Учене_художнє_і_писемне_птаство_в_Качанівці
Надія Василівна Тарновська у долі Тараса Григоровича Шевченка
Із великої родини Тарновських безпосереднє відношення до Качанівки мають три рідні сестри: Емілія, в яку був закоханий художник В.І.Штернберг, Юлія – фатальне кохання Павла Федотова та Надія. Всі дівчата були рідними сестрами власника качанівської садиби В.В. Тарновського – старшого. Надія Василівна Тарновська (1820 р.н.), саме вона мала тісні стосунки з великим Кобзарем і була розрадою та втіхою у важкі часи Тараса Григоровича.
В будинку Григорія Степановича Тарновського, в С-Петербурзі, близький товариш, художник В.І.Штернберг, знайомить Тараса Шевченка з племінницею власника будинку, з 18-ти річною Надією Василівною Тарновською. У свої молоді літа Надія виявляла неабиякий розум, чуйне серце, любов до народу та надзвичайно глибоку, щиру віру, яку не втратила до самої смерті. Вона не була красунею, проте мала напрочуд привабливу зовнішність і дуже тонкі риси обличчя. Говорила м’яким контральтовим голосом і взагалі мала великий шарм. Усе разом узяте, не могло не привернути уваги й не привабити Шевченка. Відсутність погорди, надмірної панської пихи, будь-якого фальшу пробудили в поета цікавість до неї. Але зустрічі молодих людей в Петербурзі не були частими.
П’ять років минуло від першої зустрічі Шевченка з Надією Тарновською, але він завжди пам’ятав про неї, мріяв про зустріч. У травні 1843 р. Тарас Григорович прибув до маєтку Г. С. Тарновського, славнозвісної Качанівки, де побачив Надію. Між поетом та панянкою починаються сердечні взаємини. Величезний тінистий качанівський парк дозволяв без свідків зустрічатися та ділитися своїми думками, обговорювати найболючіші теми, мріяти про майбутнє. Саме тут, у Качанівці, зародилось глибоке почуття Тараса до Надії. Тарновська не приховувала, що Шевченко нею захоплювався і робив їй пропозиції руки та серця. Вона глибоко поважала й цінувала його прихильність та дружбу, проте не прагнула до шлюбу, бо любила його, як друга, як брата.
Наступна зустріч відбулась у 1845року, коли Кобзар подорожував Київською губернією. Заїхав він до рідного брата Надії, у родинний маєток Тарновських – Потоки (тепер с. Потік Миронівського району, Київської області). Остаточне дружнє зближення закріпилося кумівством. Тарас і Надія у місцевого диякона Марка Гов’ядовського хрестили доньку. З тих пір Шевченко почав називати Н.В.Тарновську «люба Кумася». Живучи в Потоках, Тарас Григорович писав, малював і багато дарував своїй «кумасі», зокрема свій портрет, мальований у дзеркало. Тоді ж він замалював Надію Тарновську на тлі місцевої комори; так з’явилась акварель «Комора в Потоках».
Пізніше, на титульній сторінці «Кобзаря» 1860 року видання, Шевченко напише: «Моїй любій єдиній кумасі Надежді Василівні Тарновській - кум Т. Шевченко».
Взимку 1845-го, Шевченко жив у Києві і по суботах, бо саме в ці дні Тарновські влаштовували літературні вечори, де збирались відомі особи, зустрічався з дорогою серцю Надією Василівною. До Кумасі захоплений Тарас відчував довіру і був впевнений, що вона не здатна на жоден ганебний вчинок. Згодом, коли він був заарештований, всі, хто його знав, а особливо ті, в кого він жив, були налякані й чекали обшуку. В. В. Тарновський одержав від Писарєва, правителя канцелярії генерал-губернатора Бібікова, повідомлення про можливий обшук у їхньому будинку і Надія Василівна, бажаючи зберегти рукописи Шевченка, одержані від нього, поклала у ящик і закопала в саду. Минув тривожний час, і згодом Кумася відкопала цей дорогоцінний скарб. Папери і малюнки всі були цілі й довго зберігались у неї. Шевченко був у засланні і писати йому про рукописи, про те, що вони цілі й чекають на його повернення, було боязко і небезпечно. Згодом, листи від Тараса Григоровича вона подарувала своєму племіннику – Василю Васильовичу Тарновському (молодшому), а деякі передала племінниці. Серед цих матеріалів був рукопис не дописаної поеми Шевченка «Ян Гус».
Змучений самотністю, на схилі життя, поет мріє про пару, про сімейний затишок. І знову він згадує про Кумасю, про ту, яка дуже близька його серцю. У серпні 1859 року Шевченко приїздить до Качанівки. Проте ту, яку хотів побачити, так і не зустрів, Надія гостювала на той час у Петербурзі. Гуляючи розкішним парком, знайомими місцями, Тарас згадує Надію Василівну, ту, яку кохав і сватав. Плакала і щеміла душа Шевченка. Перед від’їздом із Качанівки Кобзар просить у господаря альбом для відгуків, в якому залишає рядки: «І стежечка, де ти ходила, колючим терном поросла. 21 серпня 1859 року, Качанівка». Минуло шістнадцять років з того часу, як Тарас вперше приїхав до Качанівки і у затінку садибного парку гуляв з Надією. Позаростали стежини та не згасли щирі ніжні почуття до неї.
Наступного дня вранці Тарас Григорович Шевченко приніс і подарував синові господаря деякі зі своїх офортів і того самого ранку він виїхав до Петербурга.
Між Тарасом та Надією дружній зв’язок не переривався і довго тривало листування. В одному із листів він пише: «Кумасю, серце моє! Увечері я буду у Карташевських. Ще на тім тижні обіцяно. Як матиму час, то прийду обідать, і поговоримо. А поки що прийміть, моє серденько, моя єдиная кумасю, оцей нікчемний рисунок (йдеться про сепію «Старець на кладовищі», надіслану Н.Тарновській з дарчим написом, що зберігається у Національному музеї Тараса Шевченка) на згадування 8 октября 1859 року. Оставайтеся здорові. І кум, і друг, і брат ваш щирий Т.Шевченко. 22 октября 1859 г.». Всі інші листи Надія Тарновська знищила і тільки залишила єдиний запис: «Не хочу, щоб після моєї смерті рились, обговорювали і критикували те, що відбувалось у душі Тараса Григоровича. Я надто його любила і поважала, щоб віддати на суд громадськості його душевні переживання».
Настав важкий час для Тараса Шевченка. Страшна хвороба не відпускала, а він мріяв про власну оселю на кручах Дніпра та гарну віддану дружину. І серед цих образів знову постає Кумася. Прив’язаність до неї пройшла через усе його багатостраждальне життя. Ні до кого він так ніжно не писав, нікому не зробив таких ніжних, сердечних посвячень. Своєму приятелю та земляку,Федору Черненку (1818-1876), Тарас похвалився, що 2 грудня його провідала кума . Свої емоції і враження від спілкування з нею, Шевченко висловив у останньому, саркастично-злому посвяченні під літерами «Н.Т.»: «Великомученице кумо». Цей вірш наштовхує на думку, що це була остання і невдала спроба одружитись.
Тим часом, стан здоров’я погіршувався і друзі застерігали Шевченка утриматись від прогулянок по Петербургу. «Щоб і на Різдво не виходити?, - мовив Тарас. А кутя? А узвар? Ні, не всиджу. Колядувати хоча б вилізу до куми». Нехтуючи своїм здоров’ям, Шевченко прагнув до зустрічі з коханою Кумасею. Це свідчить про те, що Надія Тарновська була для поета чи не найближчою душею і відрадою на чужині на схилі життя.
Згодом, Тарас Григорович присвячує Надії Тарновській ще одного вірша - «Кума моя і я». А через рік поета не стало. Надія Тарновська пережила свого кума на тридцять років, зберігаючи добру пам’ять про нього та залишилася самотньою, багатою жінкою, яка не прагла ні до залицянь, ні до шлюбу. Лиш статус панянки дозволяв їй допомагати тим, хто потребував більше. Так в історію увійшло добре ім’я Надії Василівни Тарновської, рідної сестри В.В.Тарновського – старшого, улюбленої кумасі Тараса Григоровича Шевченка.
Організатор екскурсій
НІКЗ «Качанівка»
Захарченко О.Є.
Із великої родини Тарновських безпосереднє відношення до Качанівки мають три рідні сестри: Емілія, в яку був закоханий художник В.І.Штернберг, Юлія – фатальне кохання Павла Федотова та Надія. Всі дівчата були рідними сестрами власника качанівської садиби В.В. Тарновського – старшого. Надія Василівна Тарновська (1820 р.н.), саме вона мала тісні стосунки з великим Кобзарем і була розрадою та втіхою у важкі часи Тараса Григоровича.
В будинку Григорія Степановича Тарновського, в С-Петербурзі, близький товариш, художник В.І.Штернберг, знайомить Тараса Шевченка з племінницею власника будинку, з 18-ти річною Надією Василівною Тарновською. У свої молоді літа Надія виявляла неабиякий розум, чуйне серце, любов до народу та надзвичайно глибоку, щиру віру, яку не втратила до самої смерті. Вона не була красунею, проте мала напрочуд привабливу зовнішність і дуже тонкі риси обличчя. Говорила м’яким контральтовим голосом і взагалі мала великий шарм. Усе разом узяте, не могло не привернути уваги й не привабити Шевченка. Відсутність погорди, надмірної панської пихи, будь-якого фальшу пробудили в поета цікавість до неї. Але зустрічі молодих людей в Петербурзі не були частими.
П’ять років минуло від першої зустрічі Шевченка з Надією Тарновською, але він завжди пам’ятав про неї, мріяв про зустріч. У травні 1843 р. Тарас Григорович прибув до маєтку Г. С. Тарновського, славнозвісної Качанівки, де побачив Надію. Між поетом та панянкою починаються сердечні взаємини. Величезний тінистий качанівський парк дозволяв без свідків зустрічатися та ділитися своїми думками, обговорювати найболючіші теми, мріяти про майбутнє. Саме тут, у Качанівці, зародилось глибоке почуття Тараса до Надії. Тарновська не приховувала, що Шевченко нею захоплювався і робив їй пропозиції руки та серця. Вона глибоко поважала й цінувала його прихильність та дружбу, проте не прагнула до шлюбу, бо любила його, як друга, як брата.
Наступна зустріч відбулась у 1845року, коли Кобзар подорожував Київською губернією. Заїхав він до рідного брата Надії, у родинний маєток Тарновських – Потоки (тепер с. Потік Миронівського району, Київської області). Остаточне дружнє зближення закріпилося кумівством. Тарас і Надія у місцевого диякона Марка Гов’ядовського хрестили доньку. З тих пір Шевченко почав називати Н.В.Тарновську «люба Кумася». Живучи в Потоках, Тарас Григорович писав, малював і багато дарував своїй «кумасі», зокрема свій портрет, мальований у дзеркало. Тоді ж він замалював Надію Тарновську на тлі місцевої комори; так з’явилась акварель «Комора в Потоках».
Пізніше, на титульній сторінці «Кобзаря» 1860 року видання, Шевченко напише: «Моїй любій єдиній кумасі Надежді Василівні Тарновській - кум Т. Шевченко».
Взимку 1845-го, Шевченко жив у Києві і по суботах, бо саме в ці дні Тарновські влаштовували літературні вечори, де збирались відомі особи, зустрічався з дорогою серцю Надією Василівною. До Кумасі захоплений Тарас відчував довіру і був впевнений, що вона не здатна на жоден ганебний вчинок. Згодом, коли він був заарештований, всі, хто його знав, а особливо ті, в кого він жив, були налякані й чекали обшуку. В. В. Тарновський одержав від Писарєва, правителя канцелярії генерал-губернатора Бібікова, повідомлення про можливий обшук у їхньому будинку і Надія Василівна, бажаючи зберегти рукописи Шевченка, одержані від нього, поклала у ящик і закопала в саду. Минув тривожний час, і згодом Кумася відкопала цей дорогоцінний скарб. Папери і малюнки всі були цілі й довго зберігались у неї. Шевченко був у засланні і писати йому про рукописи, про те, що вони цілі й чекають на його повернення, було боязко і небезпечно. Згодом, листи від Тараса Григоровича вона подарувала своєму племіннику – Василю Васильовичу Тарновському (молодшому), а деякі передала племінниці. Серед цих матеріалів був рукопис не дописаної поеми Шевченка «Ян Гус».
Змучений самотністю, на схилі життя, поет мріє про пару, про сімейний затишок. І знову він згадує про Кумасю, про ту, яка дуже близька його серцю. У серпні 1859 року Шевченко приїздить до Качанівки. Проте ту, яку хотів побачити, так і не зустрів, Надія гостювала на той час у Петербурзі. Гуляючи розкішним парком, знайомими місцями, Тарас згадує Надію Василівну, ту, яку кохав і сватав. Плакала і щеміла душа Шевченка. Перед від’їздом із Качанівки Кобзар просить у господаря альбом для відгуків, в якому залишає рядки: «І стежечка, де ти ходила, колючим терном поросла. 21 серпня 1859 року, Качанівка». Минуло шістнадцять років з того часу, як Тарас вперше приїхав до Качанівки і у затінку садибного парку гуляв з Надією. Позаростали стежини та не згасли щирі ніжні почуття до неї.
Наступного дня вранці Тарас Григорович Шевченко приніс і подарував синові господаря деякі зі своїх офортів і того самого ранку він виїхав до Петербурга.
Між Тарасом та Надією дружній зв’язок не переривався і довго тривало листування. В одному із листів він пише: «Кумасю, серце моє! Увечері я буду у Карташевських. Ще на тім тижні обіцяно. Як матиму час, то прийду обідать, і поговоримо. А поки що прийміть, моє серденько, моя єдиная кумасю, оцей нікчемний рисунок (йдеться про сепію «Старець на кладовищі», надіслану Н.Тарновській з дарчим написом, що зберігається у Національному музеї Тараса Шевченка) на згадування 8 октября 1859 року. Оставайтеся здорові. І кум, і друг, і брат ваш щирий Т.Шевченко. 22 октября 1859 г.». Всі інші листи Надія Тарновська знищила і тільки залишила єдиний запис: «Не хочу, щоб після моєї смерті рились, обговорювали і критикували те, що відбувалось у душі Тараса Григоровича. Я надто його любила і поважала, щоб віддати на суд громадськості його душевні переживання».
Настав важкий час для Тараса Шевченка. Страшна хвороба не відпускала, а він мріяв про власну оселю на кручах Дніпра та гарну віддану дружину. І серед цих образів знову постає Кумася. Прив’язаність до неї пройшла через усе його багатостраждальне життя. Ні до кого він так ніжно не писав, нікому не зробив таких ніжних, сердечних посвячень. Своєму приятелю та земляку,Федору Черненку (1818-1876), Тарас похвалився, що 2 грудня його провідала кума . Свої емоції і враження від спілкування з нею, Шевченко висловив у останньому, саркастично-злому посвяченні під літерами «Н.Т.»: «Великомученице кумо». Цей вірш наштовхує на думку, що це була остання і невдала спроба одружитись.
Тим часом, стан здоров’я погіршувався і друзі застерігали Шевченка утриматись від прогулянок по Петербургу. «Щоб і на Різдво не виходити?, - мовив Тарас. А кутя? А узвар? Ні, не всиджу. Колядувати хоча б вилізу до куми». Нехтуючи своїм здоров’ям, Шевченко прагнув до зустрічі з коханою Кумасею. Це свідчить про те, що Надія Тарновська була для поета чи не найближчою душею і відрадою на чужині на схилі життя.
Згодом, Тарас Григорович присвячує Надії Тарновській ще одного вірша - «Кума моя і я». А через рік поета не стало. Надія Тарновська пережила свого кума на тридцять років, зберігаючи добру пам’ять про нього та залишилася самотньою, багатою жінкою, яка не прагла ні до залицянь, ні до шлюбу. Лиш статус панянки дозволяв їй допомагати тим, хто потребував більше. Так в історію увійшло добре ім’я Надії Василівни Тарновської, рідної сестри В.В.Тарновського – старшого, улюбленої кумасі Тараса Григоровича Шевченка.
Організатор екскурсій
НІКЗ «Качанівка»
Захарченко О.Є.
 |  |
