Приємної прогулянки, Шановні гості!!!
Київська митниця передала вінтажні столові прибори французьких майстрів, борисівську ікону та монети до заповідника «Качанівка»
Київська митниця передала 44 культурних цінності XVIII-XX століть до фондів Національного історико-культурного заповідника «Качанівка», що розташований у колишньому палаці Тарновських на Чернігівщині. Це старовинні столові прибори, а також ікона Борисівської іконописної школи та монети. Митники запобігли їх незаконному переміщенню через митний кордон України.Врешті, за рішенням Мінкульту до цього заповідника митники передали такі експонати.
Антикварні старовинні сільнички, чайні ложечки та лопатки для торта - роботи французьких майстрів ХІХ століття. Переміщувалися за фальшивими документами.
Старовинну ікону кінця ХІХ-початку ХХ століття «Богоматір Смоленська» типу «Одигітрія» («Путівниця») Борисівської іконописної школи, задекларовану як сувенірну, митники виявили у поштовому відправленні з Ізмаїлу до США. Нині іконописний центр Слобода Борисівка, що знаходився на українській Слобожанщині, вважається історико-культурним явищем. Старовинні монети Російської імперії та Королівства Румунія, карбовані у XVIII-XX століттях, що декларувалися як іграшки, пересилалися з Харкова до Канади.Відтепер вони стануть окрасою колекцій, які представлені в маєтку.
Київська митниця продовжує пильнувати культурні цінності від незаконного вивезення з України, а відтак, згодом, поповнювати вилученими скарбами вітчизняні музеї.
CТОРІНКИ ЖИТТЯ ВАСИЛЯ БІЛОЗЕРСЬКОГО
(до 200-річчя від дня народження)
Білозерський Василь Михайлович – політичний і культурний діяч, журналіст.
Народився у дворянській родині на хуторі Мотронівка (нині в межах села Оленівка, поблизу Борзни) у 1825 році. Батько, Михайло Васильович, вихованець Київської духовної академії, був борзнянським повітовим очільником дворянства. Мати, Мотрона Пилипівна (до шлюбу Силевич), дочка козацького сотника, з роду гетьмана України Павла Полуботка.
Михайло Васильович Білозерський у шлюбі з Мотроною Силевич мали дев’ять дітей (6 синів і 3 доньки): син Василь, донька Леся (Олександра) – майбутня дружина Пантелеймона Куліша, Микола – фольклорист, сини Олімпій і Олександр – вільнодумці та народники, Віктор – приятель Костомарова, донька Надія – дружина етнографа Симона-Номиса та мати письменниці Любові Яновської.
Родина Білозерських мешкала в Борзні, де мала декілька простих будиночків під солом’яною стріхою. Один з будиночків на території садиби був зайнятий під суд, де батько служив комісаром. За спогадами дітей, батьки жили побутом близьким до простого народу, в родині часто лунали українські пісні та народні перекази.
Після пожежі у родинній садибі Білозерських, вся сім’я перебирається жити на хутір, який Михайло Білозерський вирішив побудувати за чотири версти від Оленівки і за п’ять верст від Борзни. У дубовому лісі будується будинок і флігель. Так з’являється родовий хутір Мотронівка.
Василь Михайлович Білозерський початкову освіту здобув удома, першими його вчителями були мати, старша сестра Люба і кріпак Іван. Потім навчався у Борзні та Києві на історико-філологічному факультеті Київського університету Св.Володимира, який закінчив як кандидат із словесності.
Студентське середовище вплинуло на його інтереси та подальшу діяльність. Під час навчання він цікавиться історією східних слов’ян, збирає матеріал з історії України. Основні інтереси: козацькі часи, відносини між Україною і Росією, історія православної церкви.
Влітку 1842 року Дмитро Пильчиков знайомить Василя Білозерського з Пантелеймоном Кулішем, який стає наставником для Білозерського. На прохання Куліша він займався переписом його роману «Чорна рада». Знайомство з Кулішем зблизило Білозерського з Миколою Гулаком, Олександром Навроцьким та іншими представниками української інтелігенції. Вони брали участь у літературному гуртку, засновниками якого були Михайло Максимович та Пантелеймон Куліш.
Під час навчання Білозерський познайомився з Тарасом Шевченком у Києві, творчістю якого щиро захоплювався і здійснив переклади окремих його творів російською мовою.
Після закінчення університету отримав посаду вчителя у Петровському кадетському корпусі, в Полтаві. Разом з М.Гулаком та М.Костомаровим став засновником та активним учасником Кирило-Мефодіївського товариства. В Полтаві Білозерський намагався поширювати ідеї братства, активно листувався з П.Кулішем, М.Гулаком, О.Навроцьким та іншими однодумцями. Часто у літературних зібраннях в салоні Софії Капніст, доньки Василя Капніста, читає твори Т.Шевченка, уривки з «Чорної ради» П.Куліша.
Під час подорожі до Варшави, де перебував разом зі своєю сестрою Олександрою і П.Кулішем, його арештовують разом з П.Кулішем, по справі Кирило-Мефодіївського товариства. Це настільки вразило юну Білозерську, що невдовзі вона втратила в утробі дитину. Ця травма залишилася на все життя, бо вже ніколи родина Кулішів не могла мати дітей. З Варшави Білозерський був етапований до Петропавлівської фортеці у Петербурзі, яка була найбільшою політичною в’язницею в російській імперії. По закінченню слідства Білозерського вислали в Оленецьку губернію під наглядом поліції.
Білозерський отримав місце молодшого помічника в губернській канцелярії у Петрозаводську. Жандарми таємно стежили за ним і характеризували його як: «… лагідну, люб’язну людину, релігійність якої межує з фанатизмом…». В Петрозаводську Василя Михайловича призначають асесором губернського правління, пізніше він отримав чин титулярного радника.
Протягом всього часу заслання Білозерський неодноразово звертався за помилуванням. Листи про його помилування писали його мати і сестра та родичі по материнській лінії. Тільки в 1856 році Білозерський отримав дозвіл на переїзд до Петербурга, де отримав посаду радника в Петербурзькій управі благочення і став активним учасником місцевого гуртка українців.
Під час заслання до Петрозаводська Василь Білозерський одружився з Надією Ген. Її батько, німець за походженням Олександр Ген, був призначений губернським лісничим. Мати – Лідія Іванівна, уроджена Катеніна, походила з роду костромських дворян Катеніних. Надія Ген мала домашню освіту, знала декілька іноземних мов, з великою симпатією ставилася до його друзів та української громади.
В Петербурзі Василь Білозерський відновлює спілкування з друзями по Кирило-Мефодіївському братству – Пантелеймоном Кулішем, Миколою Костомаровим, Тарасом Шевченком. З’явилася ідея українського часопису. Спочатку на роль головного редактора та видавця розглядався Куліш, але російські цензори не схвалили його кандидатуру. Часопис був на межі заборони. Тоді за справу затвердження нового видання взявся Василь Білозерський. Він обіймав посаду придворного радника та експедитора державної канцелярії, завдяки чому мав репутацію благонадійного, а також мав фінанси. Додаткові кошти на видання журналу Білозерському дав Микола Катенін, дядько дружини.
Журнал «Основа» за редакцією Василя Білозерського виходить з січня 1861 до жовтня 1862 року. В ньому друкувалися твори Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Марка Вовчка, Олександра Кониського, Івана Карпенка-Карого, Івана Нечуя-Левицького. Василь Михайлович вважав, що його часопис «зможе існувати лише тоді, коли об’єднає навколо себе всіх українців, зокрема українських поміщиків». Попри пожертви на видання Василя Васильовича Тарновського (молодшого) та Григорія Галагана, журнал не користувався попитом серед українських дворян через свою радикальність.
Внаслідок цього «Основа» зазнала збитків. Редакція була змушена постійно затримувати випуск чергових номерів, через що журнал повністю закрився до кінця року.
Після невдачі з виданням журналу Василь Білозерський став відходити від активної літературної діяльності. В 1864 – 1867 роках разом з Кулішем служив в установчому комітеті Царства польського у Варшаві, пізніше був директором Канцелярії урядового комітету Царства Польського, згодом перейшов на службу у справах судочинства.
У 1867 році подружжя Білозерських розлучається. Причиною стали вади Василя Білозерського який «… не вмів вести фінансові справи, був неорганізованим, не вмів розпоряджатися часом». Через це він не міг позбутися боргів, які додавалися через його пристрасть до картярства. Надія Білозерська пішла від нього з трьома дітьми. Знайомі ставили йому провину, що після розлучення він не підтримував своїх дітей матеріально. Їх вихованням займалися дядько дружини Микола Катенін та її мати Лідія Ген-Катеніна.
Василь Михайлович одружується вдруге – з полькою Єлизаветою Миколаївною Азанчевською. Скільки народилося дітей у подружжя невідомо. Родина Кулішів постійно їм надавала матеріальну допомогу, діти від цього шлюбу часто відпочивали на хуторі у Кулішів.
Коли В.М.Білозерський остаточно вийшов у відставку і переїхав до Петербурга, не відомо. Однак, зі спогадів його дітей від другого шлюбу відомо, що в 1880 -1890-х роках він жив у Петербурзі. У зв’язку з нестабільним матеріальним становищем діти від другого шлюбу не мали змоги доглядати Василя Михайловича. Було вирішено у 1898 році перевезти його до сестри Олександри Михайлівни Куліш на хутір Мотронівка: «Дорога тьотя! Завтра я з Татой їдемо в Харків, де відпочивши декілька днів їдемо до Вас… . Я дуже рада, що Тата вирішив їхати до Вас». Олександра Михайлівна все робила, щоб допомогти брату, відволікти його від тяжкої хвороби паралічу. Разом з ним склала каталог книг, писала біографію Куліша, спогади про письменника. Пролетіли вісім місяців їх спільного життя. 20 лютого 1899 року Василь Михайлович Білозерський пішов у вічність. Його поховали у мотронівському саду, поруч з могилою Куліша. Але і цю втрату допомогли Ганні Барвінок перенести рідні, друзі, знайомі, які відвідували Мотронівку. В цей час зміцнюються зв’язки Олександри Михайлівни з господарем Качанівки, відомим колекціонером, меценатом Василем Васильовичем Тарновським (молодшим).
Д о останніх днів Василь Васильович опікувався родиною Кулішів. Він доклав немало зусиль до підготовки українського видання «Біблії», основним перекладачем якої був Пантелеймон Куліш. Після смерті письменника впорядкував його могилу в Мотронівці, матеріально підтримував його дружину. У своєму листі до І.Шрага вона писала: «Мені Тарновський пачку добру грошей давав, як я була перший раз у нього, але ж я посовістилася узяти – ще нічого не тямила. Він узяв слово – як буде потрібно, щоб до його оберталась…».
Відвідував садибу Василя Васильовича Тарновського, знамениту Качанівку, брат Василя Михайловича Білозерського, Микола Михайлович Білозерський, редактор «Чернігівських губернських відомостей», який оселився і жив на власному хуторі під Борзною.
Нині Мотронівку щороку відвідують тисячі гостей, котрі приїжджають сюди, щоб вклонитися могилам великих трудівників на ниві української культури: Пантелеймона Куліша, Олександри Білозерської, Василя Білозерського.
Валентина Фабриченко, організатор екскурсій НІКЗ «Качанівка».
 |
Маємо приємну новину. Після проведення наукової реставрації Національний науково-дослідний реставраційний центр України (ННДРЦУ) повернув до фондової колекції НІКЗ "Качанівка" ряд експонатів. Зокрема, мова йде про посудину з двома ручками 1920-х рр. та п’ять літографій 1874 р. зі сценами за мотивами творів М. В. Гоголя. Висловлюємо щиру подяку за клопітку працю реставраторам ННДРЦУ, а саме Коваленко Т. В., Корвацькій О. О. Козак-Воєдило К. М. Невтомна праця таких професіоналів зберігає та відновлює музейну спадщину нашої країни.\
 |  |  |  |
Київська митниця передала вінтажні столові прибори французьких майстрів, борисівську ікону та монети до заповідника «Качанівка» Київська митниця передала 44 культурних цінності XVIII-XX століть до фондів Національного історико-культурного заповідника «Качанівка», що розташований у колишньому палаці Тарновських на Чернігівщині. Це старовинні столові прибори, а також ікона Борисівської іконописної школи та монети. Митники запобігли їх незаконному переміщенню через митний кордон України.Врешті, за рішенням Мінкульту до цього заповідника митники передали такі експонати. Антикварні старовинні сільнички, чайні ложечки та лопатки для торта - роботи французьких майстрів ХІХ століття. Переміщувалися за фальшивими документами. Старовинну ікону кінця ХІХ-початку ХХ століття «Богоматір Смоленська» типу «Одигітрія» («Путівниця») Борисівської іконописної школи, задекларовану як сувенірну, митники виявили у поштовому відправленні з Ізмаїлу до США. Нині іконописний центр Слобода Борисівка, що знаходився на українській Слобожанщині, вважається історико-культурним явищем. Старовинні монети Російської імперії та Королівства Румунія, карбовані у XVIII-XX століттях, що декларувалися як іграшки, пересилалися з Харкова до Канади.Відтепер вони стануть окрасою колекцій, які представлені в маєтку.Київська митниця продовжує пильнувати культурні цінності від незаконного вивезення з України, а відтак, згодом, поповнювати вилученими скарбами вітчизняні музеї. |  |  |  |  |
Григорій Честахівьский та його зв'язок з Качанівкою
(до 205-ї річниці від дня народження)
Одним із найбільших осередків української культури та мистецтва ХІХ ст. була садиба Тарновських у Качанівці. Гостинність і щедрість господарів, їх меценатська, колекціонерська, культурно – просвітницька діяльність сприяли широкій славі садиби й притягували до себе кращих представників культури та мистецтва. Пам’ятні місця Качанівської садиби й сьогодні нагадують про перебування в ній Т. Шевченка, М. Гоголя, М. Глінки, І. Рєпіна та ін.
Особливе значення серед таких меморіальних місць займає куточок, де знаходиться могила – курган одного з найближчих приятелів Т. Г. Шевченка останніх років життя, палкого прихильника та шанувальника Кобзаря, українського художника Григорія Миколайовича Честахівського.
Він був одним з найближчих друзів поета, а в останні роки життя - його духівником. Саме тому Товариство українців в Петербурзі доручило організацію перепоховання праху Шевченка йому. Григорій Миколайович наполіг на похованні Т. Шевченка в Каневі – на Чернечій горі. По всьому шляху слідування труни з тілом, Честахівський ретельно замальовував сцени тієї сумної подорожі. Після траурної процесії він залишився впорядковувати могилу Кобзаря.
Як відомо, палким шанувальником Т. Шевченка був і господар Качанівки В. В. Тарновський – молодший. Зі спогадів Гліба Лазаревського: « …у Василя Тарновського було ще цілком не великопанське захоплення. Це було навіть не захоплення, а якесь побожне ставлення до Шевченка, до пам’яті про нього, до всіх шевченківських реліквій». Тарновський мріяв перетворити садибу на такий собі пантеон, перевезти і поховати всіх визначних українців, і в першу чергу, звичайно, Т. Шевченка. Як тільки з’ясувалося, що на перепоховання тіла Шевченка дано дозвіл, Тарновський запропонував обрати місцем поховання свій маєток. Та пропозицію відхилили.
Згідно останньої волі Т. Шевченка, було вирішено поховати його на Чернечій горі, поблизу міста, де він мріяв побудувати хату та оселитися ще за життя. І вірний побратим, Г.М. Честахівський, виконав волю покійного друга. У 1884 році В. Тарновський встановив на могилі Т. Шевченка великий чавунний хрест, зроблений за власним проектом. Гліб Лазаревський так писав про цю подію: « Коли поета поховали на Чернечій горі…, Василь Тарновський був одним із головних ініціаторів того, щоб Полтавське губернське земство взяло на себе обов’язок опікування могили поета. По суті ж це опікування перейшло до Тарновського, він своїм коштом привів могилу до цілковитого порядку, встановивши на ній величезного хреста, який видно було далеко з Дніпра».
Прихильне ставлення до пам’яті Т. Шевченка, невтомна діяльність по вшануванню імені поета, зробили Г. М. Честахівського і тодішнього господаря Качанівки В. В. Тарновського – молодшого однодумцями.
1888 року Г. М. Честахівський відвідав Качанівку, залишивши 21 квітня автограф у фамільному альбомі Тарновських. Його підпис в альбомі автографів «Качанівка» знаходиться під номером 475. Тоді ж Василь Васильович – молодший показує куточки в парку, пов’язані з перебуванням Шевченка в садибі. Показав він, звичайно, і те чарівне місце, де поет нібито-то вигукнув у захопленні: « Як умру, то тут поховайте мене».
Можливо, вже тоді 68 – літній Григорій Миколайович виявив бажання бути похованим в тіні качанівського парку і поділився своїм бажанням з господарем.
Інформація про Г. М. Честахівського, та обставини його перебування у садибі в цілому базується на спогадах племінника Василя Васильовича – молодшого – Михайла Володимировича Тарновського. Саме він є автором хрестоматійної публікації про Качанівку в журналі « Столица и усадьба» за 1915 рік. Як і всі представники славетного роду Тарновських, був людиною освіченою, вільно володів п’ятьма мовами, всебічно обдарованою, займався живописом, писав вірші, гарний белетрист і дослідник. І зараз майже всі історики, літератори, ті, хто пише про Тарновських, спираються на статті та рукописи М. В. Тарновського.
Протягом кількох років йому доводилося зустрічатися з Григорієм Миколайовичем у Качанівці. Ось що він пише: « У нашій сім’ї його дуже любили й називали Дідом. Він був дуже тихий, відлюдний старий, густі сиві брови надавали його обличчю суворості, якої не було в його характері. Він був напрочуд добрий і чуйний. Мовчазної вдачі, він увесь оживав, обличчя його сяяло за першого ж слова розмови про незабутнього товариша. Життя в Качанівці провадив усамітнено, товаришував із слугами і околишніми селянами, і серед тих, і серед тих, мав велику любов і популярність.
Вдягнений був своєрідно: на ньому білі штани і такий самий жилет, не першої свіжості; довгополий сюртук старовинного крою. Він був колись чорний – тепер він чи то рудий, чи то зелений. Чоловік високий, хоча дуже зсутулений. Йому, напевне, багато років. У нього невелика голова, зморшкувате, мабуть, колись дуже гарне обличчя. Високе чоло, живі очі з навислими густими бровами і довге сиве волосся. Можна помітити, що дід або сам із собою розмовляє, або декламує, чи, може. Щось співає. Він іде повільно. Часом зупиняється, нахиляється, зриває якусь траву і долучає її до того великого оберемка духмяних трав, що лежить у нього на лівій руці…».
У нашій сім’ї Григорій Миколайович з’являвся за ранковим чаєм, сніданком і обідом, залишався після споживання їжі якийсь час із нами, а потім йшов. Цілоденно він блукав пагорбами й долинами, збираючи духмяні цілющі трави, увесь заглиблений у свої дорогі спогади, оживляючи їх піснями й віршами великого друга.
Мешкав у кімнаті, де, за словами Василя Васильовича – молодшого, колись жив і Т. Г. Шевченко 1843 р., а потім під час свого надто короткого перебування в Качанівці 1859 р. Вікна цієї кімнати дивилися просто в сад і перед ними височів велетенський, віковий клен. Його стовбур, що складався з чотирьох величезних стовбурів, було стягнуто чотирма товстими залізними кільцями. Сонце ніколи не пробивалося крізь його густе листя, і під цією прохолодною альтанкою спекотними літніми днями мешканці Качанівки проводили час за читанням і роботою. Кімната Григорія Миколайовича являла собою незвичайне видовище: вона була геть завішана і завалена дикими цілющими травами. Ліжко – диван, столи, навіть підвіконня були встелені сухою травою. Стелі не видно – там було простягнуто безперервними рядами мотузки, з яких звисали сухі віники трав. Як він міг спати, тай взагалі жити в таких умовах – незрозуміло. Заходячи до кімнати, ви вже не могли вільно дихати, задихаючись від запаморочливого запаху ефірних масел трав, які тут сохли ».
Трави восени він відвозив до Петербурга і продавав там аптекам. Він вважав, що жити самим лише коштом Василя Васильовича, котрий платив йому пенсію на додаток до тієї мізерної, що отримував від держави, - він не може.
Під час однієї з таких поїздок до Петербурга він застудився, захворів так сильно, що його довелося покласти до лікарні, де, прохворівши недовго, й помер 3 квітня 1893 року. Спочатку його поховали на цвинтарі Олександро – Невської лаври.
В. В. Тарновський перевіз його тіло до Качанівки, і поховав в парку недалеко від галявини з могутнім дубом, улюбленим місцем відпочинку Т. Г. Шевченка. Над прахом Г. Честахівського була насипана майже такого ж розміру могила, яку у свій час Честахівський насипав над прахом Т. Шевченка у Каневі, а на могилі встановив дерев’яний хрест. Згодом В. В. Тарновський обсадив курган ялинами, що символізували собою траурний вінок.
Заслуга художника в тому, що він зберіг малюнки, офорти й особисті речі Т. Шевченка. Справа в тому, що після смерті Кобзаря, Г. Честахівський був призначений експертом з оцінки художніх творів, що залишились в майстерні померлого. Він описав художню спадщину, особисті речі Т. Шевченка, списав зі стін майстерні всі записи зроблені олівцем, зберіг це для нащадків, а згодом все це передав у Качанівку В. Тарновському в його знамениту колекцію українських старожитностей, тим самим значно поповнивши один із її розділів, присвячений Кобзареві. Сьогодні всі ці експонати зберігаються в колекції Національного музею Т. Шевченка у Києві та Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України.
Підсумовуючи вище викладене, можна констатувати, що постать Г. М. Честахівського відіграла значну роль у житті качанівської садиби. Він активно долучився до формування колекційного зібрання В. В. Тарновського – молодшого, зокрема, розділу Шевченкіана. Качанівка стала останнім прихистком для художника, могила якого і сьогодні височіє тут, нагадуючи нащадкам про людину, яка стояла біля витоків створення меморіалу Кобзаря в Каневі. Він першим збагнув роль Т. Шевченка у формуванні української нації. « Настане година, - писав Г. М. Честахівський, коли чистий розум буде людським законом… Тоді могила нашого сердешного Тараса засвітить ясним щирим словом по широкій Україні з високої гори Чернечої, як те сонце своїм ясним світом». Пророчими виявилися слова Григорія Миколайовича Честахівського.
Людмила Клочко, старша наукова співробітниця відділу науково-дослідної роботи НІКЗ "Качанівка".
(до 205-ї річниці від дня народження)
Одним із найбільших осередків української культури та мистецтва ХІХ ст. була садиба Тарновських у Качанівці. Гостинність і щедрість господарів, їх меценатська, колекціонерська, культурно – просвітницька діяльність сприяли широкій славі садиби й притягували до себе кращих представників культури та мистецтва. Пам’ятні місця Качанівської садиби й сьогодні нагадують про перебування в ній Т. Шевченка, М. Гоголя, М. Глінки, І. Рєпіна та ін.
Особливе значення серед таких меморіальних місць займає куточок, де знаходиться могила – курган одного з найближчих приятелів Т. Г. Шевченка останніх років життя, палкого прихильника та шанувальника Кобзаря, українського художника Григорія Миколайовича Честахівського.
Він був одним з найближчих друзів поета, а в останні роки життя - його духівником. Саме тому Товариство українців в Петербурзі доручило організацію перепоховання праху Шевченка йому. Григорій Миколайович наполіг на похованні Т. Шевченка в Каневі – на Чернечій горі. По всьому шляху слідування труни з тілом, Честахівський ретельно замальовував сцени тієї сумної подорожі. Після траурної процесії він залишився впорядковувати могилу Кобзаря.
Як відомо, палким шанувальником Т. Шевченка був і господар Качанівки В. В. Тарновський – молодший. Зі спогадів Гліба Лазаревського: « …у Василя Тарновського було ще цілком не великопанське захоплення. Це було навіть не захоплення, а якесь побожне ставлення до Шевченка, до пам’яті про нього, до всіх шевченківських реліквій». Тарновський мріяв перетворити садибу на такий собі пантеон, перевезти і поховати всіх визначних українців, і в першу чергу, звичайно, Т. Шевченка. Як тільки з’ясувалося, що на перепоховання тіла Шевченка дано дозвіл, Тарновський запропонував обрати місцем поховання свій маєток. Та пропозицію відхилили.
Згідно останньої волі Т. Шевченка, було вирішено поховати його на Чернечій горі, поблизу міста, де він мріяв побудувати хату та оселитися ще за життя. І вірний побратим, Г.М. Честахівський, виконав волю покійного друга. У 1884 році В. Тарновський встановив на могилі Т. Шевченка великий чавунний хрест, зроблений за власним проектом. Гліб Лазаревський так писав про цю подію: « Коли поета поховали на Чернечій горі…, Василь Тарновський був одним із головних ініціаторів того, щоб Полтавське губернське земство взяло на себе обов’язок опікування могили поета. По суті ж це опікування перейшло до Тарновського, він своїм коштом привів могилу до цілковитого порядку, встановивши на ній величезного хреста, який видно було далеко з Дніпра».
Прихильне ставлення до пам’яті Т. Шевченка, невтомна діяльність по вшануванню імені поета, зробили Г. М. Честахівського і тодішнього господаря Качанівки В. В. Тарновського – молодшого однодумцями.
1888 року Г. М. Честахівський відвідав Качанівку, залишивши 21 квітня автограф у фамільному альбомі Тарновських. Його підпис в альбомі автографів «Качанівка» знаходиться під номером 475. Тоді ж Василь Васильович – молодший показує куточки в парку, пов’язані з перебуванням Шевченка в садибі. Показав він, звичайно, і те чарівне місце, де поет нібито-то вигукнув у захопленні: « Як умру, то тут поховайте мене».
Можливо, вже тоді 68 – літній Григорій Миколайович виявив бажання бути похованим в тіні качанівського парку і поділився своїм бажанням з господарем.
Інформація про Г. М. Честахівського, та обставини його перебування у садибі в цілому базується на спогадах племінника Василя Васильовича – молодшого – Михайла Володимировича Тарновського. Саме він є автором хрестоматійної публікації про Качанівку в журналі « Столица и усадьба» за 1915 рік. Як і всі представники славетного роду Тарновських, був людиною освіченою, вільно володів п’ятьма мовами, всебічно обдарованою, займався живописом, писав вірші, гарний белетрист і дослідник. І зараз майже всі історики, літератори, ті, хто пише про Тарновських, спираються на статті та рукописи М. В. Тарновського.
Протягом кількох років йому доводилося зустрічатися з Григорієм Миколайовичем у Качанівці. Ось що він пише: « У нашій сім’ї його дуже любили й називали Дідом. Він був дуже тихий, відлюдний старий, густі сиві брови надавали його обличчю суворості, якої не було в його характері. Він був напрочуд добрий і чуйний. Мовчазної вдачі, він увесь оживав, обличчя його сяяло за першого ж слова розмови про незабутнього товариша. Життя в Качанівці провадив усамітнено, товаришував із слугами і околишніми селянами, і серед тих, і серед тих, мав велику любов і популярність.
Вдягнений був своєрідно: на ньому білі штани і такий самий жилет, не першої свіжості; довгополий сюртук старовинного крою. Він був колись чорний – тепер він чи то рудий, чи то зелений. Чоловік високий, хоча дуже зсутулений. Йому, напевне, багато років. У нього невелика голова, зморшкувате, мабуть, колись дуже гарне обличчя. Високе чоло, живі очі з навислими густими бровами і довге сиве волосся. Можна помітити, що дід або сам із собою розмовляє, або декламує, чи, може. Щось співає. Він іде повільно. Часом зупиняється, нахиляється, зриває якусь траву і долучає її до того великого оберемка духмяних трав, що лежить у нього на лівій руці…».
У нашій сім’ї Григорій Миколайович з’являвся за ранковим чаєм, сніданком і обідом, залишався після споживання їжі якийсь час із нами, а потім йшов. Цілоденно він блукав пагорбами й долинами, збираючи духмяні цілющі трави, увесь заглиблений у свої дорогі спогади, оживляючи їх піснями й віршами великого друга.
Мешкав у кімнаті, де, за словами Василя Васильовича – молодшого, колись жив і Т. Г. Шевченко 1843 р., а потім під час свого надто короткого перебування в Качанівці 1859 р. Вікна цієї кімнати дивилися просто в сад і перед ними височів велетенський, віковий клен. Його стовбур, що складався з чотирьох величезних стовбурів, було стягнуто чотирма товстими залізними кільцями. Сонце ніколи не пробивалося крізь його густе листя, і під цією прохолодною альтанкою спекотними літніми днями мешканці Качанівки проводили час за читанням і роботою. Кімната Григорія Миколайовича являла собою незвичайне видовище: вона була геть завішана і завалена дикими цілющими травами. Ліжко – диван, столи, навіть підвіконня були встелені сухою травою. Стелі не видно – там було простягнуто безперервними рядами мотузки, з яких звисали сухі віники трав. Як він міг спати, тай взагалі жити в таких умовах – незрозуміло. Заходячи до кімнати, ви вже не могли вільно дихати, задихаючись від запаморочливого запаху ефірних масел трав, які тут сохли ».
Трави восени він відвозив до Петербурга і продавав там аптекам. Він вважав, що жити самим лише коштом Василя Васильовича, котрий платив йому пенсію на додаток до тієї мізерної, що отримував від держави, - він не може.
Під час однієї з таких поїздок до Петербурга він застудився, захворів так сильно, що його довелося покласти до лікарні, де, прохворівши недовго, й помер 3 квітня 1893 року. Спочатку його поховали на цвинтарі Олександро – Невської лаври.
В. В. Тарновський перевіз його тіло до Качанівки, і поховав в парку недалеко від галявини з могутнім дубом, улюбленим місцем відпочинку Т. Г. Шевченка. Над прахом Г. Честахівського була насипана майже такого ж розміру могила, яку у свій час Честахівський насипав над прахом Т. Шевченка у Каневі, а на могилі встановив дерев’яний хрест. Згодом В. В. Тарновський обсадив курган ялинами, що символізували собою траурний вінок.
Заслуга художника в тому, що він зберіг малюнки, офорти й особисті речі Т. Шевченка. Справа в тому, що після смерті Кобзаря, Г. Честахівський був призначений експертом з оцінки художніх творів, що залишились в майстерні померлого. Він описав художню спадщину, особисті речі Т. Шевченка, списав зі стін майстерні всі записи зроблені олівцем, зберіг це для нащадків, а згодом все це передав у Качанівку В. Тарновському в його знамениту колекцію українських старожитностей, тим самим значно поповнивши один із її розділів, присвячений Кобзареві. Сьогодні всі ці експонати зберігаються в колекції Національного музею Т. Шевченка у Києві та Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України.
Підсумовуючи вище викладене, можна констатувати, що постать Г. М. Честахівського відіграла значну роль у житті качанівської садиби. Він активно долучився до формування колекційного зібрання В. В. Тарновського – молодшого, зокрема, розділу Шевченкіана. Качанівка стала останнім прихистком для художника, могила якого і сьогодні височіє тут, нагадуючи нащадкам про людину, яка стояла біля витоків створення меморіалу Кобзаря в Каневі. Він першим збагнув роль Т. Шевченка у формуванні української нації. « Настане година, - писав Г. М. Честахівський, коли чистий розум буде людським законом… Тоді могила нашого сердешного Тараса засвітить ясним щирим словом по широкій Україні з високої гори Чернечої, як те сонце своїм ясним світом». Пророчими виявилися слова Григорія Миколайовича Честахівського.
Людмила Клочко, старша наукова співробітниця відділу науково-дослідної роботи НІКЗ "Качанівка".
 |
Національний історико-культурний заповідник "Качанівка" запрошує з 15 до 17 січня, з нагоди Всесвітнього дня селфі в музеї, безкоштовно відвідати наш палац і зробити яскраве селфі, опублікувавши його з позначкою нашої сторінки та гештегом #MuseumSelfieDay в соцмережах.До зустрічі!
 |
Михайло Володимирович Тарновський: з династії знаменитих меценатів.
(до 160-ї річниці від дня народження)
Михайло Володимирович Тарновський походив з одного з найвідоміших і найвпливовіших родів Тарновських. Народився 160 років тому, (1)13 січня 1865 р. на Чернігівщині у садибі Качанівка, визначному українському історико-культурному осередку. Хрещення Михайла Володимировича відбулося у садибній церкві Георгія Хозевіта с. Качанівка, а хрещеними батьками були дідусь М.А. Білуха-Кохановський (1809–1891) і бабуся Л.В. Тарновська (1813–1898). Поки що мало відомо, яку саме освіту здобув М.В. Тарновський. Відомо лише, що у 1884 році він закінчив 6 клас основного відділення Київського реального училища. Потім навчався у Московському реальному училищі, про що відомо зі свідоцтва про приписку до призовної дільниці від 28 квітня 1885 р. Зі слів його доньки Ірини Михайлівни Трач відомо, що з 1886 по 1889 рр. в осінньо – зимовий період він перебував за кордоном, а у 1889–1894 рр. він постійно жив у Швейцарії. Це було пов’язано з серйозним погіршенням стану його здоров’я та необхідністю лікуватися за кордоном. Вірогідно там і здобув вищу освіту, про свідчать його наукові праці, він вільно володів п'ятьма мовами, чудово малював, писав вірші та почав серйозно займатися фотографією.
Зі Швейцарії Михайло Володимирович повернувся з 17- ти річною дружиною Бертою Матвіївною Цурбухен (донька члена лівого крила швейцарського парламенту). Вінчання відбулося у Різдво-Богородичній церкві у маєтку Білух-Кохановських в с. Рибці 2 (17) жовтня 1894 р. Свій медовий місяць молодята провели у Качанівці, яку Михайло Володимирович дуже любив. У подружжя Тарновських у 1895 р. народилася донька Надія, а 1896 р. — Олена. У цей час Михайло Володимирович працював чиновником у канцелярії Полтавського дворянського депутатського зібрання. На жаль, при народженні сина, 10 січня 1899 року, у 22 роки Берта Тарновська померла і у 34 роки Михайло Володимирович залишився вдівцем. В цей час Михайло Володимирович працював у Київському губернському попечительстві дитячих притулків. У 1902 р. Михайло Тарновський працював губернським секретарем при Міністерстві внутрішніх справ і був відряджений у розпорядження Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора М.І. Драгомирова чиновником з особливих доручень у селянських справах. У 1903 р. працював на тій самій посаді. При новому губернаторі М.В. Клейгельсі у 1904 р. - колезький секретар М.В. Тарновський працював молодшим чиновником з особливих доручень.
У 1902 р. Михайло Володимирович став членом київського товариства фотографів-любителів «Дагерр», а пізніше — членом його правління. Брав участь у фотовиставках, отримував призи та нагороди, у тому числі на “Міжнародному салоні художньої фотографії” у Києві в 1911 р. Фотографування стало його улюбленим заняттям з 80–х рр. ХІХ ст. У 1920–х рр. він передав колекцію своїх фото до Першого державного музею (зараз – Національний музей історії України). До неї входили фото інтер'єрів палацу та парку садиби Качанівка, фото родини Тарновських, які є цінними зображальними джерелами.
Першим надрукованим науковим дослідженням М. В. Тарновського вважається його стаття “Качанівка (Колишня садиба Тарновських, нині Олів)” для журналу “Столиця і садиба” у 1915 р. Стаття містить цінну наукову інформацію з історії садиби, проілюстрована власними фото автора, супроводжується посиланнями на літературу та джерела, має значну наукову цінність. Стаття повідомила широкому колу читачів про славетне минуле садиби Качанівка та історичне значення культурної діяльності родини Тарновських.
У цей же час М. В. Тарновський продовжував досліджувати історію своєї родини. Відомо, що М.В. Тарновський, працюючи над родоводом, користувався не лише рукописами вже покійного на той час В.Л. Модза-левського, але й документами свого приватного архіву, архівів своїх родичів, архівних і музейних установ Києва й Чернігова, зокрема Чернігівсько¬го історичного музею. У наш час родовід Тарновських було підготовлено до друку та опубліковано лише у випуску 1 V тома “Малоросійського родословника” В. Л. Модзалевського у 1996 році. Також Михайло Тарновський багато працював над вивченням суспільно–громадської діяльності своєї родини. Зокрема над їх взаємовідносинами з Т. Г. Шевченком. У своїх дослідженнях Михайло Володимирович використав великий масив архівних документів, дореволюційну літературу, власні спогади, спогади його родичів та численних знайомих.
М. В. Тарновський доклав значних зусиль, щоб вберегти від руйнування його улюблену садибу Качанівку. Він уважно стежив за долею садиби, неодноразово через своїх впливових знайомих відстоював ідею створення в Качанівці музею та збереження заповідної території. Про те свідчать численні газетні вирізки з короткими відомостями з радянських газет середини 30–х рр. ХХ ст., що зберігаються в особистому архіві його доньки Ірини Михайлівни Трач. До Качанівки приїздила спеціальна комісія, але урядовими структурами радянської України було прийнято рішення про відкриття в палацово-парковому комплексі Качанівка курорту всеукраїнського значення для лікування колгоспників. Про це було повідомлення у газеті “Вісті ВУЦВК”, а у 1935 р. санаторій було відкрито. М. В. Тарновський у 1937 р. звернувся до Г. І. Петровського з пропозицією назвати санаторій імені Т.Г. Шевченка, але цього не було зроблено. У цей час Михайло Володимирович закінчував свої нариси про відносини Тарновських та Т. Г. Шевченка.
У 1919 році вже сивіючий Михайло Володимирович взяв шлюб з двадцятирічною Єфимією Іванівною Середою (1899–1971), яка працювала економкою в родині київського лікаря Думитрашка. Вона народилася у звичайній родині в с. Ярошівка Чернігівської губернії. Її у 1913 р. привезли до Києва з маєтку Скоропадських. У 1921 р. народилася їх перша дочка Ніна, яка померла від запалення легень немовлям. Їхня друга дочка Ірина народилася 29 квітня 1936 року.
На жаль, мало інформації про дітей Михайла Володимировича від першого шлюбу. Старша донька, Надія Михайлівна отримала вищу освіту. У 1934 році вийшла заміж за племінника знаменитого мандрівника - Михайла Миколайовича Миклухо-Маклая. Разом з чоловіком працювала науковим співробітником (біолог) у Бактеріологічному інституті в Києві. Незадовго до визволення Києва від окупації німці вивезли їх разом із інститутом, а далі про них нічого не відомо. Олена Михайлівна вийшла заміж на Петра Олександровича Язикова, сина відомого петроградського адвоката. Розлучилася у 1926 р. Разом із синами Михайлом та Олександром емігрувала. Сина Володимира, київського гімназиста, в останній раз бачили на київському вокзалі, звідки відправився потяг зі студентами – добровольцями на боротьбу з наступаючою Червоною Армією. Свій першій і останній бій Володимир прийняв під Крутами на Чернігівщині, назавжди залишившись героєм України.
Михайло Володимирович з дружиною та дочкою залишився в окупованому Києві. Останні вісім місяців свого життя він хворів. Помер 2 травня 1943 р. Єфимію Іванівну з дочкою німці виселяли з помешкання, вони змушені були переходити до іншого приміщення. Єфимія Іванівна завжди брала із собою швейну машину та валізу з рукописами свого чоловіка. Так вона врятувала його цінний архів, який мав історичну цінність. Опублікувати матеріали з архіву Михайла Володимировича вдалося його доньці Ірині лише у 1996 році у культурологічному альманасі «Хроніка - 2000».
Михайло Володимирович Тарновський був багатогранною особистістю, яка залишила помітний слід в українській культурі та історії. Він був не лише літописцем свого роду, а й талановитим фотографом, завдяки якому ми можемо бачити атмосферу та красу палацу Тарновських в Качанівці. Спадщина Михайла Володимировича є важливою для розуміння історії України та культури роду Тарновських. Його літературні та фотографічні праці дозволять нам глибше пізнати минуле та зберегти пам'ять про видатних українців.
Марина Пономаренко, завідуюча відділом науково-дослідної роботи НІКЗ "Качанівка"
(до 160-ї річниці від дня народження)
Михайло Володимирович Тарновський походив з одного з найвідоміших і найвпливовіших родів Тарновських. Народився 160 років тому, (1)13 січня 1865 р. на Чернігівщині у садибі Качанівка, визначному українському історико-культурному осередку. Хрещення Михайла Володимировича відбулося у садибній церкві Георгія Хозевіта с. Качанівка, а хрещеними батьками були дідусь М.А. Білуха-Кохановський (1809–1891) і бабуся Л.В. Тарновська (1813–1898). Поки що мало відомо, яку саме освіту здобув М.В. Тарновський. Відомо лише, що у 1884 році він закінчив 6 клас основного відділення Київського реального училища. Потім навчався у Московському реальному училищі, про що відомо зі свідоцтва про приписку до призовної дільниці від 28 квітня 1885 р. Зі слів його доньки Ірини Михайлівни Трач відомо, що з 1886 по 1889 рр. в осінньо – зимовий період він перебував за кордоном, а у 1889–1894 рр. він постійно жив у Швейцарії. Це було пов’язано з серйозним погіршенням стану його здоров’я та необхідністю лікуватися за кордоном. Вірогідно там і здобув вищу освіту, про свідчать його наукові праці, він вільно володів п'ятьма мовами, чудово малював, писав вірші та почав серйозно займатися фотографією.
Зі Швейцарії Михайло Володимирович повернувся з 17- ти річною дружиною Бертою Матвіївною Цурбухен (донька члена лівого крила швейцарського парламенту). Вінчання відбулося у Різдво-Богородичній церкві у маєтку Білух-Кохановських в с. Рибці 2 (17) жовтня 1894 р. Свій медовий місяць молодята провели у Качанівці, яку Михайло Володимирович дуже любив. У подружжя Тарновських у 1895 р. народилася донька Надія, а 1896 р. — Олена. У цей час Михайло Володимирович працював чиновником у канцелярії Полтавського дворянського депутатського зібрання. На жаль, при народженні сина, 10 січня 1899 року, у 22 роки Берта Тарновська померла і у 34 роки Михайло Володимирович залишився вдівцем. В цей час Михайло Володимирович працював у Київському губернському попечительстві дитячих притулків. У 1902 р. Михайло Тарновський працював губернським секретарем при Міністерстві внутрішніх справ і був відряджений у розпорядження Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора М.І. Драгомирова чиновником з особливих доручень у селянських справах. У 1903 р. працював на тій самій посаді. При новому губернаторі М.В. Клейгельсі у 1904 р. - колезький секретар М.В. Тарновський працював молодшим чиновником з особливих доручень.
У 1902 р. Михайло Володимирович став членом київського товариства фотографів-любителів «Дагерр», а пізніше — членом його правління. Брав участь у фотовиставках, отримував призи та нагороди, у тому числі на “Міжнародному салоні художньої фотографії” у Києві в 1911 р. Фотографування стало його улюбленим заняттям з 80–х рр. ХІХ ст. У 1920–х рр. він передав колекцію своїх фото до Першого державного музею (зараз – Національний музей історії України). До неї входили фото інтер'єрів палацу та парку садиби Качанівка, фото родини Тарновських, які є цінними зображальними джерелами.
Першим надрукованим науковим дослідженням М. В. Тарновського вважається його стаття “Качанівка (Колишня садиба Тарновських, нині Олів)” для журналу “Столиця і садиба” у 1915 р. Стаття містить цінну наукову інформацію з історії садиби, проілюстрована власними фото автора, супроводжується посиланнями на літературу та джерела, має значну наукову цінність. Стаття повідомила широкому колу читачів про славетне минуле садиби Качанівка та історичне значення культурної діяльності родини Тарновських.
У цей же час М. В. Тарновський продовжував досліджувати історію своєї родини. Відомо, що М.В. Тарновський, працюючи над родоводом, користувався не лише рукописами вже покійного на той час В.Л. Модза-левського, але й документами свого приватного архіву, архівів своїх родичів, архівних і музейних установ Києва й Чернігова, зокрема Чернігівсько¬го історичного музею. У наш час родовід Тарновських було підготовлено до друку та опубліковано лише у випуску 1 V тома “Малоросійського родословника” В. Л. Модзалевського у 1996 році. Також Михайло Тарновський багато працював над вивченням суспільно–громадської діяльності своєї родини. Зокрема над їх взаємовідносинами з Т. Г. Шевченком. У своїх дослідженнях Михайло Володимирович використав великий масив архівних документів, дореволюційну літературу, власні спогади, спогади його родичів та численних знайомих.
М. В. Тарновський доклав значних зусиль, щоб вберегти від руйнування його улюблену садибу Качанівку. Він уважно стежив за долею садиби, неодноразово через своїх впливових знайомих відстоював ідею створення в Качанівці музею та збереження заповідної території. Про те свідчать численні газетні вирізки з короткими відомостями з радянських газет середини 30–х рр. ХХ ст., що зберігаються в особистому архіві його доньки Ірини Михайлівни Трач. До Качанівки приїздила спеціальна комісія, але урядовими структурами радянської України було прийнято рішення про відкриття в палацово-парковому комплексі Качанівка курорту всеукраїнського значення для лікування колгоспників. Про це було повідомлення у газеті “Вісті ВУЦВК”, а у 1935 р. санаторій було відкрито. М. В. Тарновський у 1937 р. звернувся до Г. І. Петровського з пропозицією назвати санаторій імені Т.Г. Шевченка, але цього не було зроблено. У цей час Михайло Володимирович закінчував свої нариси про відносини Тарновських та Т. Г. Шевченка.
У 1919 році вже сивіючий Михайло Володимирович взяв шлюб з двадцятирічною Єфимією Іванівною Середою (1899–1971), яка працювала економкою в родині київського лікаря Думитрашка. Вона народилася у звичайній родині в с. Ярошівка Чернігівської губернії. Її у 1913 р. привезли до Києва з маєтку Скоропадських. У 1921 р. народилася їх перша дочка Ніна, яка померла від запалення легень немовлям. Їхня друга дочка Ірина народилася 29 квітня 1936 року.
На жаль, мало інформації про дітей Михайла Володимировича від першого шлюбу. Старша донька, Надія Михайлівна отримала вищу освіту. У 1934 році вийшла заміж за племінника знаменитого мандрівника - Михайла Миколайовича Миклухо-Маклая. Разом з чоловіком працювала науковим співробітником (біолог) у Бактеріологічному інституті в Києві. Незадовго до визволення Києва від окупації німці вивезли їх разом із інститутом, а далі про них нічого не відомо. Олена Михайлівна вийшла заміж на Петра Олександровича Язикова, сина відомого петроградського адвоката. Розлучилася у 1926 р. Разом із синами Михайлом та Олександром емігрувала. Сина Володимира, київського гімназиста, в останній раз бачили на київському вокзалі, звідки відправився потяг зі студентами – добровольцями на боротьбу з наступаючою Червоною Армією. Свій першій і останній бій Володимир прийняв під Крутами на Чернігівщині, назавжди залишившись героєм України.
Михайло Володимирович з дружиною та дочкою залишився в окупованому Києві. Останні вісім місяців свого життя він хворів. Помер 2 травня 1943 р. Єфимію Іванівну з дочкою німці виселяли з помешкання, вони змушені були переходити до іншого приміщення. Єфимія Іванівна завжди брала із собою швейну машину та валізу з рукописами свого чоловіка. Так вона врятувала його цінний архів, який мав історичну цінність. Опублікувати матеріали з архіву Михайла Володимировича вдалося його доньці Ірині лише у 1996 році у культурологічному альманасі «Хроніка - 2000».
Михайло Володимирович Тарновський був багатогранною особистістю, яка залишила помітний слід в українській культурі та історії. Він був не лише літописцем свого роду, а й талановитим фотографом, завдяки якому ми можемо бачити атмосферу та красу палацу Тарновських в Качанівці. Спадщина Михайла Володимировича є важливою для розуміння історії України та культури роду Тарновських. Його літературні та фотографічні праці дозволять нам глибше пізнати минуле та зберегти пам'ять про видатних українців.
Марина Пономаренко, завідуюча відділом науково-дослідної роботи НІКЗ "Качанівка"
 |
Авторизація
У цей день
Друзі