Приємної прогулянки, Шановні гості!!!
Григорій Степанович як особистість
(до 235-річчя від дня народження)
Образ і дух Качанівки,цього унікального палацово – паркового комплексу на Чернігівщині,історія якого бере початок з середини 18 століття, тісно пов’язана з іменами кількох поколінь Тарновських.
Про одного з Тарновських – Григорія Степановича – далі й піде мова. Качанівка дісталася йому в спадок після смерті матері, Параски Андріївни, Почеки – Тарновської.
Григорій Степанович (1790-1853) служив у Міністерстві внутрішніх справ у Петербурзі, де був чиновником з особливих доручень, згодом 1831 року його було обрано борзнянським предводителем дворянства. Камер – юнкер, статський, а згодом титулярний радник, багатий землевласник, який мав дев’ять тисяч кріпаків у Київській, Чернігівській, Полтавській губерніях, Тарновський мав суперечливу, навіть дещо чудернацьку натуру. У Петербурзі його знали як мецената. Недарма ж 1838року Імператорська академія мистецтв, відзначаючи його «любов до мистецтв», що виявилася зокрема в матеріальній підтримці художників, обрала вільним «общником» Академії.
Григорій Степанович «належав до тих українських панів – дуків, що хоч трохи пам’ятали свій національно – народний родовід і не цуралися ідей національно – демократичних, звісно, настільки, наскільки їм дозволяло панське походження».
За суперечливими спогадами О.Кониського, П.Селецького, М. Маркевича, Л.Жемчужникова: «Григорій Степанович був досить колоритною фігурою, оригіналом в манерах та одязі. Смуглявого і сухого його водночас сприймали скупуватим і щедрим, флегматичним і енергійним, невихованим і малоосвіченим. І в той же час товаришем конференц – секретаря Академії мистецтв Григоровича, нічого не розуміючого у музиці і в той же час автором оркестрових п’єс, які виконувались його власним кріпосним оркестром, мав сумбурне уявлення про живопис, і в той же час закуповував для своєї колекції високохудожні полотна.
Григорій Степанович займався підприємницькою діяльністю, пов’язаною переважно з цукровим виробництвом. Мав свідоцтво 1845р., як член Вільного економічного товариства в Петербурзі. Відомий він і як публіцист.
Господарем Качанівської садиби Григорій Степанович був майже 30років. З його іменем пов'язаний третій будівельний період, коли садиба набуває закінченого вигляду і загального планування, яке фактично зберігається до сьогодення. В цей час змінює свій вигляд при палацова частина садиби. Фруктові дерева пересаджені від палацу, а також прокладено головну під’їзну алею, розбито партер.
При Григорію Степановичу системою дамб збільшується площа Майорського ставу і парк переходить на його західний берег. Будівельні роботи в садибі проводились з 1824 по 1853р.р. і були обумовлені своєрідністю побуту Тарновських, які намагалися надати багато численним гостям, що з’їжджалися в літній період, зручні кімнати. Крім того, Григорій Степанович у 1828році завершив будівництво садибної церкви Георгія Хозевіта, розпочате матір’ю Параскою Почекою. Збудована в стилі класицизму, церква має лаконічне, оригінальне рішення. В результаті проведених робіт садиба стає окрасою краю і свідченням того є захоплюючі відгуки сучасників і слава про неї, що сягнула далеко за межі Чернігівської губернії. В очах своїх гостей він хотів постати людиною мистецтва – і саме в цій іпостасі інколи виглядав кумедно, хоча й справді любив музику, танці, мав багату колекцію картин, меблів, бронзи, порцеляни, пишався власним оркестром.
При Григорію Степановичу Качанівка стала одним із важливих культурних центрів України. За часи володіння садибою Качанівку відвідає ціла кагорта знаменитостей. Серед них Т.Шевченко, В.Забіла, М.Гоголь, С.Гулак – Артемовський, які по праву складають славу і гордість Качанівки.
Михайло Іванович Глінка, перебуваючи в Україні 1838року для відбору півчих до Імператорської півчої капели, у своїх нотатках пише: «Центром моїх операцій на Україні я обрав маєток доброго мого знайомого, поміщика Чернігівської губернії Борзнянського повіту Григорія Степановича Тарновського. Куди ми з набраними в Чернігові дітьми й прибули». Про враження, що на нього справило качанівське оточення, Глинка пише: «В Качанівці на всьому відчувався відбиток ощадливості й навіть скупості господаря». Проте відразу розповідає: «Незважаючи на ощадливість, господар приймав гостей радо і прагнув, по можливості, урізноманітнювати розваги, прогулянки, поїздки до найближчих маєтків господаря, ілюмінації й танці – все це влаштовувалося для нашого розважання. Коли приїздили кілька сусідів, танцювали; сам Тарновський заохочував гостей власним прикладом, а надто у гросфатері, фігури якого виводив він з надзвичайною старанністю».
Лев Жемчужников, який гостював у Качанівці влітку 1852року, описував його так: «Григорій Степанович був оригінал за манерами, одягом, з музикальним сумбуром у голові і з таким самим уявленням про живопис». Вбраний він був «у коротку курточку з безліччю ґудзиків, на яких висів кисет із тютюном і люлька в бісері й бурштинах, на голові була бісерна ярмулка». Наступного дня ярмулку змінив надітий набакир блакитний жокейський кашкет із довгим козирком….. Нічого не скажеш, справді – картинний вигляд!
Про «музикальний сумбур» у голові Григорія Степановича Л.Жемчужников розповідає досить кумедні речі. Коли гості сіли пити ранковий чай, з- за кущів за знаком господаря несподівано вдарив оркестр – грали увертюри з «Життя за царя» та «Руслана і Людмили». Тарновський таким чином демонстрував гостям свої приятельські стосунки з Михайлом Глинкою. «Ми приємно проводили час, коли в мене Глинка писав свого «Руслана», - хвалився Тарновський. – Знаєте, гм…. щодня Глинка писав і був задоволений моїм оркестром. Якщо ви любите Бетховена, то ми зараз зіграємо вам Бетховена….
Оркестр грав добре. Грали ще і ще, але після важкого сну з кошмаром музика здавалася стомливою і неприємною.
-Гм.. ось це місце вставив я…
Він подивився на нас, ми – на нього.
-Гм… так… ми і Бетховена підправляємо»
За обідом Григорій Степанович знову «пригощав» гостей музикою. Тільки тепер уже грали не Бетховена, а «п’єсу»,складену самим Тарновським. Оркестр, що складався із сорока кріпаків – музикантів, розігрував історію України! Автор коментував: «Гм…це похід Хмельницького… битва під Жовтими Водами…це, гм… слухайте, битва під Корсунем; тепер бій під Білою Церквою… а це договір Хмельницького під Зборовом».
По обіді, під час якого наречена їла в рукавичках і не знімаючи вуалі, подали для рота «полоскушки» - процедура, конче потрібна щодо гігієни, але вельми некрасива за столом. Григорій Степанович сказав: « А ми ось як, нам усе вимиють і вичистять, самі не працюємо», - вийняв свої вставні щелепи,поклав їх на тарілку і, перехилившись у лівий бік, передав лакеєві для чистки, потім перехилившись праворуч, узяв посуд для полоскання від другого і, голосно полоскаючи рота, почав випускати воду каскадами, а потім вставив шанобливо подані йому зуби».
Григорій Степанович був оригінал за манерами, одягом, з музикальним сумбуром у голові і з таким самим уявленням про живопис, але при всьому тому я неохоче розповідаю про його смішні сторони, бо він був добрий і мав значні переваги, хоча б те, що в нього жили й користувалися з його гостинності такі відомі таланти, як Глинка, Шевченко, Штернберг, Микола Андрійович Маркевич».
Можливо, це якраз найголовніше: Григорій Степанович Тарновський «був добрий». Смішний, незграбний, недостатньо культурний – але добрий. Не маючи власних дітей, Тарновські взяли на виховання в Качанівку чотирьох племінників і сім племінниць. В одну з них, Емілію Василівну, був закоханий Василь Штернберг. А Юлії Василівні подобалося «крутити голову» іншому художнику – Павлу Федотову. Кокетування виявилося заняттям не безневинним: пережите потрясіння прискорило психічне захворювання Федотова. До Надії Василівни, як відомо, був небайдужий Тарас Шевченко.
Мав «слабинку» й сам Григорій Степанович: про його «безперервні романи» довго ходили родинні перекази. Знала про них і Ганна Дмитрівна (дружина), проте дивилася на це крізь пальці. «Жили вони окремо,- писав М.В.Тарновський,- займали різні апартаменти в різних кінцях величезного качанівського палацу.
Померли Григорій Степанович і його дружина в один день (це було 1853 року) й були поховані на цвинтарі біля церкви, в якій за п'ятнадцять років до того слухали хор півчих (за участю Гулака – Артемовського), яким керував Михайло Глинка.
Готуючись до зустрічі з вічністю, Григорій Степанович написав кілька проектів заповіту. Деякий час був у нього намір заповісти доходи свого майна на заснування й утримання на вічні часи медичного факультету Київського університету. За іншими даними, передбачалося відкрити (в Києві) кадетський корпус імені Г.Тарновського. Зрештою, Качанівка (як і інші маєтності покійного) перейшла у власність племінника Григорія Степановича Василя Васильовича Тарновського – старшого ( 1810- 1866).
Втім, історія цієї світлої людини заслуговує на окрему розповідь.
Олена Трохименко, організатор екскурсій НІКЗ "Качанівка"
(до 235-річчя від дня народження)
Образ і дух Качанівки,цього унікального палацово – паркового комплексу на Чернігівщині,історія якого бере початок з середини 18 століття, тісно пов’язана з іменами кількох поколінь Тарновських.
Про одного з Тарновських – Григорія Степановича – далі й піде мова. Качанівка дісталася йому в спадок після смерті матері, Параски Андріївни, Почеки – Тарновської.
Григорій Степанович (1790-1853) служив у Міністерстві внутрішніх справ у Петербурзі, де був чиновником з особливих доручень, згодом 1831 року його було обрано борзнянським предводителем дворянства. Камер – юнкер, статський, а згодом титулярний радник, багатий землевласник, який мав дев’ять тисяч кріпаків у Київській, Чернігівській, Полтавській губерніях, Тарновський мав суперечливу, навіть дещо чудернацьку натуру. У Петербурзі його знали як мецената. Недарма ж 1838року Імператорська академія мистецтв, відзначаючи його «любов до мистецтв», що виявилася зокрема в матеріальній підтримці художників, обрала вільним «общником» Академії.
Григорій Степанович «належав до тих українських панів – дуків, що хоч трохи пам’ятали свій національно – народний родовід і не цуралися ідей національно – демократичних, звісно, настільки, наскільки їм дозволяло панське походження».
За суперечливими спогадами О.Кониського, П.Селецького, М. Маркевича, Л.Жемчужникова: «Григорій Степанович був досить колоритною фігурою, оригіналом в манерах та одязі. Смуглявого і сухого його водночас сприймали скупуватим і щедрим, флегматичним і енергійним, невихованим і малоосвіченим. І в той же час товаришем конференц – секретаря Академії мистецтв Григоровича, нічого не розуміючого у музиці і в той же час автором оркестрових п’єс, які виконувались його власним кріпосним оркестром, мав сумбурне уявлення про живопис, і в той же час закуповував для своєї колекції високохудожні полотна.
Григорій Степанович займався підприємницькою діяльністю, пов’язаною переважно з цукровим виробництвом. Мав свідоцтво 1845р., як член Вільного економічного товариства в Петербурзі. Відомий він і як публіцист.
Господарем Качанівської садиби Григорій Степанович був майже 30років. З його іменем пов'язаний третій будівельний період, коли садиба набуває закінченого вигляду і загального планування, яке фактично зберігається до сьогодення. В цей час змінює свій вигляд при палацова частина садиби. Фруктові дерева пересаджені від палацу, а також прокладено головну під’їзну алею, розбито партер.
При Григорію Степановичу системою дамб збільшується площа Майорського ставу і парк переходить на його західний берег. Будівельні роботи в садибі проводились з 1824 по 1853р.р. і були обумовлені своєрідністю побуту Тарновських, які намагалися надати багато численним гостям, що з’їжджалися в літній період, зручні кімнати. Крім того, Григорій Степанович у 1828році завершив будівництво садибної церкви Георгія Хозевіта, розпочате матір’ю Параскою Почекою. Збудована в стилі класицизму, церква має лаконічне, оригінальне рішення. В результаті проведених робіт садиба стає окрасою краю і свідченням того є захоплюючі відгуки сучасників і слава про неї, що сягнула далеко за межі Чернігівської губернії. В очах своїх гостей він хотів постати людиною мистецтва – і саме в цій іпостасі інколи виглядав кумедно, хоча й справді любив музику, танці, мав багату колекцію картин, меблів, бронзи, порцеляни, пишався власним оркестром.
При Григорію Степановичу Качанівка стала одним із важливих культурних центрів України. За часи володіння садибою Качанівку відвідає ціла кагорта знаменитостей. Серед них Т.Шевченко, В.Забіла, М.Гоголь, С.Гулак – Артемовський, які по праву складають славу і гордість Качанівки.
Михайло Іванович Глінка, перебуваючи в Україні 1838року для відбору півчих до Імператорської півчої капели, у своїх нотатках пише: «Центром моїх операцій на Україні я обрав маєток доброго мого знайомого, поміщика Чернігівської губернії Борзнянського повіту Григорія Степановича Тарновського. Куди ми з набраними в Чернігові дітьми й прибули». Про враження, що на нього справило качанівське оточення, Глинка пише: «В Качанівці на всьому відчувався відбиток ощадливості й навіть скупості господаря». Проте відразу розповідає: «Незважаючи на ощадливість, господар приймав гостей радо і прагнув, по можливості, урізноманітнювати розваги, прогулянки, поїздки до найближчих маєтків господаря, ілюмінації й танці – все це влаштовувалося для нашого розважання. Коли приїздили кілька сусідів, танцювали; сам Тарновський заохочував гостей власним прикладом, а надто у гросфатері, фігури якого виводив він з надзвичайною старанністю».
Лев Жемчужников, який гостював у Качанівці влітку 1852року, описував його так: «Григорій Степанович був оригінал за манерами, одягом, з музикальним сумбуром у голові і з таким самим уявленням про живопис». Вбраний він був «у коротку курточку з безліччю ґудзиків, на яких висів кисет із тютюном і люлька в бісері й бурштинах, на голові була бісерна ярмулка». Наступного дня ярмулку змінив надітий набакир блакитний жокейський кашкет із довгим козирком….. Нічого не скажеш, справді – картинний вигляд!
Про «музикальний сумбур» у голові Григорія Степановича Л.Жемчужников розповідає досить кумедні речі. Коли гості сіли пити ранковий чай, з- за кущів за знаком господаря несподівано вдарив оркестр – грали увертюри з «Життя за царя» та «Руслана і Людмили». Тарновський таким чином демонстрував гостям свої приятельські стосунки з Михайлом Глинкою. «Ми приємно проводили час, коли в мене Глинка писав свого «Руслана», - хвалився Тарновський. – Знаєте, гм…. щодня Глинка писав і був задоволений моїм оркестром. Якщо ви любите Бетховена, то ми зараз зіграємо вам Бетховена….
Оркестр грав добре. Грали ще і ще, але після важкого сну з кошмаром музика здавалася стомливою і неприємною.
-Гм.. ось це місце вставив я…
Він подивився на нас, ми – на нього.
-Гм… так… ми і Бетховена підправляємо»
За обідом Григорій Степанович знову «пригощав» гостей музикою. Тільки тепер уже грали не Бетховена, а «п’єсу»,складену самим Тарновським. Оркестр, що складався із сорока кріпаків – музикантів, розігрував історію України! Автор коментував: «Гм…це похід Хмельницького… битва під Жовтими Водами…це, гм… слухайте, битва під Корсунем; тепер бій під Білою Церквою… а це договір Хмельницького під Зборовом».
По обіді, під час якого наречена їла в рукавичках і не знімаючи вуалі, подали для рота «полоскушки» - процедура, конче потрібна щодо гігієни, але вельми некрасива за столом. Григорій Степанович сказав: « А ми ось як, нам усе вимиють і вичистять, самі не працюємо», - вийняв свої вставні щелепи,поклав їх на тарілку і, перехилившись у лівий бік, передав лакеєві для чистки, потім перехилившись праворуч, узяв посуд для полоскання від другого і, голосно полоскаючи рота, почав випускати воду каскадами, а потім вставив шанобливо подані йому зуби».
Григорій Степанович був оригінал за манерами, одягом, з музикальним сумбуром у голові і з таким самим уявленням про живопис, але при всьому тому я неохоче розповідаю про його смішні сторони, бо він був добрий і мав значні переваги, хоча б те, що в нього жили й користувалися з його гостинності такі відомі таланти, як Глинка, Шевченко, Штернберг, Микола Андрійович Маркевич».
Можливо, це якраз найголовніше: Григорій Степанович Тарновський «був добрий». Смішний, незграбний, недостатньо культурний – але добрий. Не маючи власних дітей, Тарновські взяли на виховання в Качанівку чотирьох племінників і сім племінниць. В одну з них, Емілію Василівну, був закоханий Василь Штернберг. А Юлії Василівні подобалося «крутити голову» іншому художнику – Павлу Федотову. Кокетування виявилося заняттям не безневинним: пережите потрясіння прискорило психічне захворювання Федотова. До Надії Василівни, як відомо, був небайдужий Тарас Шевченко.
Мав «слабинку» й сам Григорій Степанович: про його «безперервні романи» довго ходили родинні перекази. Знала про них і Ганна Дмитрівна (дружина), проте дивилася на це крізь пальці. «Жили вони окремо,- писав М.В.Тарновський,- займали різні апартаменти в різних кінцях величезного качанівського палацу.
Померли Григорій Степанович і його дружина в один день (це було 1853 року) й були поховані на цвинтарі біля церкви, в якій за п'ятнадцять років до того слухали хор півчих (за участю Гулака – Артемовського), яким керував Михайло Глинка.
Готуючись до зустрічі з вічністю, Григорій Степанович написав кілька проектів заповіту. Деякий час був у нього намір заповісти доходи свого майна на заснування й утримання на вічні часи медичного факультету Київського університету. За іншими даними, передбачалося відкрити (в Києві) кадетський корпус імені Г.Тарновського. Зрештою, Качанівка (як і інші маєтності покійного) перейшла у власність племінника Григорія Степановича Василя Васильовича Тарновського – старшого ( 1810- 1866).
Втім, історія цієї світлої людини заслуговує на окрему розповідь.
Олена Трохименко, організатор екскурсій НІКЗ "Качанівка"
 |
По одежі стрічають…
Як відомо, людину найбільше цінують за її розум і людські якості. Однак, перше знайомство з будь - якою персоною починається з того, яке зовнішнє враження вона справила на співрозмовника. В цьому все видається важливим: охайність, сучасність і доречність одягу; зачіска, руки, взуття, запах, аксесуари. Одяг може свідчити про матеріальні статки, наявність смаку і творчі здібності. Ще до того, як людина почне говорити, ми вже маємо про неї першу інформацію, що допоможе краще пізнати особу.
Сьогодні одяг – це не просто засіб захисту від холоду або спеки, а спосіб самовираження та демонстрації належності до певної культури.
Історія одягу сягає корінням у глибоку давнину. Протягом століть вона еволюціонувала разом із суспільством, відображаючи зміни в культурі, технологіях і звичайно, моді.
Первісні люди, які жили на планеті сотні і десятки тисяч років тому, використовували листя дерев, траву та кору для захисту свого тіла. Але з часом вони почали шукати більш ефективні способи покривати себе. Першим значним кроком у розвитку одягу стало використання тканин. Тканинний одяг з’явився у пізньому кам’яному віці, відомому як неоліт, і став значним досягненням для наших предків. Винахід ткацького верстата став ключовим моментом у виробництві тканини. Ткацтво стало популярним ремеслом, громади спеціалізувалися на виробництві тканини, обмінюючись своїми виробами з іншими громадами.
У період Середньовіччя одяг став дедалі більш складним та вишуканим.
У ХІІ столітті, готичний період, з’явився довгий одяг зі шлейфом, плаття щільно облягали зону декольте. Рукави також мали характерну форму: вони або сильно розширювалися від плеча до зап’ястя, або були дуже вузькими.
Епоха Відродження, яка розпочалася в ХІV ст., принесла значні зміни в моду. Мода стала більш індивідуальною і центр моди перемістився до Італії. Одяг Відродження вирізнявся вишуканим оздобленням, вишивкою та використанням розкішних тканин. Саме в цей час спідниця відокремилася від ліфа, що стало значним кроком у дизайні одягу.
Чоловічий одяг епохи Відродження був приталеним та елегантним. Чоловіки носили довгі куртки або жакети. Штани були облягаючими і часто з вишивкою або стрічками.
У ХVІІ столітті Франція стала законодавицею моди, і це було пов’язано з впливом короля Людовіка ХІV. Стиль бароко, який панував у цей період, вирізнявся урочистістю, пишністю та величністю. Жіночий одяг мав контрастні форми: пишна спідниця, що нагадувала купол, поєднувалася з дуже струнким станом. Для виготовлення одягу використовували такі тканини як атлас, оксамит, парча. Одяг прикрашали бантиками, стрічками та мереживами. Чоловічий одяг періоду бароко був не таким пишним.
У період із 1730 до 1750 року з’явився новий стиль як у мистецтві, так і в одязі – рококо. Оздоблення залишилося важливим елементом одягу цього періоду. У моду ввійшли сукні на корсеті та спідниці з тієї самої тканини, відкриті спереду. Такі сукні називали «французькими» і носили їх як парадні вбрання. Популярним елементом суконь стилю рококо було декольте у формі серця, яке підкреслювало груди та плечі.
Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ століття з’явився стиль ампір, який характеризувався жорстким ліфом та прикритими руками, які ховали під шарфами, хустками та шляпами. Тканини прикрашали масивними античними орнаментами, а сукні знатних дам оздоблювали золотими нитками. Жіночий одяг цього стилю характеризувався великою кількістю декоративних елементів таких як рюші, волани, драпіровки, вишивки. Декольте було часто в формі V або квадратними, відкриті плечі та шия. Рукава були короткими або три чверті часто з пишними манжетами. Чоловічий одяг стилю ампір також був елегантним і приталеним. Чоловіки носили жустокор – приталений жакет, який підкреслював фігуру. Штани були облягаючими та часто прикрашалися вишивкою або стрічками. Верхній одяг включав довгі пальта або мантії, оздоблені хутром.
Стиль ампір віддавав перевагу легким, м’яким тканинам, таким як шовк, муслін, батист.
Романтизм виник ХVІІІ ст. і тривав до середини ХІХ століття. Жіночий одяг цього періоду був відомий своєю жіночністю та м’якістю. Сукні мали м’які плавні лінії та часто прикрашалися воланами, рюшами та мереживами. Популярним елементом були високі коміри, які підкреслювали шию і плечі. Спідниці стали довгими та більш вузькими. Чоловічий одяг періоду романтизму став більш вільним і комфортним. Тоді носили довгі і м’які куртки або жекети, які називалися «френч». Штани стали широкими і комфортнішими.
Наприкінці ХІХ століття в моді відбулися значні зміни. Пояс суконь піднявся вище талії, а довжина спідниць сягала щиколоток.
Із початком промислової революції в ХІХ ст. мода стала більш доступною для широких мас. Одяг став простішим у виробництві. Це призвело до появи масової моди. У цей період з’являються стилі одягу, які залишаються і досі.
Існує безліч критеріїв класифікації одягу.
За статевими ознаками:
- чоловічий,
- жіночий,
- дитячий,
- для новонароджених.
По функціональному призначенні – одяг буває:
- домашній,
- повсякденний,
- ошатний,
- траурний,
- офіційний,
- робочий,
- професійний.
Види одягу залежать і від сезону: літній, демісезонний, зимній.
Тепер простежимо, чи дотримувалися моди одягу господарі славнозвісної Качанівської садиби.
Один з перших власників Качанівської садиби, генерал-фельдмаршал, полководець, військовий теоретик Петро Олександрович Рум’янцев, носив військовий мундир того часу. Про це ми можемо дізнатися з його прижиттєвих портретів.
Потім ми бачимо портрети Григорія Степановича І Ганни Дмитрівни Тарновських.
Чоловіки цього періоду носили білосніжну льняну сорочку. Важливим елементом сорочки був високий білий крохмальний комір із цупкими кутами, що виступали над краваткою. Краватку робили із косої смужки шовкової тканини, або складеної по діагоналі атласної хустки, широкою частиною якої охоплювали шию, зв’язуючи кінці бантом. Домінанту опуклої лінії грудей підкреслювали за допомогою особливої конструкції жилета, горизонтальний зріз якого по лінії талії стягували спеціальним поясом із пряжкою. Жилети шили із строкатої парчі із застібкою на один ряд дрібних гудзиків і шалеподібними бортами. До вечірнього наряду носили відразу два жилети. Модні брюки значно розширювали у стегнах, стягуючи надлишок тканини м’якими зборками на талії. Також у гардероб входив сюртук, який шили різко у талію з широкими полами до коліна з розрізом по спинці.
В жіночому одязі з’явилася блуза; лінії талії стискали корсетом, широкі рукава посилювали контраст з вузькою талією. Збільшувалося декольте, відкривалися і оголювалися плечі. З’являються складні зачіски, спостерігається захоплення коштовностями.
Лев Жемчужніков відвідав Григорія Степановича Тарновського влітку 1852 року і так описує одяг господаря: « Григорій Степанович був одягнений в коротку курточку з безліччю гудзиків, на яких висів кисет із тютюном і люлька в бісері і бурштинах…». На другий день: «Григорій Степанович був у тій самій оригінальній курточці з кисетом і люлькою, у шароварах і черевиках.»
В середині 19 століття господарями Качанівської садиби були Василь Васильович Тарновський(старший) і Людмила Володимирівна Тарновська. З портретів господарів ми бачимо, що одяг змінюється. Сорочка чоловіча стає зручнішою. Жилет став довшим. Брюки стали об’ємнішими. Їх шили з тієї тканини, що і верх костюма, іноді прокладаючи по боковому шву лампаси. Разом з одноколірними брюками та жилетом він став основою класичного чоловічого костюма – трійки, що існує до нашого часу. Галстуки змінюються з бантів на стрічковий варіант.
Жіночий костюм цього періоду ставав демонстрацією благополуччя чоловіка. Характерною ознакою сукні 1840-1860 р.р. став щільно облягаючий фігуру ліф з глибоким декольте. Низько спущена пройма ліфа підкреслювала м’яку похилу лінію плечей. Об’єм рукавів став більш природним. Пишна форма верхньої спідниці утворювалася закладанням глибокими складками прямого некроєного полотнища тканини.
В другій половині ХІХ століття Качанівська садиба переходить у спадок Василю Васильовичу(молодшому) від батька. Тарновський(молодший) щиро любив все українське. Замолоду його приваблював яскравий, мальовничий народний стрій і він його носив, віддаючи йому перевагу перед загальноприйнятим, в якому почувався якось ніяково. Марко Вовчок у своєму листі до чоловіка описує свою зустріч з молодими Тарновським: «Бачила Василька Тарновського у синіх шароварах, в сорочці вишиваній і в чемерці, привітав нас любенько». Коли Василь Васильович зібрався одружуватися, то неодмінно хотів вінчатися в народному строї. В народний одяг мала вбратися і його красуня-наречена. Тільки протест батька нареченої і манірних її тіток, змусили дядька, згнітивши серце, відмовитися від цієї думки. Але свою наречену він увінчав двома портретами – художників К.О.Трутовського і О.М.Рокачевського, де вона вбрана в українській одяг.
Також є спогади про вбрання Василя Васильовича Тарновського(молодшого) і в Михайла Володимировича Тарновського: «У селі до старості він ходив не інакше, як у вишитій українській сорочці( за старовинними малюнками), в шароварах і високих чоботях. Замість пальта носив кобеняк, влітку легкий, взимку теплий, який застібався біля комірця дорогою, всипаною коштовним камінням, старовинною пряжкою. З кобеняком він не розлучався і в місті». Носив Василь Васильович і плащі-накидки.
Панська сорочка того часу шилася з тонкого полотна. За кроєм була близько до народної, відрізнялася від неї лише формою коміра, гатунком тканини, оздобленням. Сорочка заправлялася у досить широкі суконні, шовкові або оксамитові шаровари. На сорочку вдягався дорогий жупан, підперізувався поясом.
Який одяг носили діти Василя Васильовича і Софії Василівни Тарновських ми можемо побачити на картині Миколи Бодаревського «Останні ягоди» 1886 р. Стара пані, Людмила Володимирівна, на веранді варить варення, поряд стоять з блюдечками в руках онуки – семирічна Соня і п’ятирічний Петрусь. Маленький Петрусь, відповідно до тогочасного звичаю, одягнений у коротке платтячко, як дівчинка. На кінець ХІХ початку ХХ століття господарями Качанівської садиби стає родина цукрового магната Павла Івановича Харитоненка. На цей період характерним стає стиль модерн.
Оглянемо портрети господарів.
Основним типом буденного чоловічого одягу стала піджачна трійка. Подовжені двобортні піджаки до неї шили з чорного, синього, темно-сірого крепу, бостону, шевйоти. Лацкани піджаків були досить широкими. Рукави робили такої довжини, щоб крохмальні манжети сорочки виглядали на кілька сантиметрів. Брюки шили широкими та без запрасованої стрічки.
Залишався популярним сюртук, який шили тільки чорного кольору. Брюки до сюртучного костюма шилися без манжет.
Основним парадним одягом був фрачний костюм. Із фраком дозволялося носити ордени. Шили костюм тільки з чорного кольору. Фрачний жилет шився з білого шовкового піке в тонкий малюнок. При фраку носили краватку – метелик.
Поступово з’явився смокінг.
Жіночий одяг кін. ХІХ століття – s-подібний силует жіночого плаття, що підкреслював гнучкість тонкої талії шляхом формування виступаючого вперед бюсту та пишної задньої частини. Рафінованість силуету підкреслювали звивистою лінією недбало накинутих на плечі довгих хутряних або страусових боа. Витонченість форм костюма доповнювали вишуканою кольоровою гамою із пастельними відтінками бірюзового, перлово-рожевого, стального, фіалкового, лимонного, бузкового.
Щедрість природних форм віддзеркалювалось у багатстві складових гардеробу модної дами: сукні вранішні та вечірні, до чаю та візитів, наряд прогулянковий та домашній. Жінка вищого світу за етикетом повинна була міняти сукні сім-вісім разів на день.
Олена Павлівна Харитоненко стежила за своєю зовнішністю: свої сукні та інший одяг замовляла у кращих вітчизняних та закордонних майстернях. Модельєром сестер Олени і Наталії Харитоненків був Леон Бакст, який писав статті про мистецтво, був дизайнером одягу, ювелірних виробів, розробляв малюнки для тканини масового виробництва.
Отже, господарі садиби були багатими і впливовими дворянами, і одягалися в кращих салонах Києва, Москви, Петербурга. Звичайно ж, дотримувалися модних тенденцій часу, в якому вони жили.
Історія розвитку одягу з найдавніших часів до наших днів є дзеркалом, в якому відображається вся історія людства.
Валентина Фабриченко, організатор екскурсій НІКЗ "Качанівка".
Сьогодні одяг – це не просто засіб захисту від холоду або спеки, а спосіб самовираження та демонстрації належності до певної культури.
Історія одягу сягає корінням у глибоку давнину. Протягом століть вона еволюціонувала разом із суспільством, відображаючи зміни в культурі, технологіях і звичайно, моді.
Первісні люди, які жили на планеті сотні і десятки тисяч років тому, використовували листя дерев, траву та кору для захисту свого тіла. Але з часом вони почали шукати більш ефективні способи покривати себе. Першим значним кроком у розвитку одягу стало використання тканин. Тканинний одяг з’явився у пізньому кам’яному віці, відомому як неоліт, і став значним досягненням для наших предків. Винахід ткацького верстата став ключовим моментом у виробництві тканини. Ткацтво стало популярним ремеслом, громади спеціалізувалися на виробництві тканини, обмінюючись своїми виробами з іншими громадами.
У період Середньовіччя одяг став дедалі більш складним та вишуканим.
У ХІІ столітті, готичний період, з’явився довгий одяг зі шлейфом, плаття щільно облягали зону декольте. Рукави також мали характерну форму: вони або сильно розширювалися від плеча до зап’ястя, або були дуже вузькими.
Епоха Відродження, яка розпочалася в ХІV ст., принесла значні зміни в моду. Мода стала більш індивідуальною і центр моди перемістився до Італії. Одяг Відродження вирізнявся вишуканим оздобленням, вишивкою та використанням розкішних тканин. Саме в цей час спідниця відокремилася від ліфа, що стало значним кроком у дизайні одягу.
Чоловічий одяг епохи Відродження був приталеним та елегантним. Чоловіки носили довгі куртки або жакети. Штани були облягаючими і часто з вишивкою або стрічками.
У ХVІІ столітті Франція стала законодавицею моди, і це було пов’язано з впливом короля Людовіка ХІV. Стиль бароко, який панував у цей період, вирізнявся урочистістю, пишністю та величністю. Жіночий одяг мав контрастні форми: пишна спідниця, що нагадувала купол, поєднувалася з дуже струнким станом. Для виготовлення одягу використовували такі тканини як атлас, оксамит, парча. Одяг прикрашали бантиками, стрічками та мереживами. Чоловічий одяг періоду бароко був не таким пишним.
У період із 1730 до 1750 року з’явився новий стиль як у мистецтві, так і в одязі – рококо. Оздоблення залишилося важливим елементом одягу цього періоду. У моду ввійшли сукні на корсеті та спідниці з тієї самої тканини, відкриті спереду. Такі сукні називали «французькими» і носили їх як парадні вбрання. Популярним елементом суконь стилю рококо було декольте у формі серця, яке підкреслювало груди та плечі.
Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ століття з’явився стиль ампір, який характеризувався жорстким ліфом та прикритими руками, які ховали під шарфами, хустками та шляпами. Тканини прикрашали масивними античними орнаментами, а сукні знатних дам оздоблювали золотими нитками. Жіночий одяг цього стилю характеризувався великою кількістю декоративних елементів таких як рюші, волани, драпіровки, вишивки. Декольте було часто в формі V або квадратними, відкриті плечі та шия. Рукава були короткими або три чверті часто з пишними манжетами. Чоловічий одяг стилю ампір також був елегантним і приталеним. Чоловіки носили жустокор – приталений жакет, який підкреслював фігуру. Штани були облягаючими та часто прикрашалися вишивкою або стрічками. Верхній одяг включав довгі пальта або мантії, оздоблені хутром.
Стиль ампір віддавав перевагу легким, м’яким тканинам, таким як шовк, муслін, батист.
Романтизм виник ХVІІІ ст. і тривав до середини ХІХ століття. Жіночий одяг цього періоду був відомий своєю жіночністю та м’якістю. Сукні мали м’які плавні лінії та часто прикрашалися воланами, рюшами та мереживами. Популярним елементом були високі коміри, які підкреслювали шию і плечі. Спідниці стали довгими та більш вузькими. Чоловічий одяг періоду романтизму став більш вільним і комфортним. Тоді носили довгі і м’які куртки або жекети, які називалися «френч». Штани стали широкими і комфортнішими.
Наприкінці ХІХ століття в моді відбулися значні зміни. Пояс суконь піднявся вище талії, а довжина спідниць сягала щиколоток.
Із початком промислової революції в ХІХ ст. мода стала більш доступною для широких мас. Одяг став простішим у виробництві. Це призвело до появи масової моди. У цей період з’являються стилі одягу, які залишаються і досі.
Існує безліч критеріїв класифікації одягу.
За статевими ознаками:
- чоловічий,
- жіночий,
- дитячий,
- для новонароджених.
По функціональному призначенні – одяг буває:
- домашній,
- повсякденний,
- ошатний,
- траурний,
- офіційний,
- робочий,
- професійний.
Види одягу залежать і від сезону: літній, демісезонний, зимній.
Тепер простежимо, чи дотримувалися моди одягу господарі славнозвісної Качанівської садиби.
Один з перших власників Качанівської садиби, генерал-фельдмаршал, полководець, військовий теоретик Петро Олександрович Рум’янцев, носив військовий мундир того часу. Про це ми можемо дізнатися з його прижиттєвих портретів.
Потім ми бачимо портрети Григорія Степановича І Ганни Дмитрівни Тарновських.
Чоловіки цього періоду носили білосніжну льняну сорочку. Важливим елементом сорочки був високий білий крохмальний комір із цупкими кутами, що виступали над краваткою. Краватку робили із косої смужки шовкової тканини, або складеної по діагоналі атласної хустки, широкою частиною якої охоплювали шию, зв’язуючи кінці бантом. Домінанту опуклої лінії грудей підкреслювали за допомогою особливої конструкції жилета, горизонтальний зріз якого по лінії талії стягували спеціальним поясом із пряжкою. Жилети шили із строкатої парчі із застібкою на один ряд дрібних гудзиків і шалеподібними бортами. До вечірнього наряду носили відразу два жилети. Модні брюки значно розширювали у стегнах, стягуючи надлишок тканини м’якими зборками на талії. Також у гардероб входив сюртук, який шили різко у талію з широкими полами до коліна з розрізом по спинці.
В жіночому одязі з’явилася блуза; лінії талії стискали корсетом, широкі рукава посилювали контраст з вузькою талією. Збільшувалося декольте, відкривалися і оголювалися плечі. З’являються складні зачіски, спостерігається захоплення коштовностями.
Лев Жемчужніков відвідав Григорія Степановича Тарновського влітку 1852 року і так описує одяг господаря: « Григорій Степанович був одягнений в коротку курточку з безліччю гудзиків, на яких висів кисет із тютюном і люлька в бісері і бурштинах…». На другий день: «Григорій Степанович був у тій самій оригінальній курточці з кисетом і люлькою, у шароварах і черевиках.»
В середині 19 століття господарями Качанівської садиби були Василь Васильович Тарновський(старший) і Людмила Володимирівна Тарновська. З портретів господарів ми бачимо, що одяг змінюється. Сорочка чоловіча стає зручнішою. Жилет став довшим. Брюки стали об’ємнішими. Їх шили з тієї тканини, що і верх костюма, іноді прокладаючи по боковому шву лампаси. Разом з одноколірними брюками та жилетом він став основою класичного чоловічого костюма – трійки, що існує до нашого часу. Галстуки змінюються з бантів на стрічковий варіант.
Жіночий костюм цього періоду ставав демонстрацією благополуччя чоловіка. Характерною ознакою сукні 1840-1860 р.р. став щільно облягаючий фігуру ліф з глибоким декольте. Низько спущена пройма ліфа підкреслювала м’яку похилу лінію плечей. Об’єм рукавів став більш природним. Пишна форма верхньої спідниці утворювалася закладанням глибокими складками прямого некроєного полотнища тканини.
В другій половині ХІХ століття Качанівська садиба переходить у спадок Василю Васильовичу(молодшому) від батька. Тарновський(молодший) щиро любив все українське. Замолоду його приваблював яскравий, мальовничий народний стрій і він його носив, віддаючи йому перевагу перед загальноприйнятим, в якому почувався якось ніяково. Марко Вовчок у своєму листі до чоловіка описує свою зустріч з молодими Тарновським: «Бачила Василька Тарновського у синіх шароварах, в сорочці вишиваній і в чемерці, привітав нас любенько». Коли Василь Васильович зібрався одружуватися, то неодмінно хотів вінчатися в народному строї. В народний одяг мала вбратися і його красуня-наречена. Тільки протест батька нареченої і манірних її тіток, змусили дядька, згнітивши серце, відмовитися від цієї думки. Але свою наречену він увінчав двома портретами – художників К.О.Трутовського і О.М.Рокачевського, де вона вбрана в українській одяг.
Також є спогади про вбрання Василя Васильовича Тарновського(молодшого) і в Михайла Володимировича Тарновського: «У селі до старості він ходив не інакше, як у вишитій українській сорочці( за старовинними малюнками), в шароварах і високих чоботях. Замість пальта носив кобеняк, влітку легкий, взимку теплий, який застібався біля комірця дорогою, всипаною коштовним камінням, старовинною пряжкою. З кобеняком він не розлучався і в місті». Носив Василь Васильович і плащі-накидки.
Панська сорочка того часу шилася з тонкого полотна. За кроєм була близько до народної, відрізнялася від неї лише формою коміра, гатунком тканини, оздобленням. Сорочка заправлялася у досить широкі суконні, шовкові або оксамитові шаровари. На сорочку вдягався дорогий жупан, підперізувався поясом.
Який одяг носили діти Василя Васильовича і Софії Василівни Тарновських ми можемо побачити на картині Миколи Бодаревського «Останні ягоди» 1886 р. Стара пані, Людмила Володимирівна, на веранді варить варення, поряд стоять з блюдечками в руках онуки – семирічна Соня і п’ятирічний Петрусь. Маленький Петрусь, відповідно до тогочасного звичаю, одягнений у коротке платтячко, як дівчинка. На кінець ХІХ початку ХХ століття господарями Качанівської садиби стає родина цукрового магната Павла Івановича Харитоненка. На цей період характерним стає стиль модерн.
Оглянемо портрети господарів.
Основним типом буденного чоловічого одягу стала піджачна трійка. Подовжені двобортні піджаки до неї шили з чорного, синього, темно-сірого крепу, бостону, шевйоти. Лацкани піджаків були досить широкими. Рукави робили такої довжини, щоб крохмальні манжети сорочки виглядали на кілька сантиметрів. Брюки шили широкими та без запрасованої стрічки.
Залишався популярним сюртук, який шили тільки чорного кольору. Брюки до сюртучного костюма шилися без манжет.
Основним парадним одягом був фрачний костюм. Із фраком дозволялося носити ордени. Шили костюм тільки з чорного кольору. Фрачний жилет шився з білого шовкового піке в тонкий малюнок. При фраку носили краватку – метелик.
Поступово з’явився смокінг.
Жіночий одяг кін. ХІХ століття – s-подібний силует жіночого плаття, що підкреслював гнучкість тонкої талії шляхом формування виступаючого вперед бюсту та пишної задньої частини. Рафінованість силуету підкреслювали звивистою лінією недбало накинутих на плечі довгих хутряних або страусових боа. Витонченість форм костюма доповнювали вишуканою кольоровою гамою із пастельними відтінками бірюзового, перлово-рожевого, стального, фіалкового, лимонного, бузкового.
Щедрість природних форм віддзеркалювалось у багатстві складових гардеробу модної дами: сукні вранішні та вечірні, до чаю та візитів, наряд прогулянковий та домашній. Жінка вищого світу за етикетом повинна була міняти сукні сім-вісім разів на день.
Олена Павлівна Харитоненко стежила за своєю зовнішністю: свої сукні та інший одяг замовляла у кращих вітчизняних та закордонних майстернях. Модельєром сестер Олени і Наталії Харитоненків був Леон Бакст, який писав статті про мистецтво, був дизайнером одягу, ювелірних виробів, розробляв малюнки для тканини масового виробництва.
Отже, господарі садиби були багатими і впливовими дворянами, і одягалися в кращих салонах Києва, Москви, Петербурга. Звичайно ж, дотримувалися модних тенденцій часу, в якому вони жили.
Історія розвитку одягу з найдавніших часів до наших днів є дзеркалом, в якому відображається вся історія людства.
Валентина Фабриченко, організатор екскурсій НІКЗ "Качанівка".
 |  |  |  |  |
Сьогодні колектив НІКЗ «Качанівка» традиційно вшанував світлу пам’ять нашого духовного батька, українського Пророка, геніального художника і народного поета – Тараса Григоровича Шевченка.
Разом з учасниками освітнього процесу Тростянецького ліцею Парафіївської селищної ради було відзначено 164-у річницю перепоховання Великого Кобзаря на Чернечу гору в Каневі.
Урочистий захід «І на оновленій землі врага не буде супостата…» пройшов на найвищому рівні у піднесено-патріотичній атмосфері. Педагогічний колектив разом з учнями ліцею підготував виставу суголосну з назвою заходу, яка була доповнена чудовим музичним супроводом художнього керівника Федора Мицика та щирими українськими піснями у виконанні аматорського колективу «Барви» Тростянецького будинку культури. Присутні отримали масу позитивних, незабутніх емоцій. Свої враження та побажання висловили : Генеральний директор НІКЗ "Качанівка" - Володимир Буренко та заступник з наукової роботи - Тарас Шевченко. Свято закінчилось покладанням квітів до могили побратима і духівника Т.Г.Шевченка – Григорія Миколайовича Честахівського.
Разом з учасниками освітнього процесу Тростянецького ліцею Парафіївської селищної ради було відзначено 164-у річницю перепоховання Великого Кобзаря на Чернечу гору в Каневі.
Урочистий захід «І на оновленій землі врага не буде супостата…» пройшов на найвищому рівні у піднесено-патріотичній атмосфері. Педагогічний колектив разом з учнями ліцею підготував виставу суголосну з назвою заходу, яка була доповнена чудовим музичним супроводом художнього керівника Федора Мицика та щирими українськими піснями у виконанні аматорського колективу «Барви» Тростянецького будинку культури. Присутні отримали масу позитивних, незабутніх емоцій. Свої враження та побажання висловили : Генеральний директор НІКЗ "Качанівка" - Володимир Буренко та заступник з наукової роботи - Тарас Шевченко. Свято закінчилось покладанням квітів до могили побратима і духівника Т.Г.Шевченка – Григорія Миколайовича Честахівського.
 |  |  |  |  |
Надія Василівна Тарновська у долі Тараса Григоровича Шевченка
Із великої родини Тарновських безпосереднє відношення до Качанівки мають три рідні сестри: Емілія, в яку був закоханий художник В.І.Штернберг, Юлія – фатальне кохання Павла Федотова та Надія. Всі дівчата були рідними сестрами власника качанівської садиби В.В. Тарновського – старшого. Надія Василівна Тарновська (1820 р.н.), саме вона мала тісні стосунки з великим Кобзарем і була розрадою та втіхою у важкі часи Тараса Григоровича.
В будинку Григорія Степановича Тарновського, в С-Петербурзі, близький товариш, художник В.І.Штернберг, знайомить Тараса Шевченка з племінницею власника будинку, з 18-ти річною Надією Василівною Тарновською. У свої молоді літа Надія виявляла неабиякий розум, чуйне серце, любов до народу та надзвичайно глибоку, щиру віру, яку не втратила до самої смерті. Вона не була красунею, проте мала напрочуд привабливу зовнішність і дуже тонкі риси обличчя. Говорила м’яким контральтовим голосом і взагалі мала великий шарм. Усе разом узяте, не могло не привернути уваги й не привабити Шевченка. Відсутність погорди, надмірної панської пихи, будь-якого фальшу пробудили в поета цікавість до неї. Але зустрічі молодих людей в Петербурзі не були частими.
П’ять років минуло від першої зустрічі Шевченка з Надією Тарновською, але він завжди пам’ятав про неї, мріяв про зустріч. У травні 1843 р. Тарас Григорович прибув до маєтку Г. С. Тарновського, славнозвісної Качанівки, де побачив Надію. Між поетом та панянкою починаються сердечні взаємини. Величезний тінистий качанівський парк дозволяв без свідків зустрічатися та ділитися своїми думками, обговорювати найболючіші теми, мріяти про майбутнє. Саме тут, у Качанівці, зародилось глибоке почуття Тараса до Надії. Тарновська не приховувала, що Шевченко нею захоплювався і робив їй пропозиції руки та серця. Вона глибоко поважала й цінувала його прихильність та дружбу, проте не прагнула до шлюбу, бо любила його, як друга, як брата.
Наступна зустріч відбулась у 1845року, коли Кобзар подорожував Київською губернією. Заїхав він до рідного брата Надії, у родинний маєток Тарновських – Потоки (тепер с. Потік Миронівського району, Київської області). Остаточне дружнє зближення закріпилося кумівством. Тарас і Надія у місцевого диякона Марка Гов’ядовського хрестили доньку. З тих пір Шевченко почав називати Н.В.Тарновську «люба Кумася». Живучи в Потоках, Тарас Григорович писав, малював і багато дарував своїй «кумасі», зокрема свій портрет, мальований у дзеркало. Тоді ж він замалював Надію Тарновську на тлі місцевої комори; так з’явилась акварель «Комора в Потоках».
Пізніше, на титульній сторінці «Кобзаря» 1860 року видання, Шевченко напише: «Моїй любій єдиній кумасі Надежді Василівні Тарновській - кум Т. Шевченко».
Взимку 1845-го, Шевченко жив у Києві і по суботах, бо саме в ці дні Тарновські влаштовували літературні вечори, де збирались відомі особи, зустрічався з дорогою серцю Надією Василівною. До Кумасі захоплений Тарас відчував довіру і був впевнений, що вона не здатна на жоден ганебний вчинок. Згодом, коли він був заарештований, всі, хто його знав, а особливо ті, в кого він жив, були налякані й чекали обшуку. В. В. Тарновський одержав від Писарєва, правителя канцелярії генерал-губернатора Бібікова, повідомлення про можливий обшук у їхньому будинку і Надія Василівна, бажаючи зберегти рукописи Шевченка, одержані від нього, поклала у ящик і закопала в саду. Минув тривожний час, і згодом Кумася відкопала цей дорогоцінний скарб. Папери і малюнки всі були цілі й довго зберігались у неї. Шевченко був у засланні і писати йому про рукописи, про те, що вони цілі й чекають на його повернення, було боязко і небезпечно. Згодом, листи від Тараса Григоровича вона подарувала своєму племіннику – Василю Васильовичу Тарновському (молодшому), а деякі передала племінниці. Серед цих матеріалів був рукопис не дописаної поеми Шевченка «Ян Гус».
Змучений самотністю, на схилі життя, поет мріє про пару, про сімейний затишок. І знову він згадує про Кумасю, про ту, яка дуже близька його серцю. У серпні 1859 року Шевченко приїздить до Качанівки. Проте ту, яку хотів побачити, так і не зустрів, Надія гостювала на той час у Петербурзі. Гуляючи розкішним парком, знайомими місцями, Тарас згадує Надію Василівну, ту, яку кохав і сватав. Плакала і щеміла душа Шевченка. Перед від’їздом із Качанівки Кобзар просить у господаря альбом для відгуків, в якому залишає рядки: «І стежечка, де ти ходила, колючим терном поросла. 21 серпня 1859 року, Качанівка». Минуло шістнадцять років з того часу, як Тарас вперше приїхав до Качанівки і у затінку садибного парку гуляв з Надією. Позаростали стежини та не згасли щирі ніжні почуття до неї.
Наступного дня вранці Тарас Григорович Шевченко приніс і подарував синові господаря деякі зі своїх офортів і того самого ранку він виїхав до Петербурга.
Між Тарасом та Надією дружній зв’язок не переривався і довго тривало листування. В одному із листів він пише: «Кумасю, серце моє! Увечері я буду у Карташевських. Ще на тім тижні обіцяно. Як матиму час, то прийду обідать, і поговоримо. А поки що прийміть, моє серденько, моя єдиная кумасю, оцей нікчемний рисунок (йдеться про сепію «Старець на кладовищі», надіслану Н.Тарновській з дарчим написом, що зберігається у Національному музеї Тараса Шевченка) на згадування 8 октября 1859 року. Оставайтеся здорові. І кум, і друг, і брат ваш щирий Т.Шевченко. 22 октября 1859 г.». Всі інші листи Надія Тарновська знищила і тільки залишила єдиний запис: «Не хочу, щоб після моєї смерті рились, обговорювали і критикували те, що відбувалось у душі Тараса Григоровича. Я надто його любила і поважала, щоб віддати на суд громадськості його душевні переживання».
Настав важкий час для Тараса Шевченка. Страшна хвороба не відпускала, а він мріяв про власну оселю на кручах Дніпра та гарну віддану дружину. І серед цих образів знову постає Кумася. Прив’язаність до неї пройшла через усе його багатостраждальне життя. Ні до кого він так ніжно не писав, нікому не зробив таких ніжних, сердечних посвячень. Своєму приятелю та земляку,Федору Черненку (1818-1876), Тарас похвалився, що 2 грудня його провідала кума . Свої емоції і враження від спілкування з нею, Шевченко висловив у останньому, саркастично-злому посвяченні під літерами «Н.Т.»: «Великомученице кумо». Цей вірш наштовхує на думку, що це була остання і невдала спроба одружитись.
Тим часом, стан здоров’я погіршувався і друзі застерігали Шевченка утриматись від прогулянок по Петербургу. «Щоб і на Різдво не виходити?, - мовив Тарас. А кутя? А узвар? Ні, не всиджу. Колядувати хоча б вилізу до куми». Нехтуючи своїм здоров’ям, Шевченко прагнув до зустрічі з коханою Кумасею. Це свідчить про те, що Надія Тарновська була для поета чи не найближчою душею і відрадою на чужині на схилі життя.
Згодом, Тарас Григорович присвячує Надії Тарновській ще одного вірша - «Кума моя і я». А через рік поета не стало. Надія Тарновська пережила свого кума на тридцять років, зберігаючи добру пам’ять про нього та залишилася самотньою, багатою жінкою, яка не прагла ні до залицянь, ні до шлюбу. Лиш статус панянки дозволяв їй допомагати тим, хто потребував більше. Так в історію увійшло добре ім’я Надії Василівни Тарновської, рідної сестри В.В.Тарновського – старшого, улюбленої кумасі Тараса Григоровича Шевченка.
Організатор екскурсій
НІКЗ «Качанівка»
Захарченко О.Є.
Із великої родини Тарновських безпосереднє відношення до Качанівки мають три рідні сестри: Емілія, в яку був закоханий художник В.І.Штернберг, Юлія – фатальне кохання Павла Федотова та Надія. Всі дівчата були рідними сестрами власника качанівської садиби В.В. Тарновського – старшого. Надія Василівна Тарновська (1820 р.н.), саме вона мала тісні стосунки з великим Кобзарем і була розрадою та втіхою у важкі часи Тараса Григоровича.
В будинку Григорія Степановича Тарновського, в С-Петербурзі, близький товариш, художник В.І.Штернберг, знайомить Тараса Шевченка з племінницею власника будинку, з 18-ти річною Надією Василівною Тарновською. У свої молоді літа Надія виявляла неабиякий розум, чуйне серце, любов до народу та надзвичайно глибоку, щиру віру, яку не втратила до самої смерті. Вона не була красунею, проте мала напрочуд привабливу зовнішність і дуже тонкі риси обличчя. Говорила м’яким контральтовим голосом і взагалі мала великий шарм. Усе разом узяте, не могло не привернути уваги й не привабити Шевченка. Відсутність погорди, надмірної панської пихи, будь-якого фальшу пробудили в поета цікавість до неї. Але зустрічі молодих людей в Петербурзі не були частими.
П’ять років минуло від першої зустрічі Шевченка з Надією Тарновською, але він завжди пам’ятав про неї, мріяв про зустріч. У травні 1843 р. Тарас Григорович прибув до маєтку Г. С. Тарновського, славнозвісної Качанівки, де побачив Надію. Між поетом та панянкою починаються сердечні взаємини. Величезний тінистий качанівський парк дозволяв без свідків зустрічатися та ділитися своїми думками, обговорювати найболючіші теми, мріяти про майбутнє. Саме тут, у Качанівці, зародилось глибоке почуття Тараса до Надії. Тарновська не приховувала, що Шевченко нею захоплювався і робив їй пропозиції руки та серця. Вона глибоко поважала й цінувала його прихильність та дружбу, проте не прагнула до шлюбу, бо любила його, як друга, як брата.
Наступна зустріч відбулась у 1845року, коли Кобзар подорожував Київською губернією. Заїхав він до рідного брата Надії, у родинний маєток Тарновських – Потоки (тепер с. Потік Миронівського району, Київської області). Остаточне дружнє зближення закріпилося кумівством. Тарас і Надія у місцевого диякона Марка Гов’ядовського хрестили доньку. З тих пір Шевченко почав називати Н.В.Тарновську «люба Кумася». Живучи в Потоках, Тарас Григорович писав, малював і багато дарував своїй «кумасі», зокрема свій портрет, мальований у дзеркало. Тоді ж він замалював Надію Тарновську на тлі місцевої комори; так з’явилась акварель «Комора в Потоках».
Пізніше, на титульній сторінці «Кобзаря» 1860 року видання, Шевченко напише: «Моїй любій єдиній кумасі Надежді Василівні Тарновській - кум Т. Шевченко».
Взимку 1845-го, Шевченко жив у Києві і по суботах, бо саме в ці дні Тарновські влаштовували літературні вечори, де збирались відомі особи, зустрічався з дорогою серцю Надією Василівною. До Кумасі захоплений Тарас відчував довіру і був впевнений, що вона не здатна на жоден ганебний вчинок. Згодом, коли він був заарештований, всі, хто його знав, а особливо ті, в кого він жив, були налякані й чекали обшуку. В. В. Тарновський одержав від Писарєва, правителя канцелярії генерал-губернатора Бібікова, повідомлення про можливий обшук у їхньому будинку і Надія Василівна, бажаючи зберегти рукописи Шевченка, одержані від нього, поклала у ящик і закопала в саду. Минув тривожний час, і згодом Кумася відкопала цей дорогоцінний скарб. Папери і малюнки всі були цілі й довго зберігались у неї. Шевченко був у засланні і писати йому про рукописи, про те, що вони цілі й чекають на його повернення, було боязко і небезпечно. Згодом, листи від Тараса Григоровича вона подарувала своєму племіннику – Василю Васильовичу Тарновському (молодшому), а деякі передала племінниці. Серед цих матеріалів був рукопис не дописаної поеми Шевченка «Ян Гус».
Змучений самотністю, на схилі життя, поет мріє про пару, про сімейний затишок. І знову він згадує про Кумасю, про ту, яка дуже близька його серцю. У серпні 1859 року Шевченко приїздить до Качанівки. Проте ту, яку хотів побачити, так і не зустрів, Надія гостювала на той час у Петербурзі. Гуляючи розкішним парком, знайомими місцями, Тарас згадує Надію Василівну, ту, яку кохав і сватав. Плакала і щеміла душа Шевченка. Перед від’їздом із Качанівки Кобзар просить у господаря альбом для відгуків, в якому залишає рядки: «І стежечка, де ти ходила, колючим терном поросла. 21 серпня 1859 року, Качанівка». Минуло шістнадцять років з того часу, як Тарас вперше приїхав до Качанівки і у затінку садибного парку гуляв з Надією. Позаростали стежини та не згасли щирі ніжні почуття до неї.
Наступного дня вранці Тарас Григорович Шевченко приніс і подарував синові господаря деякі зі своїх офортів і того самого ранку він виїхав до Петербурга.
Між Тарасом та Надією дружній зв’язок не переривався і довго тривало листування. В одному із листів він пише: «Кумасю, серце моє! Увечері я буду у Карташевських. Ще на тім тижні обіцяно. Як матиму час, то прийду обідать, і поговоримо. А поки що прийміть, моє серденько, моя єдиная кумасю, оцей нікчемний рисунок (йдеться про сепію «Старець на кладовищі», надіслану Н.Тарновській з дарчим написом, що зберігається у Національному музеї Тараса Шевченка) на згадування 8 октября 1859 року. Оставайтеся здорові. І кум, і друг, і брат ваш щирий Т.Шевченко. 22 октября 1859 г.». Всі інші листи Надія Тарновська знищила і тільки залишила єдиний запис: «Не хочу, щоб після моєї смерті рились, обговорювали і критикували те, що відбувалось у душі Тараса Григоровича. Я надто його любила і поважала, щоб віддати на суд громадськості його душевні переживання».
Настав важкий час для Тараса Шевченка. Страшна хвороба не відпускала, а він мріяв про власну оселю на кручах Дніпра та гарну віддану дружину. І серед цих образів знову постає Кумася. Прив’язаність до неї пройшла через усе його багатостраждальне життя. Ні до кого він так ніжно не писав, нікому не зробив таких ніжних, сердечних посвячень. Своєму приятелю та земляку,Федору Черненку (1818-1876), Тарас похвалився, що 2 грудня його провідала кума . Свої емоції і враження від спілкування з нею, Шевченко висловив у останньому, саркастично-злому посвяченні під літерами «Н.Т.»: «Великомученице кумо». Цей вірш наштовхує на думку, що це була остання і невдала спроба одружитись.
Тим часом, стан здоров’я погіршувався і друзі застерігали Шевченка утриматись від прогулянок по Петербургу. «Щоб і на Різдво не виходити?, - мовив Тарас. А кутя? А узвар? Ні, не всиджу. Колядувати хоча б вилізу до куми». Нехтуючи своїм здоров’ям, Шевченко прагнув до зустрічі з коханою Кумасею. Це свідчить про те, що Надія Тарновська була для поета чи не найближчою душею і відрадою на чужині на схилі життя.
Згодом, Тарас Григорович присвячує Надії Тарновській ще одного вірша - «Кума моя і я». А через рік поета не стало. Надія Тарновська пережила свого кума на тридцять років, зберігаючи добру пам’ять про нього та залишилася самотньою, багатою жінкою, яка не прагла ні до залицянь, ні до шлюбу. Лиш статус панянки дозволяв їй допомагати тим, хто потребував більше. Так в історію увійшло добре ім’я Надії Василівни Тарновської, рідної сестри В.В.Тарновського – старшого, улюбленої кумасі Тараса Григоровича Шевченка.
Організатор екскурсій
НІКЗ «Качанівка»
Захарченко О.Є.
 |  |
1 квітня 187 років тому народився істинний патріот України, відомий меценат і пристрасний колекціонер – Василь Васильович Тарновський – молодший (1838-1899).
На період його управління (1866 -1897) качанівська садиба досягла «…апогею своєї величності і краси» і , за словами Миколи Костомарова, нагадувала український вирій, куди зліталось «… різне вчене, художнє та письменне птаство».
Василь Васильович був особистістю колоритною і яскравою і, до того ж, мав шляхетні, витончені риси обличчя. Вродливий, сповнений енергії і сил, він не міг не подобатись жінкам. Не випадково, Дмитро Яворницький у «Спогадах» назвав «жіноцтво» однією із пристрастей Тарновського.
Та все ж, найбільшою і першою пристрастю господаря Качанівки був садибний парк, який він мріяв перетворити в « земний Едем», де б кожна втомлена душа змогла знайти відраду, спокій, відпочинок….І йому вдалося це зробити: за парком доглядало 400 чоловік і він відповідав кращим взірцям світового садово-паркового мистецтва. Сьогодні мальовничий пейзажний парк – це найдорогоцінніша перлина Качанівки і чи не найбільша принада для гостей.
Другою пристрастю була виплекана ним колекція українських
старожитностей, яку Василь Васильович формував протягом всього свідомого життя і безкорисливо передав Чернігову. В наш час на базі колекції діє Чернігівський історичний музей ім. В.В.Тарновського. А величезна Шевченкіана, яка входила до складу колекції, лягла в основу Державного, а нині - Національного музею Т.Г.Шевченка в Києві.
Залишивши для нащадків неоціненну спадщину, В.В.Тарновський тим самим назавжди увіковічнив своє ім’я.
На період його управління (1866 -1897) качанівська садиба досягла «…апогею своєї величності і краси» і , за словами Миколи Костомарова, нагадувала український вирій, куди зліталось «… різне вчене, художнє та письменне птаство».
Василь Васильович був особистістю колоритною і яскравою і, до того ж, мав шляхетні, витончені риси обличчя. Вродливий, сповнений енергії і сил, він не міг не подобатись жінкам. Не випадково, Дмитро Яворницький у «Спогадах» назвав «жіноцтво» однією із пристрастей Тарновського.
Та все ж, найбільшою і першою пристрастю господаря Качанівки був садибний парк, який він мріяв перетворити в « земний Едем», де б кожна втомлена душа змогла знайти відраду, спокій, відпочинок….І йому вдалося це зробити: за парком доглядало 400 чоловік і він відповідав кращим взірцям світового садово-паркового мистецтва. Сьогодні мальовничий пейзажний парк – це найдорогоцінніша перлина Качанівки і чи не найбільша принада для гостей.
Другою пристрастю була виплекана ним колекція українських
старожитностей, яку Василь Васильович формував протягом всього свідомого життя і безкорисливо передав Чернігову. В наш час на базі колекції діє Чернігівський історичний музей ім. В.В.Тарновського. А величезна Шевченкіана, яка входила до складу колекції, лягла в основу Державного, а нині - Національного музею Т.Г.Шевченка в Києві.
Залишивши для нащадків неоціненну спадщину, В.В.Тарновський тим самим назавжди увіковічнив своє ім’я.
 |
З нагоди 216-ї річниці від дня народження Миколи Васильовича Гоголя (1809-1852) співробітники НІКЗ «Качанівка» провели реекспозицію виставки.
«Творчість М.В.Гоголя в ілюстраціях відомих художників». Її доповнила ще одна робота членкині Національної спілки художників України Ірини Годунової. Цього разу почесне місце в експозиції зайняв портрет ілюстратора безсмертної поеми Гоголя «Мертві душі» – Олександра Олексійовича Агіна пензля Тараса Григоровича Шевченка (1840-1844 р. р.).
М.В. Гоголь відвідував качанівську садибу. Це незаперечно засвідчує його автограф у сімейному альбомі Тарновських. Він займав особливо почесне місце серед гостей і приїздив сюди на правах «одноборщника», як писав у листі до В.В.Тарновського (старшого), з яким навчався п’ять незабутніх років у Ніжинській гімназії князя Безбородька. Щиру дружбу, започатковану у стінах престижного закладу, вони пронесли через усе життя.
Проживаючи на чужині, Гоголь всім своїм єством прагнув повернутись на рідну землю. У листі землякові Михайлу Максимовичу у грудні 1833-го писав:
«Туди, туди! До Києва! До древнього, до прекрасного Києва! Він наш, він не їхній, чи не так?...
Там можна оновитися всіма силами». Окрилений і сповнений надій, підганяв Максимовича у липні 1833 року: «Кидайте, врешті, кацапію, та їдьте до гетьманщини. Я сам думаю те саме зробити й наступного року махонути звідси.
Дурні ми, справді, як добре поміркувати. Для чого і кому ми жертвуємо усім?
Їдемо!».
Коли Гоголь вперше відвідав садибу Тарновських і скільки раз тут побував, лишається питанням суперечливим…
Подробиці перебування його в Качанівці , сьогодні може повідати лише
улюблений дуб, біля якого великий Гоголь любив проводити час у самотніх роздумах про долю України і з яким, можливо, ділився найсокровеннішим.
«Творчість М.В.Гоголя в ілюстраціях відомих художників». Її доповнила ще одна робота членкині Національної спілки художників України Ірини Годунової. Цього разу почесне місце в експозиції зайняв портрет ілюстратора безсмертної поеми Гоголя «Мертві душі» – Олександра Олексійовича Агіна пензля Тараса Григоровича Шевченка (1840-1844 р. р.).
М.В. Гоголь відвідував качанівську садибу. Це незаперечно засвідчує його автограф у сімейному альбомі Тарновських. Він займав особливо почесне місце серед гостей і приїздив сюди на правах «одноборщника», як писав у листі до В.В.Тарновського (старшого), з яким навчався п’ять незабутніх років у Ніжинській гімназії князя Безбородька. Щиру дружбу, започатковану у стінах престижного закладу, вони пронесли через усе життя.
Проживаючи на чужині, Гоголь всім своїм єством прагнув повернутись на рідну землю. У листі землякові Михайлу Максимовичу у грудні 1833-го писав:
«Туди, туди! До Києва! До древнього, до прекрасного Києва! Він наш, він не їхній, чи не так?...
Там можна оновитися всіма силами». Окрилений і сповнений надій, підганяв Максимовича у липні 1833 року: «Кидайте, врешті, кацапію, та їдьте до гетьманщини. Я сам думаю те саме зробити й наступного року махонути звідси.
Дурні ми, справді, як добре поміркувати. Для чого і кому ми жертвуємо усім?
Їдемо!».
Коли Гоголь вперше відвідав садибу Тарновських і скільки раз тут побував, лишається питанням суперечливим…
Подробиці перебування його в Качанівці , сьогодні може повідати лише
улюблений дуб, біля якого великий Гоголь любив проводити час у самотніх роздумах про долю України і з яким, можливо, ділився найсокровеннішим.
 |  |  |  |
Авторизація
У цей день
Друзі