Між любов’ю і самопожертвою
Між любов’ю і самопожертвою
(до 115-ї річниці від дня пам’яті Ганни Барвінок).
Якщо чоловік робить блискучу кар’єру і досягає шалених успіхів у житті - шукайте жінку! Вона може підняти чоловіка на п’єдестал слави , залишаючись при цьому його непомітною тінню. Саме так було у стосунках між Пантелеймоном Олександровичем Кулішем і Олександрою Білозерською.
«Жінки створені для того, щоб робити з нас Сократів», - зізнавався у листі до Плетньова , редактора журналу «Современник» Пантелеймон Олександрович. Ці слова були не безпідставними. За 50 років подружнього життя його дружині, українській письменниці Ганні Барвінок, вдалось «зліпити» великого українця, кумира кількох поколінь.
Безперечно, «ліпити» було з чого. «Могучий майстер української мови, творець українського правопису, благородний поет «Досвіток», перекладач Шекспірових і Байронових творів, автор «Записок о Южной Руси», «Чорної ради» і сили інших коштовних праць має право на нашу велику повагу і вдячність», - так писав про Куліша до Панаса Мирного та інших українських письменників славетний Михайло Коцюбинський.
Знайомство двох знакових постатей було зовсім не випадковим, а сімейний шлях всіяний низкою перешкод і випробувань.
В народі кажуть, що справжня доля знайде тебе і «на печі». Щось подібне було і у випадку з Ганною Барвінок. Куліш побачив її вперше у Мотронівці, батьківському хуторі 15-річної Лесі (так звали О.Білозерську у дитинстві) , куди заїхав на Різдво до Василя Білозерського у грудні 1842 року і познайомився з великою родиною майбутньої дружини.
Шлях до одруження був довготривалим. Восени 1846 р. Академія наук відрядила П.Куліша на три роки за кордон для вивчення славістики. Після повернення він мав очолити кафедру слов’янських літератур у Петербурзькому університеті. Відомо, що П.О.Куліш двічі просив руки Олександри Михайлівни. Перша спроба одружитись була невдалою: йому було відмовлено (мовляв, без чину і незабезпечений). Але вдруге він з’явився у Мотронівці в іншій іпостасі – як перспективний учений, столичний гість і Мотрона Василівна Білозерська згодилась на шлюб.
Весілля О.М.Білозерської та П.О.Куліша відбулося 24 січня 1847 р. в маєтку батьків молодої. Старшим боярином, як відомо, був Тарас Григорович Шевченко, якому наречена подарувала на згадку весільну квітку, зняту з голови.
Перші місяці шлюбу були щасливими і закоханий Пантелеймон Олександрович пише П.Чуйкевичу: «Так, я щасливий своєю жінкою: така українка, що просто захоплення! Шевченка напам’ять знає, а в історії заткне за пояс іншого студента; жінка розумна, тверда в намірах, чуттєва до бід людства, одним словом гідна самої високої сходинки в суспільстві».
В свою чергу, молода дружина , побувавши на вечірці у Києві, де зібрались учасники Кирило-Мефодіївського братства, була у захваті від найближчого оточення чоловіка і почувалась як у «…храмі божім». Після спілкування із Т.Шевченком, М.Костомаровим, за її словами: «Хотілось щось робить, говорить, бігти, летіть, помагати собі, слухаючи гімн, і не сміла сісти…Всі фібри моєї душі, як струни напружені, заграли в мені ще не відомими звуками…Я у той вечір мов виросла».
А по тому планувалась поїздка до Німеччини, яку не судилось реалізувати. Молодята разом з Василем Білозерським, до яких мав приєднатися Т.Г.Шевченко (за його подорож за кордон О.М. Куліш віддала свій посаг – 3 тис. крб.) виїхали до Варшави, де чекали на виїзні документи Олександри Михайлівни. «Я всю дорогу од Києва до Варшави упивалася поезіями Шевченка і багато віршів напам’ять заучувала», - згадувала потім Ганна Барвінок. Тоді ж, під впливом чоловіка, вона почала писати свої перші оповідання.
У Варшаві, після місячного очікування на документи, Пантелеймона Куліша було заарештовано у справі Кирило – Мефодіївського товариства, а 19-літня Олександра залишилась покинутою серед Варшави без знання мови і без знайомих. Від надмірного хвилювання і тривоги вона втратила дитину й щастя бути матір’ю назавжди.
Процес у ІІІ відділі і всі випробування, які випали на долю її чоловіка в цей відрізок життя, вона самовіддано ділила з ним. Такі дії «палкої українки» призвели до того, що за нею було встановлено таємний нагляд, оскільки , як зазначено у документах вона «звертає на себе увагу надмірною любов’ю до батьківщини своєї, Малоросії».
У подальшому житті подружжя починається сімейна драма. Ніщо – ні крах кар’єри у Варшаві, ні поневіряння молодих засланців у Тулі,а потім у Петербурзі, за кордоном, у Львові, ні тяжка праця при закладенні хутора – не вдарило так боляче по родинних засадах Кулішів, як еволюція поглядів Ганни Барвінок, і її зацикленість на хутірських проблемах. У подальших стосунках Олександра Михайлівна у сприйнятті Куліша лише жінка з «господарськими здібностями і мало вчена людина». Куліш навпаки, за словами Лесі Оленівської : «…заглиблюючись у підвалини європейської освіти, зазнавав еволюції. З романтика він виріс у народника, далі – в різночинця. Змінювалися і його погляди на жінку. Від схиляння перед Квітчиною «Марусею» - до захоплення емансипованою жінкою типу Марко Вовчок». Не скоро він оцінить ту, яка заради слави чоловіка відклала перо і принесла в жертву свій талант.
І це при тому, що її коханий чоловік,за словами дослідників, починаючи з другої половини 50-х до 1861 року мав кілька романів, повертаючись кожного разу до Олександри Михайлівни. Постійні непорозуміння і сімейні конфлікти під час проживання у Києві призвели до хронічного нервового захворювання Ганни Барвінок. Дочка письменника С.Т.Аксакова, мемуаристка Віра Аксакова залишила цікаві спогади у щоденнику: « Субота. 12 січня 1857 р. На цьому тижні з’явився цілком несподівано Куліш, другого дня привіз до нас свою дружину, про яку так багато попереджав, кажучи, що вона не одержала особливої освіти і т. і. І взагалі так дивно висловлювався, що примушував нас не знати, що гадати. Чудна людина! І що ж? Його дружина – це надзвичайно мила, простодушна жінка, прекрасний тип української жінки, що повна некорисливої любові, відданості й самопожертви, і доходить навіть до самоприниження…У неї дуже попсовані нерви і вдача її надто вразлива, - вона живо відчуває все поетичне, мистецьке (як і весь народ), а тепер вона навіть не здібна спокійно радіти з чогось у цьому роді».
Втім, подолавши всі випробування, які важким тягарем лягли на плечі,подружжя Кулішів підсвідомо мріяло про любов на схилі літ. Так і сталося. Уже у серпні 1872 року Пантелеймон Олександрович писав: «…Без цієї особи не можу тепер ніде жити, хоч би в раю. Ціну людям дізнаємось ми тільки в старості…».
На схилі літ Куліш таки по-справжньому оцінив свою дружину. Третій етап їх спільного життя довжиною в 14 років вони пройшли у злагоді й любові, оселившись у Мотронівці.
В останні роки життя Куліші терпіли важку матеріальну скруту. Олександрі Михайлівні самій доводилось вести сільське господарство, бувати в полі, виснажуючись від «втоми і безсилля». Але вона наполегливо продовжувала підтримувати творчу діяльність Пантелеймона Олександровича, спрямовану на благо України. Жодна із жінок не змогла б зробити більше для письменника.
Після смерті Куліша у лютому1897 року, Ганна Барвінок продовжувала обожнювати його. Передаючи до музею В.В.Тарновського особисті речі чоловіка, у листі до Іллі Шрага, вона так характеризувала його: «…Уся Європа не дождеться такого працьовитого і многостороннього ученого чоловіка…Повторення такого суб’єкта не буде – хіба багато століть пройде…жодна хвилина в його житті не загинула даром…».
Останні роки Олександра Михайлівна прожила, за її словами, як «зозуля без гнізда». Померла 6 липня 1911 року, воз’єднавшись зі своїм чоловіком назавжди.
Оксана Петренко,
завідувачка культурно-освітнім відділом
НІКЗ «Качанівка»
(до 115-ї річниці від дня пам’яті Ганни Барвінок).
Якщо чоловік робить блискучу кар’єру і досягає шалених успіхів у житті - шукайте жінку! Вона може підняти чоловіка на п’єдестал слави , залишаючись при цьому його непомітною тінню. Саме так було у стосунках між Пантелеймоном Олександровичем Кулішем і Олександрою Білозерською.
«Жінки створені для того, щоб робити з нас Сократів», - зізнавався у листі до Плетньова , редактора журналу «Современник» Пантелеймон Олександрович. Ці слова були не безпідставними. За 50 років подружнього життя його дружині, українській письменниці Ганні Барвінок, вдалось «зліпити» великого українця, кумира кількох поколінь.
Безперечно, «ліпити» було з чого. «Могучий майстер української мови, творець українського правопису, благородний поет «Досвіток», перекладач Шекспірових і Байронових творів, автор «Записок о Южной Руси», «Чорної ради» і сили інших коштовних праць має право на нашу велику повагу і вдячність», - так писав про Куліша до Панаса Мирного та інших українських письменників славетний Михайло Коцюбинський.
Знайомство двох знакових постатей було зовсім не випадковим, а сімейний шлях всіяний низкою перешкод і випробувань.
В народі кажуть, що справжня доля знайде тебе і «на печі». Щось подібне було і у випадку з Ганною Барвінок. Куліш побачив її вперше у Мотронівці, батьківському хуторі 15-річної Лесі (так звали О.Білозерську у дитинстві) , куди заїхав на Різдво до Василя Білозерського у грудні 1842 року і познайомився з великою родиною майбутньої дружини.
Шлях до одруження був довготривалим. Восени 1846 р. Академія наук відрядила П.Куліша на три роки за кордон для вивчення славістики. Після повернення він мав очолити кафедру слов’янських літератур у Петербурзькому університеті. Відомо, що П.О.Куліш двічі просив руки Олександри Михайлівни. Перша спроба одружитись була невдалою: йому було відмовлено (мовляв, без чину і незабезпечений). Але вдруге він з’явився у Мотронівці в іншій іпостасі – як перспективний учений, столичний гість і Мотрона Василівна Білозерська згодилась на шлюб.
Весілля О.М.Білозерської та П.О.Куліша відбулося 24 січня 1847 р. в маєтку батьків молодої. Старшим боярином, як відомо, був Тарас Григорович Шевченко, якому наречена подарувала на згадку весільну квітку, зняту з голови.
Перші місяці шлюбу були щасливими і закоханий Пантелеймон Олександрович пише П.Чуйкевичу: «Так, я щасливий своєю жінкою: така українка, що просто захоплення! Шевченка напам’ять знає, а в історії заткне за пояс іншого студента; жінка розумна, тверда в намірах, чуттєва до бід людства, одним словом гідна самої високої сходинки в суспільстві».
В свою чергу, молода дружина , побувавши на вечірці у Києві, де зібрались учасники Кирило-Мефодіївського братства, була у захваті від найближчого оточення чоловіка і почувалась як у «…храмі божім». Після спілкування із Т.Шевченком, М.Костомаровим, за її словами: «Хотілось щось робить, говорить, бігти, летіть, помагати собі, слухаючи гімн, і не сміла сісти…Всі фібри моєї душі, як струни напружені, заграли в мені ще не відомими звуками…Я у той вечір мов виросла».
А по тому планувалась поїздка до Німеччини, яку не судилось реалізувати. Молодята разом з Василем Білозерським, до яких мав приєднатися Т.Г.Шевченко (за його подорож за кордон О.М. Куліш віддала свій посаг – 3 тис. крб.) виїхали до Варшави, де чекали на виїзні документи Олександри Михайлівни. «Я всю дорогу од Києва до Варшави упивалася поезіями Шевченка і багато віршів напам’ять заучувала», - згадувала потім Ганна Барвінок. Тоді ж, під впливом чоловіка, вона почала писати свої перші оповідання.
У Варшаві, після місячного очікування на документи, Пантелеймона Куліша було заарештовано у справі Кирило – Мефодіївського товариства, а 19-літня Олександра залишилась покинутою серед Варшави без знання мови і без знайомих. Від надмірного хвилювання і тривоги вона втратила дитину й щастя бути матір’ю назавжди.
Процес у ІІІ відділі і всі випробування, які випали на долю її чоловіка в цей відрізок життя, вона самовіддано ділила з ним. Такі дії «палкої українки» призвели до того, що за нею було встановлено таємний нагляд, оскільки , як зазначено у документах вона «звертає на себе увагу надмірною любов’ю до батьківщини своєї, Малоросії».
У подальшому житті подружжя починається сімейна драма. Ніщо – ні крах кар’єри у Варшаві, ні поневіряння молодих засланців у Тулі,а потім у Петербурзі, за кордоном, у Львові, ні тяжка праця при закладенні хутора – не вдарило так боляче по родинних засадах Кулішів, як еволюція поглядів Ганни Барвінок, і її зацикленість на хутірських проблемах. У подальших стосунках Олександра Михайлівна у сприйнятті Куліша лише жінка з «господарськими здібностями і мало вчена людина». Куліш навпаки, за словами Лесі Оленівської : «…заглиблюючись у підвалини європейської освіти, зазнавав еволюції. З романтика він виріс у народника, далі – в різночинця. Змінювалися і його погляди на жінку. Від схиляння перед Квітчиною «Марусею» - до захоплення емансипованою жінкою типу Марко Вовчок». Не скоро він оцінить ту, яка заради слави чоловіка відклала перо і принесла в жертву свій талант.
І це при тому, що її коханий чоловік,за словами дослідників, починаючи з другої половини 50-х до 1861 року мав кілька романів, повертаючись кожного разу до Олександри Михайлівни. Постійні непорозуміння і сімейні конфлікти під час проживання у Києві призвели до хронічного нервового захворювання Ганни Барвінок. Дочка письменника С.Т.Аксакова, мемуаристка Віра Аксакова залишила цікаві спогади у щоденнику: « Субота. 12 січня 1857 р. На цьому тижні з’явився цілком несподівано Куліш, другого дня привіз до нас свою дружину, про яку так багато попереджав, кажучи, що вона не одержала особливої освіти і т. і. І взагалі так дивно висловлювався, що примушував нас не знати, що гадати. Чудна людина! І що ж? Його дружина – це надзвичайно мила, простодушна жінка, прекрасний тип української жінки, що повна некорисливої любові, відданості й самопожертви, і доходить навіть до самоприниження…У неї дуже попсовані нерви і вдача її надто вразлива, - вона живо відчуває все поетичне, мистецьке (як і весь народ), а тепер вона навіть не здібна спокійно радіти з чогось у цьому роді».
Втім, подолавши всі випробування, які важким тягарем лягли на плечі,подружжя Кулішів підсвідомо мріяло про любов на схилі літ. Так і сталося. Уже у серпні 1872 року Пантелеймон Олександрович писав: «…Без цієї особи не можу тепер ніде жити, хоч би в раю. Ціну людям дізнаємось ми тільки в старості…».
На схилі літ Куліш таки по-справжньому оцінив свою дружину. Третій етап їх спільного життя довжиною в 14 років вони пройшли у злагоді й любові, оселившись у Мотронівці.
В останні роки життя Куліші терпіли важку матеріальну скруту. Олександрі Михайлівні самій доводилось вести сільське господарство, бувати в полі, виснажуючись від «втоми і безсилля». Але вона наполегливо продовжувала підтримувати творчу діяльність Пантелеймона Олександровича, спрямовану на благо України. Жодна із жінок не змогла б зробити більше для письменника.
Після смерті Куліша у лютому1897 року, Ганна Барвінок продовжувала обожнювати його. Передаючи до музею В.В.Тарновського особисті речі чоловіка, у листі до Іллі Шрага, вона так характеризувала його: «…Уся Європа не дождеться такого працьовитого і многостороннього ученого чоловіка…Повторення такого суб’єкта не буде – хіба багато століть пройде…жодна хвилина в його житті не загинула даром…».
Останні роки Олександра Михайлівна прожила, за її словами, як «зозуля без гнізда». Померла 6 липня 1911 року, воз’єднавшись зі своїм чоловіком назавжди.
Оксана Петренко,
завідувачка культурно-освітнім відділом
НІКЗ «Качанівка»
 |  |  |  |
