Несамовитий історик Запорожжя
(цікаві факти із життя Д.І.Яворницького).
25 жовтня (6 листопада) виповнюється 170 років від дня народження видатного українського історика, археолога, етнографа, музеєзнавця, неперевершеного знавця історії українського козацтва, великого патріота України, академіка НАН України – Дмитра Івановича Яворницького (1855-1940).
Його близький товариш, член археологічного товариства – Подшивалов називав Дмитра «несамовитим істориком Запорожжя». Але Яворницький цікавився не лише історією запорізького краю, але й історією Чернігово – Сіверщини, зокрема унікальними реліквіями колекції власника качанівської садиби – Василя Васильовича Тарновського (молодшого).
Доля звела цих двох людей не випадково. Познайомились вони в тодішній столиці російської імперії Санкт-Петербурзі у січні 1885 року на квартирі, де мешкав видатний український історик Микола Костомаров. Це знайомство згодом переросло у творчу співпрацю, вершиною якої стало видання першої книги Яворницького «Запорожье в остатках старины и преданиях народа», яка була надрукована у квітні 1888 р. у Санкт-Петербурзі.  
Петербурзький період був далеко не безхмарним у житті молодого вченого. Послідовна українська патріотична позиція ускладнювала йому життя і за доби царату і пізніше – в радянські часи. Саме через переслідування в Україні, не маючи можливості повнокровно жити і працювати, Яворницький змушений був улітку 1885 р. перебратися до Росії, де, з перервами, проживав аж до відкриття в Катеринославі музею Олександра Поля, який він і очолив на посаді директора на початку ХХ ст..
Під час перебування на чужині у Яворницького помирає батько та, не витримавши матеріальної скрути, з ним розлучається дружина. Тяжка душевна криза накликала фізичну недугу: хвороба підкосила Яворницького, прикувала до ліжка…Після довготривалої недуги, звівшись на лікоть, написав своєму другу Подшивалову у листі: «Ви знаєте , на що я був хворий? Жахлива хвороба! Запалення мозку…Спершу почалося бешихою по обличчю, бешиха пішла по лобі, по голові…І от я вже почав непритомніти, а згодом і зовсім почав марити…На щастя, хвороба була вчасно перервана, але вона залишила тяжкі наслідки…Голова моя й понині відмовляється працювати, руки й ноги до цього часу не слухаються…».
Як відомо, за своєю вдачею Яворницький був веселою, жартівливою, дотепною людиною, не падав духом у будь-якій скруті. Кінець листа яскраво засвідчує це: «На цьому прощавайте, мій суджений. Міцно тисну Вашу лапу і ледь-ледь доторкуюсь до лапки Вашої пані. Дуже прихильний до Вас кошовий Дмитро-Держихвіст- пістолетом…». Це був перший раз за весь час проживання в столиці, коли перебуваючи під «петербурзьким пресом» його душа бризнула сміхом.
Наприкінці 1885-го в Петербурзі окремим виданням вийшла поема Тараса Шевченка «Гайдамаки» (в перекладі російською М.В.Гербеля) з блискучими ілюстраціями Опанаса Сластіона, передмову до якої написав Яворницький. Шовіністична преса підняла галас навколо цієї події. Зокрема, автор статті
«Литературное гайдамачество», опублікованій у газеті «Киевлянин», дописався навіть до такого: «А якийсь г. Еварницький написав передмову, в якій задався метою рекламувать навіть самого «батька» Тараса: наскільки йому вдалось це, можна судити по тому, що «Тарас Григорович», за словами автора передмови, «був не тільки поетом для України і Росії, але і для всього слов’янського світу, навіть для всього людства…». Ось такі грубі випади проти Яворницького дозволив собі цей писака.
Але Дмитро Іванович не зважав на ці злобні закиди: його невідступно переслідувала думка про видання давно омріяної книги. І тоді Яворницький дав собі клятву за будь-що залишитись у столиці, яка б тимчасова біда не навалювалась на його плечі. Він задався метою написати історію запорозького козацтва з розумінням того, що Україна чекає від нього святої самопожертви!
Попри всі випробування долі, Яворницький лишався відданим своїм переконанням правдивого українця. В черговий раз його козацький характер, успадкований від батька, допоміг піднятись на п’єдестал слави.
У пошуках роботи,переживаючи матеріальні труднощі, Дмитро Іванович дізнався, що в Ніколаєвському інституті шляхетних дівчат є вакансія з предмету «історія» і вмовив інспектора
 інституту внести його прізвище до списку уже зазначених восьми претендентів. Ознайомившись з документами кожного конкурсанта, міністр освіти Делянов був обурений прізвищем «Эварницкій», висловивши своє невдоволення інспектору: мовляв, понабирав тут усякої «шантрапи»…Але, стримавшись, сам про себе подумав: «Не варто гарячкувати. Найдемо спосіб цього впертого «хохла» «примочить»…Підсічемо! Знатиме, нахаба, як сідати не в свої сани…».
Міністр освіти силкувався застосувати всю свою тонку дипломатію, всю свою владу, аби молодого українського вченого-історика збити з пантелику…Він і гадки не мав, що блискучий ерудит, прихований інтелектуал з України Дмитро Яворницький покладе на лопатки всіх вісьмох претендентів і вийде з конкурсу єдиним переможцем.
З цього приводу Яворницький написав у листі до українського історика Миколи Маркевича: «Тепер я переселився до Петербурга і перебуваю на посаді викладача історії в Ніколаєвському інституті шляхетних дівчат. Місце довелося завойовувати в бою: один проти восьми в присутності міністра освіти Делянова…Я був зустрінутий з недовір’ям і недоброзичливістю. Окрім мого скромного вченого імені, відомого мінімум, за мною нічого не було. Але після двох лекцій про мене заговорили мало не в усьому педагогічному світі Петербурга».
У червні 1887 року Дмитро Іванович відвідав маєток Качанівку – резиденцію Василя Васильовича Тарновського. Перед цим він побував на Соловках, де знайшов могилу останнього кошового отамана Петра Калнишевського та цінні архівні документи про нього і записав спогади старих ченців.
Про перебування в садибі засвідчує автограф, який Яворницький залишив у сімейному альбомі Тарновських четвертого червня.
Вчений так описує свої враження від качанівського палацу: «Зала була висока, у два світи…На всіх стінах, од верху до низу, висіли портрети гетьманів, полковників, генеральних суддів, осавулів, митрополитів, архієреїв,гетьманш, дружин полковникових, різних жінок «панського достоїнства». На підлозі, попід стінами, стояли гарного виробу шахви, де лежали булави, перначі, , дорогі шаблі, розкішні сідла, і чого-чого тільки там не було? У мене на все розбігалися очі: дивлюся на одне, а кидаю погляд на інше. Мене підвели до круглого, інкрустованого, оббитого бронзою стола, на якому лежала розгорнута, з золотим обрізом, книга, і попрохали написати в ній своє імення та прізвище. Я устромив свої очі в ту книгу і там побачив такі прізвища: Шевченко, Глінка, Гоголь, Костомаров, Рєпін. Еге, та тут цілий Пантеон! Страшно було й ставити коло таких прізвищ своє убоге прізвище».
У величезній збірці історичних та мистецьких раритетів господаря Качанівки особливе місце посідала унікальна колекція старожитностей доби Козаччини (переважно з Чернігівщини та Полтавщини, тобто – з історичної Гетьманщини). Мріючи поповнити свою збірку експонатами із Запорожжя, Тарновський згоджується на пропозицію Дмитра Івановича і, після нетривалих зборів, вони вирушають у подорож. Ця поїздка мала вирішальне значення для виходу довгоочікуваної книги Яворницького про Запорожжя.
Важливу роль у ній зіграв родич Тарновського – полковник Генштабу Євген Корбут (чоловік рідної сестри дружини Василя Васильовича – Софії), котрий узяв із собою рідкісний на той час фотоапарат, зробивши ним низку унікальних фотознімків, які прикрасили майбутню книгу історика. А сам Тарновський під час цієї мандрівки придбав чимало унікальних артефактів для своєї колекції, зокрема – ритуальний релігійний посуд з січової Покровської церкви в Нікополі та степову половецьку скульптуру («кам’яну бабу»), яку відправили возом до Качанівки. Про цю мандрівку Яворницький залишив цікаві, але дещо неоднозначні спогади. Враховуючи те, що рукопис датований 1920 – 30-ми роками, автор вимушений був подати образ Тарновського у вигідному для тодішнього режиму негативному, навіть – карикатурно-саркастичному ключі. І це при тому, що той самий В. В.Тарновський пожертвував 1000 карбованців на видання вистражданої праці Дмитра Івановича під завершальною назвою «Запорожье в остатках старины и преданиях народа». Другу тисячу Яворницький позичив, а ще одну надав видавець (при умові повернення боргу після продажу книги). Однак, книга не пройшла попередньої цензури і не мала права на продаж. У зв’язку з урядовим наказом про заборону видання українською мовою (а в творі Яворницького цілі сторінки написані саме нею), поширення книги було призупинено аж до особливого дозволу Головного управління. Справа зависла в повітрі: ніхто з чиновників не брав на себе відповідальність за її позитивне вирішення. Накладу твору,що становив 1550 примірників, загрожувало знищення. А опальному вченому треба ж було повертати борги (загальна вартість видання оцінювалася в 4000 карбованців).
І знову в ролі чарівної палочки – виручалочки виступив все той же В.В.Тарновський. Після телеграми Яворницького, користуючись впливовими зв’язками в столиці, він звернувся до свого племінника В.М.Юзефовича – члена Головного управління у справах друку і той допоміг зняти заборону на видання «Запорожья…» (навіть – без купюр!). Вихід книги став справжнім тріумфом Дмитра Івановича. На його видання
відразу ж з’явились десятки відгуків та рецензій у впливових часописах. Серед рецензентів були такі видатні вчені як Микола Сумцов, Іван Франко, Ігнат Житецький та інші. Більшість із них позитивно (і високо) оцінили книгу Яворницького.
Книга різко виділялася на тлі наукової та художньої літератури тієї доби ще й своїм оформленням та якістю поліграфії. Відтворена на чудовому папері, вона була багато оздоблена ілюстраціями та картами і схемами запорозьких земель та Січей. До неї увійшли подаровані Дмитру Івановичу дев’ять малюнків Рєпіна, по одному малюнку Васильківського та Сластіона та переведені в гравюри, фотографії унікальних ландшафтних об’єктів запорозьких земель, зроблені Євгеном Корбутом.
 У величезному науковому доробку академіка Дмитра Яворницького твір «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» посів особливе місце, назавжди утвердивши його як найавторитетнішого знавця історії Запорозької Січі. Вихід книги підбив підсумок цілому етапу життя вченого, ставши у подальшому надійною опорою в непростих обставинах його подальших життєвих випробувань та наукової діяльності. Треба підкреслити, що у тріумфальному суспільному визнанні цього унікального твору величезну роль зіграв Василь Васильович Тарновський-молодший та інші видатні діячі української культури, котрі групувалися навколо нього: історики Микола
Костомаров і Олександр Лазаревський, живописець Ілля Рєпін, а також митці і вчені – співробітники, дописувачі й друзі журналу «Кіевская старина», сторінки якого так охоче і часто надавалися для публікації наукових праць Дмитра Івановича.
Оксана Петренко,
завідувачка культурно-освітнім відділом
НІКЗ «Качанівка».

Кріпосний оркестр Г. С. Тарновського в Качанівці
(до 235-ї річниці від дня народження Г. С. Тарновського)
ХVІІІ століття стало новим етапом у розвитку інструментальної музики в Україні. Набула розвитку своєрідна форма цього виду творчості й виконавства, зумовлена феодальними відносинами та закріпаченням селян – кріпосні капели, оркестри, театри.
Поштовхом до організації театрів і оркестрів з кріпосних селян став указ Петра ІІІ від 1762 року, згідно з яким дворяни отримували ряд вольностей і отримували можливість розширити свої маєтки і землі. Звичайно, театри на базі людей самого нижнього соціального статусу, фактично рабів, найчастіше мали низьку якість підготовки й виконання. Побут кріпосних музикантів був надзвичайно важкий. Нерідко вони одночасно були лакеями, офіціантами, перукарями, теслярами тощо. Дуже часто високоталановиті кріпосні музиканти, які отримали спеціальну освіту, змушені були перебувати у становищі безправних слуг. Але із середовища кріпосних музикантів вийшли здібні оркестрові виконавці на різних духових інструментах. На жаль, за рідкісними винятками, навіть імена, не кажучи вже про прізвища музикантів, невідомі. Досі кріпосні колективи відрізняють за прізвищами поміщиків, а твори кріпосних музикантів залишилися безіменними.
Кріпосні театри і оркестри від початку були лише «забавою для панів», способом зайвий раз використати людський ресурс за своєю примхою. Проте ця «забава» надалі вже здобула серйозне значення у творчій історії України. Кріпацькі творчі об’єднання почали підвищувати культурний та музичний рівень не тільки населення, а й «еліти суспільства».
Оркестр як віддзеркалення епохи
На початку ХІХ ст. тривав розвиток кріпосних капел. Збільшувався їх склад, вдосконалювалася професійна майстерність. Володіння музичним інструментом було на той час найвірогіднішим показником зростаючого професіоналізму українських музикантів. Початкові навички гри кріпосні музиканти одержували у спілкуванні один з одним, де менш досвідчені вчилися виконавському мистецтву у більш досвідчених. У тих капелах, де були капельмейстери, останні зобов’язані були навчати всіх музикантів грі на всіх інструментах. Великі кошти витрачали власники капел на навчання кріпосних музикантів у відомих викладачів, яких запрошували додому, або за кордоном, у спеціальних школах.
Домашні капели та оркестри стали звичайним явищем в поміщицьких садибах. Але в період з 1830 по 1861 рр. кількість оркестрів не збільшується, а значно зменшується. На це були різні причини, але деяким поміщикам -любителям музичного мистецтва, не завадили мати у себе чудові оркестри, виконавський рівень яких, навпаки, зростав.
У серці Чернігівщини, в мальовничому маєтку Качанівка, що став осередком українського мистецтва та культури ХІХ століття, також розквітла унікальна музична традиція. Власник маєтку – поміщик, меценат і донатор для митців Григорій Степанович Тарновський – не лише зібрав навколо себе найталановитіших художників і письменників того часу, а й створив один з найвідоміших кріпосних оркестрів в історії України. Правда, з ним пробували конкурувати Галагани з Дігтярів і Сокиринців Прилуцького повіту. Така заздріслива конкуренція сприяла в поліпшенні складу оркестрів і їх виконавчої майстерності у всіх трьох помістях. Втім, після того, як високо оцінив качанівську капелу сам великий М.І. Глінка, Галагани змушені були змиритись.
Склад і репертуар
Г. С. Тарновський багато уваги приділяв музичній освіті своїх кріпосних. В оркестрі переважав український репертуар, багато було зразків музики прикладного призначення – застольні п’єси, привітальні, марші чи танцювальні. Суттєву частину репертуару складало аранжування народних пісень, а також пісень інших народів і бальних танців. Л. Жемчужников слухав у виконанні оркестру Г. Тарновського твори Дж. Мейєрбера, Дж. Россіні. М. Глінки і Л. Бетховена. Іноді Григорій Степанович наказував зібратися і зіграти його п'єсу. Тоді звідкись, з кам’яних споруд, збігались музиканти із скрипками і флейтами, загорнутими в біле, немов няньки з немовлятами на руках, пристроювали лави, і через декілька хвилин оркестр вже грав безіменну п’єсу, складену Тарновським ( на жаль, в архіві Тарновських не збереглося нотних зошитів оркестрів Г. С. Тарновського).
Оркестр Тарновського нараховував кілька десятків музикантів і мав повноцінний склад: струнна, духовна, ударна секції. А різноманітний репертуар робили його унікальним явищем на культурній мапі України.
Качанівка – центр музичного життя
Завдяки оркестру,  Качанівка перетворилася на справжній музичний центр. Тут часто влаштовували концерти для гостей маєтку, серед яких були видатні діячі: Тарас Шевченко, Микола Гоголь, Ілля Ріпин (Рєпін), Марко Вовчок, Михайло Глінка… Атмосфера творчості і вишуканої музики справляла на них незабутнє враження.
Михайло Іванович Глінка разом з учителем музики Дмитром Палагіним прибув в Україну в 1838 році для відбору талановитих хлопчиків до імператорської півчої капели, капельмейстером якої на той час був композитор. На запрошення Григорія Степановича відвідав і Качанівку. Гостинність господаря та розкіш качанівського парку спонукає Глінку обрати її, як осередок своєї подорожі. Композитор продовжує плідно працювати над оперою «Руслан і Людмила». У Качанівці вперше прозвучали уривки з опери: «Марш Чорномора», «Персидський хор», «Балада Фінна», виконані кріпосним оркестром Григорія Тарновського. В «Записках» композитора є цікаві пояснення про те, як у «Марші Чорномора» звук дзвіночків, які були потрібні замінили цокотом чарочок. Заміна, мабуть, пояснюється тим, що дія відбувалась в парадній їдальні, де спеціально для оркестру була влаштована ніша-сцена, яка збереглася й до сьогодні, правда вже без подіуму. В тих самих «Записках» М. Глінка згадував про вокальне і інструментальне музикування в Качанівці: «Співали інколи малоросійських пісень хором на чотири голоси, а іноді сусід Тарновського Петро Скоропадський заводив яку-небуть чумацьку пісню, вправно наслідуючи простолюдинів… У мене в оранжереї збирались М. Маркевич, І. Скоропадський, В. Забіла, В. Штернберг, з’являлись Д. Палагін зі скрипкою, Яків з контрабасом і віолончеллю, грали пісень».
Микола Андрійович Маркевич – поет, історик, етнограф і музикант доводився родичем Тарновських по дружині. З 1833 по 1852рр. він проживав в своїй садибі Турівці, неподалік від Качанівки, тому був частим гостем у Тарновських. Зберігся рукопис його щоденника (в Пушкінському Домі в Петербурзі) «Журнал, записки і спогади». Рукопис містить дуже цікаві матеріали про життя в Качанівці, зокрема, про кріпосний оркестр. Свідчення Маркевича про качанівський оркестр особливо цікаві, оскільки він сам був непоганим музикантом. Дещо з його щоденника:
11 березня 1837 р. «Грав оркестр…Баховські увертюри і симфонію героїчну його ж. Чудовий оркестр».
27 січня 1835 р. «Ранок…в халатах. Натоплено і тепло. За обідом…новини. Танці до 2 годин. Перед обідом наречена (Емілія Тарновська) співала… з акомпанементом оркестра. Дуже гидко заспівано, ще гірше акомпановано. Гобой і кларнет…хто в ліс, хто по дрова.
Марі Милорадович грала концерт Тальберга з оркестром. Дуже, дуже легко зіграла».
Як бачимо, взимку культурне життя теж не вщухало. Тут збиралось цікаве товариство, звучала музика і лились пісні. Григорій Степанович носився зі своїм оркестром, не пропускав жодної можливості похизуватись своїм дітищем, навіть брав його з собою на контракти в Київ. Іноді доходило й до курйозів. Оркестр за наказом господаря маскувався в кущах поруч з алеєю. Тарновський запрошував гостей на прогулянку в парк. І коли процесія проходила поруч із засідкою, господар подавав умовний знак і оркестр щодуху вибухав музикою. Від несподіванки гості були приголомшені, а Григорій Степанович тішився і вважав себе неперевершеним жартівником.
Окрему увагу привертають записи М. І. Глінки, в яких він згадує про Михайла Калинича - кріпосного, що управляв оркестром Г. Тарновського і був у ньому  першим скрипалем. Найімовірніше, що Калинич задовго до приїзду Глінки в Качанівку грав в оркестрі . Ще в 1823 р. Григорій Степанович  писав П. Г. Галагану про деякого  Михайла, якого він відправляв в Дегтярі прослухати тамтешніх «молодих скрипалів». Вірогідно, це й був капельмейстер качанівського оркестра. З тексту листа стає зрозумілим, що і Тарновський, і Галаган повністю довіряли думці Михайла Калинича.
Культурне значення
Хоча ідея кріпосного оркестру може видаватися суперечливою з точки зору сучасної етики, слід визнати, що саме завдяки таким ініціативам, як у Тарновського, багато українських селян отримували доступ до високого мистецтва і музичної освіти. Дехто з оркестрантів навіть згодом отримував волю й продовжував музичну кар’єру.
Спадщина
Змінилась епоха, соціальний устрій, змінився культурно-побутовий уклад поміщицької садиби. Відійшли в історію кріпосні оркестри. Але вони залишились яскравою сторінкою в історії становлення, розвитку і розквіту національної музичної культури. А існування кріпосного оркестру Тарновського засвідчує, що культура в Україні того часу формувалась не лише в містах і столицях, але й маєтках, де поєднувалися українська душа, кріпацька праця та меценатський дух еліти.
Як згадка, у фондах заповідника зберігається  портрет кріпосного музиканта з Качанівки Лавріна Бойка. Нащадки музиканта наполегливо приписували його кисті Тараса Шевченка. Проте, експерти цього не підтвердили. Хоча портрет написаний доволі професійно. Сьогодні його можна побачити у великій вітальні качанівського палацу.
Як відомо, Тарас Шевченко написав свої повісті під враженням від перебування в поміщицьких маєтках. В них майже документально й тонко передана атмосфера садибного життя, балів та танцювальних вечорів за участю кріпосних капел. В повісті «Музикант» описується доля молодого кріпосного віолончеліста, якого пан брав з собою в Європу для стажування. Такі випадки навчання кріпосних музикантів за кордоном були не поодинокі. В «Музиканті» Шевченко описує й свої спостереження за музичним побутом Качанівки: «Він (Тарновський) завів у себе оркестр, спочатку найманий, а потім кріпосний, побудував пречудовий театр, виписав артистів і відкрив театральну школу, звісно, що кріпосну...стали викладати й витончені мистецтва, тобто співи, музику (гру на гітарі), танці і сценічне мистецтво».
Зокрема з середовища кріпосних оркестрів вийшло немало талановитих музикантів. Великий художній вплив мали кріпосні оркестри на композиторів ХVІІІ – ХІХ ст. В своїх відомих «Записках» Михайло Глінка писав, що пісні, які він слухав в дитинстві у виконанні кріпосного оркестру, були першопричиною того, що він став згодом писати музику.
Наталія Пальчиковська, старший науковий співробітник відділу науково-дослідної роботи НІКЗ «Качанівка»

 Сьогодні колектив НІКЗ «Качанівка» традиційно вшанував світлу пам’ять нашого духовного батька, українського Пророка, геніального художника і народного поета – Тараса Григоровича Шевченка.
 Разом з учасниками освітнього процесу Тростянецького ліцею Парафіївської селищної ради було відзначено 164-у річницю перепоховання Великого Кобзаря на Чернечу гору в Каневі.
 Урочистий захід «І на оновленій землі врага не буде супостата…» пройшов на найвищому рівні у піднесено-патріотичній атмосфері. Педагогічний колектив разом з учнями ліцею підготував виставу суголосну з назвою заходу, яка була доповнена чудовим музичним супроводом художнього керівника Федора Мицика та щирими українськими піснями у виконанні аматорського колективу «Барви» Тростянецького будинку культури. Присутні отримали масу позитивних, незабутніх емоцій. Свої враження та побажання висловили : Генеральний директор НІКЗ "Качанівка" - Володимир Буренко та заступник з наукової роботи - Тарас Шевченко. Свято закінчилось покладанням квітів до могили побратима і духівника Т.Г.Шевченка – Григорія Миколайовича Честахівського.