Незламний Патріарх
(до 100-річчя з дня народження Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (він же, в миру, – Василь Омелянович Романюк).
Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир обіймав посаду глави Української православної церкви Київського Патріархату дуже недовго – від 24 жовтня 1993 — до 14 липня 1995 р., тобто – усього лише рік і неповні 9 місяців.
Його короткочасне церковне служіння помітно вирізнялося на тлі подій життя в інших православних країнах світу і через це заслуговує на окрему розповідь.
Попередником Володимира на цій високій посаді був патріарх Мстислав (Скрипник), а наступником – патріарх Філарет (Денисенко).
Отож, видатний український православний релігійний діяч та богослов Василь Омелянович Романюк народився 09 грудня 1925 р. у с. Хімчин Косівського району Івано-Франківської області , а помер 14 липня 1995, у Києві, проживши 69 повних років.
Його дуже непросте життя було сповнене такою кількістю проблем і перешкод, що їх би вистачило на кількох звичайних людей. В долі Патріарха
віддзеркалилися не лише особисті проблеми життя Володимира Романюка та проблеми його роду, але й зібрані в тугий вузол трагічні суперечності, протиріччя та конфлікти всієї української історії ХХ століття. І лише непохитна віра в Бога була незмінною опорою цієї незвичної людини протягом усього його страдницького життя.
Те, що Романюк був уродженцем Західної України, а точніше – Гуцульщини, наклало дуже значний відбиток на долю цієї віруючої – принципової і чесної людини. Його рідне село Хімчин, як і весь навколишній край, було окуповано поляками після розпаду Австро-Угорщини і насильницьки включено до складу 2-ї Речі Посполитої, що спонукало юного Романюка до участі у національно- визвольній боротьбі. За симпатію до діяльності ОУН (Організації українських націоналістів) він був уперше репресований в 19 літ поляками, а восени 1944 засуджений Військовим Трибуналом Народного Комісаріату Внутрішніх Справ (НКВС) Станіславської (нині Івано-Франківської) області аж до 20 (двадцяти!) років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. З часом цей термін знизили до 10 років. Покарання відбував у Кустолівській сільськогосподарській колонії № 17 на Полтавщині. Патріарх згадував: «У 1944 році мене, сина селян-бідняків, незаконно заарештували у військкоматі. Енкаведисти охарактеризували мене як націоналіста-церковника, і цього було достатньо, щоб мені дали десять років, а моїх родичів заслали до Сибіру, де від непосильної праці та голоду помер мій батько, а малолітнього брата вбили комуністичні карателі тільки за те, що він втік з дому, коли вивозили рідних».
У 1946 р. в тюрмі, непохитному у своїх переконаннях хлопцеві, ухвалюють другий, як це тоді масово практикувалося, термін за «антирадянську агітацію і пропаганду» і засилають у Магаданську область. У 1959 році в родині вже одруженого на той час Василя Романюка народився син Тарас – його єдина
дитина. Того ж року, у зв’язку із розвінчанням культу особи померлого Сталіна, засудженим засланцям дозволили повернутися до України.
У 1959 році вже 34-літній віруючий чоловік закінчив Вищі богословські курси в Івано-Франківську, а згодом — Московську духовну семінарію.
З 1964 до 1972 року Василь Романюк служить священником у парафіях Івано- Франківської і Коломийської єпархій Російської Православної Церкви – єдиної дозволеної на той час у Радянському Союзі.
Десь у цей час він хрестив В'ячеслава Чорновола. У зв'язку з арештом історика Валентина Мороза ( 1 червня 1970 р.) виступив на його захист, унаслідок чого була розпущена церковна громада с. Космач Косівського району, а Романюку заборонили правити службу.
У січні 1972 р. священника Романюка заарештовують, а у липні 1972 засуджують за статтею «антирадянська агітація і пропаганда» на 7 (сім) років позбавлення волі у таборах особливо суворого режиму і додатково трьох років заслання, як особливо небезпечного рецидивіста. Він відбував покарання у таборі села Сосновка в Мордовії і брав участь у протестних
голодуваннях.
Будучи переконаним прихильником самостійності православної церкви в Україні, у 1976 р., під час перебування на засланні, священник Василь Романюк задекларував свою приналежність до визнаної у світі Української автокефальної православної церкви, яка функціонувала за межами СРСР, і звернувся до її очільника – митрополита Мстислава (Скрипника) із заявою
про перехід в УАПЦ.
01 липня 1976 року Романюк відмовився від радянського громадянства, а з листопада 1979 став членом Української Гельсінської спілки. У 1984 за самовіддану службу Церкві в Україні єпископ Української православної церкви Америки (США) Андрій нагороджує Романюка вищою священицькою
відзнакою — митрою, тобто – він отримує церковне звання митрофорного протоієрея. У червні 1987 відвідує Канаду, США та Велику Британію і виступає з лекціями перед україномовними та англомовними громадами цих
країн.
Численні випробування та біди вплинули і на сімейне життя Романюка. У перший післячорнобильський 1987-й рік померла його мужня і надійна подруга по життю – дружина Марія Антонюк (1924 року народження), після чого Василя Романюк прийняв чернецтво.
Після повернення в Україну, Василь Романюк 28 квітня 1990 був пострижений у чернецтво і возведений у чернечий сан архімандрита з ім'ям Володимир, а наступного дня висвячений у сан єпископа з титулом єпископа Ужгородського і Виноградівського.
Після цієї доленосної події, єпископ Володимир Романюк приєднався до руху за створення незалежної Української православної церкви з центром у Києві, що мала бути піднесена у статус патріархату.
З 1991 єпископ Володимир очолює місійний відділ Патріархії УАПЦ, виконує обов'язки вікарія Київської єпархії з титулом архієпископ Білоцерківський.
Архиєпископ Володимир був одним із фундаторів УПЦ Київського патріархату (церква заснована у червні 1992).
17 лютого 1993 р. Романюк призначений архієпископом Львівським і Сокальським, а 11 червня — 21 жовтня 1993 р. — митрополитом Чернігівським і Сумським.
Після смерті глави УАПЦ патріарха Мстислава (11 червня 1993) Архиєпископ Володимир Романюк став місцеблюстителем Патріаршого престолу (14 червня 1993) із возведенням у сан митрополита.
На Всеукраїнському Православному Соборі 21 жовтня 1993 року митрополит Володимир обраний Патріархом (інтронізований 24 жовтня у Софійському соборі).
У ролі Патріарха Володимир Романюк прожив небагато – всього кілька років і його рання смерть оповита сутінками нерозкритої таємниці. В останній період життя йому постійно погрожували невідомі.
Він офіційно просив, в Управлінні по боротьбі з організованою злочинністю, захисту від свого заступника митрополита Філарета (Денисенка). На його думку, Філарет був пов’язаний з кримінальними кланами Києва і привласнив церковну касу проросійської УПЦ, очолювану в радянський період Філаретом.
З метою встановлення істини, Володимир просив керівництво ГУ МВСУ в місті Києві надати допомогу в проведенні перевірки. Особливо цікавила Романюка доля ніби-то присвоєної Філаретом каси Київського екзархату, в якій, станом на 1990 рік, перебувало близько 3 млрд рублів. На його думку, висловлену ним у доповідній заяві керівництву МВС (у липні 1995 р.), ці гроші були переведені у вільно конвертовану валюту і вкладені на депозитні рахунки в банках за межами України.
Але таємниця цих шалених грошей так і не була з’ясована, бо вже 14 липня 1995 р Романюк помер за загадкових обставин. Його тіло знайшли на одній з лавочок Ботанічного саду імені академіка Фоміна Київського національного університету імені Тараса Шевченка. За офіційною версією, у Романюка трапився серцевий напад, котрий і спричинив смерть патріарха. Свідками та учасниками цієї трагічної події були дві якість загадкові жінки, котрі ніби-то робили йому масаж серця та уколи в серце, зламавши патріархові двоє ребер. Після двох годин так званих рятувальних зусиль, ці таємничі жінки безслідно зникли.
Це був уже четвертий інфаркт патріарха Володимира. Не зважаючи на те, що патріаха дійсно турбували проблеми з серцем (з дев'ятнадцяти місяців свого перебування на посаді патріарха він провів у лікарні сім) ця офіційна версія зазнала численної суттєвої критики. Відразу після смерті Романюка його син Тарас і кілька експертів, висловили думку про можливість насильницької смерті святійшого. Однак, потім ця тема була закрита. Таким чином, за офіційною версією, патріарх Володимир помер від четвертого інфаркту і це був, ніби-то, наслідок 17 років його ув'язнення в радянських концтаборах.
18 липня 1995 року спроба поховати тіло покійника у Софійському соборі наштовхнулася на опір духовенства УПЦ Московського патріархату та силові дії загонів спеціального призначення МВС України. Внаслідок цього, могила
Патріархові Володимиру була викопана біля брами входу до монастиря св. Софії у Києві, де його і було поховано.
Так як похорон такої поважної особи супроводжувався безпрецедентним і цинічним побоїщем мирних людей, а влада в один голос відмовлялася брати на себе відповіідальність за цю скандальну і резонансну подію, то це лише значно посилило увагу громадськості до обставин смерті патріарха та помножило
кількість чуток і пліток навколо неї. На той час законна влада України на чолі із президентом Л.Кучмою робила явну помилку, беззаперечно підтримуючи Українську церкву Московського патріархуту, що ніяк не сприяло встановленню міжцерковного миру поміж православними церквами України.
За словами професора Київської богословської академії доктора Дмитра Степовика: «"чорний вівторок" назавжди залишиться незмивною плямою гріха на тодішньому політичному керівництві нібито незалежної на той час України».
А між тим, значна частина українців з повагою та симпатією згадує добрим словом Патріарха Володимира. Його земляки, вшановуючи пам'ять першого в Україні патріарха-гуцула, створили у рідному селі Святійшого (Хімчині) музей-садибу Романюка.
Ще 08 листопада 2006 р., за президента Віктора Ющенка, Романюк отримав Орден «За мужність» (I ступеня) — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння
виконанню Гельсінкських угод (посмертно).
У містах Івано-Франківську і Снятині та у селі Космач Івано-Франківської області є вулиці в честь Патріарха Володимира. Є така вулиця і у Святошинському районі міста Києва. До століття від дня народження Патріарха заплановано спорудження йому пам’ятника.
У Києві, на стіні Свято-Покровської на Подолі церкви, де служив настоятелем син Патріарха Тарас Романюк, знаходиться скульптурна меморіальна дошка в честь Патріарха Володимира Романюка та його попередника Патріарха Мстислава Скрипника.
Оксана Петренко,
завідувачка культурно-освітнім відділом
НІКЗ «Качанівка».
Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир обіймав посаду глави Української православної церкви Київського Патріархату дуже недовго – від 24 жовтня 1993 — до 14 липня 1995 р., тобто – усього лише рік і неповні 9 місяців.
Його короткочасне церковне служіння помітно вирізнялося на тлі подій життя в інших православних країнах світу і через це заслуговує на окрему розповідь.
Попередником Володимира на цій високій посаді був патріарх Мстислав (Скрипник), а наступником – патріарх Філарет (Денисенко).
Отож, видатний український православний релігійний діяч та богослов Василь Омелянович Романюк народився 09 грудня 1925 р. у с. Хімчин Косівського району Івано-Франківської області , а помер 14 липня 1995, у Києві, проживши 69 повних років.
Його дуже непросте життя було сповнене такою кількістю проблем і перешкод, що їх би вистачило на кількох звичайних людей. В долі Патріарха
віддзеркалилися не лише особисті проблеми життя Володимира Романюка та проблеми його роду, але й зібрані в тугий вузол трагічні суперечності, протиріччя та конфлікти всієї української історії ХХ століття. І лише непохитна віра в Бога була незмінною опорою цієї незвичної людини протягом усього його страдницького життя.
Те, що Романюк був уродженцем Західної України, а точніше – Гуцульщини, наклало дуже значний відбиток на долю цієї віруючої – принципової і чесної людини. Його рідне село Хімчин, як і весь навколишній край, було окуповано поляками після розпаду Австро-Угорщини і насильницьки включено до складу 2-ї Речі Посполитої, що спонукало юного Романюка до участі у національно- визвольній боротьбі. За симпатію до діяльності ОУН (Організації українських націоналістів) він був уперше репресований в 19 літ поляками, а восени 1944 засуджений Військовим Трибуналом Народного Комісаріату Внутрішніх Справ (НКВС) Станіславської (нині Івано-Франківської) області аж до 20 (двадцяти!) років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. З часом цей термін знизили до 10 років. Покарання відбував у Кустолівській сільськогосподарській колонії № 17 на Полтавщині. Патріарх згадував: «У 1944 році мене, сина селян-бідняків, незаконно заарештували у військкоматі. Енкаведисти охарактеризували мене як націоналіста-церковника, і цього було достатньо, щоб мені дали десять років, а моїх родичів заслали до Сибіру, де від непосильної праці та голоду помер мій батько, а малолітнього брата вбили комуністичні карателі тільки за те, що він втік з дому, коли вивозили рідних».
У 1946 р. в тюрмі, непохитному у своїх переконаннях хлопцеві, ухвалюють другий, як це тоді масово практикувалося, термін за «антирадянську агітацію і пропаганду» і засилають у Магаданську область. У 1959 році в родині вже одруженого на той час Василя Романюка народився син Тарас – його єдина
дитина. Того ж року, у зв’язку із розвінчанням культу особи померлого Сталіна, засудженим засланцям дозволили повернутися до України.
У 1959 році вже 34-літній віруючий чоловік закінчив Вищі богословські курси в Івано-Франківську, а згодом — Московську духовну семінарію.
З 1964 до 1972 року Василь Романюк служить священником у парафіях Івано- Франківської і Коломийської єпархій Російської Православної Церкви – єдиної дозволеної на той час у Радянському Союзі.
Десь у цей час він хрестив В'ячеслава Чорновола. У зв'язку з арештом історика Валентина Мороза ( 1 червня 1970 р.) виступив на його захист, унаслідок чого була розпущена церковна громада с. Космач Косівського району, а Романюку заборонили правити службу.
У січні 1972 р. священника Романюка заарештовують, а у липні 1972 засуджують за статтею «антирадянська агітація і пропаганда» на 7 (сім) років позбавлення волі у таборах особливо суворого режиму і додатково трьох років заслання, як особливо небезпечного рецидивіста. Він відбував покарання у таборі села Сосновка в Мордовії і брав участь у протестних
голодуваннях.
Будучи переконаним прихильником самостійності православної церкви в Україні, у 1976 р., під час перебування на засланні, священник Василь Романюк задекларував свою приналежність до визнаної у світі Української автокефальної православної церкви, яка функціонувала за межами СРСР, і звернувся до її очільника – митрополита Мстислава (Скрипника) із заявою
про перехід в УАПЦ.
01 липня 1976 року Романюк відмовився від радянського громадянства, а з листопада 1979 став членом Української Гельсінської спілки. У 1984 за самовіддану службу Церкві в Україні єпископ Української православної церкви Америки (США) Андрій нагороджує Романюка вищою священицькою
відзнакою — митрою, тобто – він отримує церковне звання митрофорного протоієрея. У червні 1987 відвідує Канаду, США та Велику Британію і виступає з лекціями перед україномовними та англомовними громадами цих
країн.
Численні випробування та біди вплинули і на сімейне життя Романюка. У перший післячорнобильський 1987-й рік померла його мужня і надійна подруга по життю – дружина Марія Антонюк (1924 року народження), після чого Василя Романюк прийняв чернецтво.
Після повернення в Україну, Василь Романюк 28 квітня 1990 був пострижений у чернецтво і возведений у чернечий сан архімандрита з ім'ям Володимир, а наступного дня висвячений у сан єпископа з титулом єпископа Ужгородського і Виноградівського.
Після цієї доленосної події, єпископ Володимир Романюк приєднався до руху за створення незалежної Української православної церкви з центром у Києві, що мала бути піднесена у статус патріархату.
З 1991 єпископ Володимир очолює місійний відділ Патріархії УАПЦ, виконує обов'язки вікарія Київської єпархії з титулом архієпископ Білоцерківський.
Архиєпископ Володимир був одним із фундаторів УПЦ Київського патріархату (церква заснована у червні 1992).
17 лютого 1993 р. Романюк призначений архієпископом Львівським і Сокальським, а 11 червня — 21 жовтня 1993 р. — митрополитом Чернігівським і Сумським.
Після смерті глави УАПЦ патріарха Мстислава (11 червня 1993) Архиєпископ Володимир Романюк став місцеблюстителем Патріаршого престолу (14 червня 1993) із возведенням у сан митрополита.
На Всеукраїнському Православному Соборі 21 жовтня 1993 року митрополит Володимир обраний Патріархом (інтронізований 24 жовтня у Софійському соборі).
У ролі Патріарха Володимир Романюк прожив небагато – всього кілька років і його рання смерть оповита сутінками нерозкритої таємниці. В останній період життя йому постійно погрожували невідомі.
Він офіційно просив, в Управлінні по боротьбі з організованою злочинністю, захисту від свого заступника митрополита Філарета (Денисенка). На його думку, Філарет був пов’язаний з кримінальними кланами Києва і привласнив церковну касу проросійської УПЦ, очолювану в радянський період Філаретом.
З метою встановлення істини, Володимир просив керівництво ГУ МВСУ в місті Києві надати допомогу в проведенні перевірки. Особливо цікавила Романюка доля ніби-то присвоєної Філаретом каси Київського екзархату, в якій, станом на 1990 рік, перебувало близько 3 млрд рублів. На його думку, висловлену ним у доповідній заяві керівництву МВС (у липні 1995 р.), ці гроші були переведені у вільно конвертовану валюту і вкладені на депозитні рахунки в банках за межами України.
Але таємниця цих шалених грошей так і не була з’ясована, бо вже 14 липня 1995 р Романюк помер за загадкових обставин. Його тіло знайшли на одній з лавочок Ботанічного саду імені академіка Фоміна Київського національного університету імені Тараса Шевченка. За офіційною версією, у Романюка трапився серцевий напад, котрий і спричинив смерть патріарха. Свідками та учасниками цієї трагічної події були дві якість загадкові жінки, котрі ніби-то робили йому масаж серця та уколи в серце, зламавши патріархові двоє ребер. Після двох годин так званих рятувальних зусиль, ці таємничі жінки безслідно зникли.
Це був уже четвертий інфаркт патріарха Володимира. Не зважаючи на те, що патріаха дійсно турбували проблеми з серцем (з дев'ятнадцяти місяців свого перебування на посаді патріарха він провів у лікарні сім) ця офіційна версія зазнала численної суттєвої критики. Відразу після смерті Романюка його син Тарас і кілька експертів, висловили думку про можливість насильницької смерті святійшого. Однак, потім ця тема була закрита. Таким чином, за офіційною версією, патріарх Володимир помер від четвертого інфаркту і це був, ніби-то, наслідок 17 років його ув'язнення в радянських концтаборах.
18 липня 1995 року спроба поховати тіло покійника у Софійському соборі наштовхнулася на опір духовенства УПЦ Московського патріархату та силові дії загонів спеціального призначення МВС України. Внаслідок цього, могила
Патріархові Володимиру була викопана біля брами входу до монастиря св. Софії у Києві, де його і було поховано.
Так як похорон такої поважної особи супроводжувався безпрецедентним і цинічним побоїщем мирних людей, а влада в один голос відмовлялася брати на себе відповіідальність за цю скандальну і резонансну подію, то це лише значно посилило увагу громадськості до обставин смерті патріарха та помножило
кількість чуток і пліток навколо неї. На той час законна влада України на чолі із президентом Л.Кучмою робила явну помилку, беззаперечно підтримуючи Українську церкву Московського патріархуту, що ніяк не сприяло встановленню міжцерковного миру поміж православними церквами України.
За словами професора Київської богословської академії доктора Дмитра Степовика: «"чорний вівторок" назавжди залишиться незмивною плямою гріха на тодішньому політичному керівництві нібито незалежної на той час України».
А між тим, значна частина українців з повагою та симпатією згадує добрим словом Патріарха Володимира. Його земляки, вшановуючи пам'ять першого в Україні патріарха-гуцула, створили у рідному селі Святійшого (Хімчині) музей-садибу Романюка.
Ще 08 листопада 2006 р., за президента Віктора Ющенка, Романюк отримав Орден «За мужність» (I ступеня) — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння
виконанню Гельсінкських угод (посмертно).
У містах Івано-Франківську і Снятині та у селі Космач Івано-Франківської області є вулиці в честь Патріарха Володимира. Є така вулиця і у Святошинському районі міста Києва. До століття від дня народження Патріарха заплановано спорудження йому пам’ятника.
У Києві, на стіні Свято-Покровської на Подолі церкви, де служив настоятелем син Патріарха Тарас Романюк, знаходиться скульптурна меморіальна дошка в честь Патріарха Володимира Романюка та його попередника Патріарха Мстислава Скрипника.
Оксана Петренко,
завідувачка культурно-освітнім відділом
НІКЗ «Качанівка».
 |  |  |
