Олександр Довженко: життя, присвячене мистецтву
Олександр Довженко: життя, присвячене мистецтву
(до 70 – річчя від дня пам’яті О. Довженка)
Олександр Петрович Довженко – це не просто геніальний режисер чи талановитий письменник, це постать планетарного масштабу, якого часто ще називають засновником «поетичного кіно». Це людина, яка вивела українську культуру на світову арену, але водночас прожила глибоко трагічне життя під
тиском радянської системи.
Народився 10 вересня 1894 р. на х. В’юнище (нині с. Сосниця на Чернігівщині) в досить бідній родині. Батько й мати були неписьменні. Родина була бідною. Попри те, що землі було немало, ґрунти були малородючими, а в сім’ї виховувалося 14 дітей. Діти рано помирали через хвороби, вижило лише двоє: Сашко та його сестра Поліна. Присутність смерті та похоронів наклали глибокий сум на життя матері Олександра. Довженко згадував своє дитинство як сповнене "плачу і похорону".
Хлопець навчався спочатку у початковій школі, а потім у Сосницькому міському училищі. Навчання Сашкові давалося легко, він був відмінником, любив математику, а ще дуже любив читати. У 1911 році вступив до Глухівського учительського інституту. Це не було покликанням стати
вчителем, а можливість здобути освіту та мати гарну стипендію. Згодом він напише: «Вийшов з інституту політичним, неписьменним і темним». Закінчивши інститут у 1914 році, Довженко почав учителювати у Житомирі.
Революцію 1917 р. Олександр зустрів з радістю, сподіваючись на покращення життя простих людей. В цей час перебрався до Києва. Тут вступив до Академії мистецтв та дуже швидко покинув її. Упродовж 1918 – 1919 років він активно воював проти більшовиків у лавах армії УНР. Був заарештований
чекістами. Від страти врятував письменник Василь Еллан – Блакитний. З 1921 р. працював керуючим справами українського посольства у Польщі, а згодом – генеральним секретарем консульства УРСР у Берліні. Ще змалку маючи хист
до малювання, Олександр Довженко почав вивчати образотворче мистецтво у приватній мистецькій школі професора – експресіоніста Віллі Гекеля тут же у Берліні.
Влітку 1923 р. Олександр Довженко перебрався до Харкова, тодішньої столиці, і став штатним художником – карикатуристом газети «Вісті ВУЦВК», а також співробітником у Всеукраїнському фотокіноуправлінні. Створював гострі карикатури на тогочасних політичних лідерів, міжнародні події та шаржі на своїх друзів – Павла Тичину, Юрія Яновського, Миколу Хвильового та Остапа Вишню. Малював не лише для газет, а й активно працював у сфері дизайну, створював рекламні афіші до фільмів та оформлював видання книг своїх колег – письменників. Свої роботи він підписував лаконічним псевдонімом Сашко.
У кіно Олександр Довженко прийшов пізно – у 32 роки, не маючи спеціальної освіти, але маючи величезний візуальний досвід художника. Сам Довженко писав, що перейшов у кіно, бо відчув, що пензель занадто «повільний» для динамічного ХХ століття. Він хотів говорити з мільйонами, і кінематограф став для нього «рухливим живописом». «Я не вийшов з кіно, я ввійшов у нього з малярства», - зазначав митець.
В 1926 р. переїхав до Одеси і влаштувався режисером на місцеву кінофабрику. Одеський період став для нього часом експериментів та формування власного поетичного стилю. Тут була знята революційна драма «Арсенал» (1929), епічна драма про пошуки козацьких скарбів «Звенигора» (1927 – 1928), про вбивство дипломата «Сумка дипкур’єра».
В подальшому планував перебратися до Києва, де будували нову кіностудію. Що він і зробив. Вже там було відзнято найвідоміший його фільм про життя села «Земля» (1930). У 1958 році цей фільм на всесвітній виставці кіномистецтва у Брюсселі увійшов до переліку дванадцяти найкращих фільмів світового кіно. Поки всі захоплювалися стрічкою, відповідні органи заборонили його на 9 – й день після виходу на екрани, заклеймивши як націоналістський. Режисер дуже важко пережив заборону, навіть думав про самогубство.
В умовах початку масових репресій в Україні, Довженко розумів, що арешт – це питання часу. На кіностудії у Києві митець зіштовхнувся із відвертою ворожістю колег та керівництвом. Атмосфера була настільки напруженою, що він писав: «Я виїхав з Києва, бо не міг більше там жити». Тож у 1933 році, коли ситуація стала критичною, Довженко був змушений
покинути Україну і перебратися до москви, щоб вижити. Сталін «запросив» його на роботу в «Мосфільм». Відповідно, в обмін на порятунок був змушений знімати пропагандистські стрічки, так як написані кінопоеми українською мовою видавати заборонялося. У 1937 р. отримав замовлення від самого сталіна на зйомки епічного фільму «Щорс». Режисер опинився у пастці: він не міг відмовити тирану, але як митець не хотів знімати пропагандистський плакат.
Сценарій писав 11 місяців, ретельно вивчаючи архіви. Зйомки проходили в лютому – березні 1937 року та навесні 1938 року в Чернігові на території Валу (Дитинця) та його околицях. Оскільки Довженко сам був родом із Чернігівщини, він прагнув показати та передати автентичний дух рідного краю, а Чернігів був не просто локацією, а символом давньої української історії.
Для відтворення побуту тогочасної еліти та батальних сцен потрібна була інша локація. Качанівка з її величним палацово – парковим ансамблем стала ідеальним місцем для втілення довженківського бачення «історичного епосу». Садиба Тарновських з її класичною архітектурою та величезним парком додавала фільму візуальної глибини та масштабу. У Качанівці знімали епізоди, що вимагали палацових інтер’єрів, специфічних ландшафтів, які б підкреслювали контраст між революційною стихією та аристоратичним спокоєм минулого.
Для зйомок у Качанівці та навколишніх селах (таких як Парафіївка) залучали величезну кількість людей. Селяни грали як бійців дивізії Щорса, так і повстанців. Качанівський парк став ідеальним полігоном для переміщення великих мас людей. Для сцен кавалерійських атак використовували коней з місцевих колгоспів та військових частин. Довженко використовував довгі
плани, красиві пейзажі та символічні образи, що робило батальні сцени схожими на народний епос. Оператор Данило Демуцький, працюючи з Довженком у Качанівці, зміг зняти українську природу так, що вона виглядала як величезне полотно в музеї. «Це був найкращий мій фільм», - напише про
«Щорс» Довженко в «Автобіографії». – Це було ціле життя. Я робив його, як пам’ятник народу». До сьогодні у Качанівці зберігся дуб, під яким видатний письменник і кінорежисер любив відпочивати у вільний від роботи час.
Кожен епізод і кожна правка фільму проходили через жорстку цензуру. А вже відзняті кадри часто доводилося знищувати. Під час зйомок багато консультантів фільму були заарештовані та розстріляні як «вороги народу».
Фільм вийшов на екрани 1 травня 1939 року і мав величезний успіх. За перший тиждень його переглянули 31 млн. осіб, а Довженка за нього нагородили. Проте сам режисер пізніше зізнався, що ця робота коштувала йому «п’яти років здоров’я».
Для радянської влади «Щорс» був інструментом пропаганди, але для історії кіно він залишився прикладом того, як геніальний режисер зміг втиснути свою любов до України та її культури в жорсткі рамки тоталітарного замовлення.
Олександр Довженко відомий не тільки як режисер та художник, а й як письменник. У його творчому доробку дев’ять літературних творів, а всесвітньовідомий «Зачарована Десна» ввійшов до шкільних підручників. Це по суті автобіографічна повість – сповідь, повернення у світ дитинства. Це гімн українському народу та його незнищеності.
Особисте життя Олександра Довженка було складним і бурхливим, відзначене двома шлюбами. З першою дружиною Варварою Криловою Олександр познайомився у 1914 р., коли вчителював. Обвінчалися у 1917 – му, а офіційно зареєстрували шлюб у 1923 р. Варвара була дуже красивою, чудово співала, знала мови й у всьому підтримувала Довженка. Під час перебування за кордоном, отримала травму коліна (удар веслом), що спровокувало важку хворобу – туберкульоз кісток. Переїзд до Харкова спричинив кризу у їхньому сімейному житті. Таку хворобу у Харкові не лікували, потрібно було їхати до Криму, але все це потребувало багато грошей. Через всі ці проблеми Довженко ходив похмурий, замкнутий в собі, у своєму горі. Варвара бачивши це, вирішила не бути тягарем для свого чоловіка. У 1926 р. вона сама залишила його і переїхала до села на Київщині. Працювала там вчителькою до самої своєї смерті у 1959 році. Довгі роки вони не бачили одне одного, одначе їхній шлюб офіційно не був розірваний аж до 1955 року.
Довженко часто каявся перед Варварою у своїх щоденниках, але водночас вже не міг існувати без своєї другої дружини - Юлії.
Юлія Солнцева залишалася з Довженком до його останнього подиху. Познайомилися вони у 1928 році на Одеській кіностудії. На той час Юлія була відомою актрисою. Довженко був зачарований її красою та енергією. Юлія заради нього відмовилася від власної акторської кар’єри і стала коханою,
музою, асистенткою та монтажером для Олександра. Вона була вольовою, залізною жінкою, яка оберігала побут Довженка та жорстко фільтрувала коло спілкування чоловіка. Особливо це стосувалося української інтелігенції. Сучасники згадували Солнцеву як жінку з надзвичайно важким характером.
Коли Довженка фактично вислали з України до москви, вона створила йому максимально комфортні умови для роботи, вела всі фінансові справи, домовлялася з чиновниками та вибивала фінансування.
Режисер відчував, що з москви йому не вирватися. «Я вмру в москві, так і не побачивши України», так писав Олександр Петрович 3 листопада 1945 року – і побажав, щоб до спалення його в крематорії «з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві десь над Дніпром на горі. Пошли, доле, щастя людям на поруйнованій, скривленій землі!».
У 1956 р. у журналі «Дніпро» була опублікована автобіографічна повість – сповідь «Зачарована Десна», з цього приводу Олександр дуже радів. У цей час була завершена й «Поема про море». У листопаді розпочалися зйомки однойменного кінофільму. Але задумане не здійснилося. Олександр Довженко помер 25 листопада 1956 р. на своїй дачі від інфаркту, так і не отримавши дозволу жити в Україні.
Похований на Новодівичому кладовищі в москві. Прощання відбувалося Будинку літераторів. Українська делегація привезла сніп жита, землю та яблука. Грудочку рідної землі вкинули до могили Довженка зі словами «Земля, по якій твої ноги ходили, нині теплом тебе приймає». Дітей Довженко не мав.
Фільми «Поема про море» (1958), «Повість полум’яних літ» (1960) і «Зачарована Десна» (1964) були відзняти його дружиною Юлією Солнцевою вже після його смерті. Нею ж були відзняти й такі стрічки як «Незабутнє» (1968) та «Золоті ворота» (1969) на основі літературних творів її чоловіка.
У 1960 – му році у м. Сосниця було відкрито музей – садибу, де народився і виріс всесвітньовідомий режисер, письменник, художник та кінематограф. Музей займається вивченням та популяризацією творчості та біографії О. П. Довженка, сприяє відродженню національної культури, здійснює науково –
дослідну та культурно – освітню діяльність. Меморіальна хата, криниця – журавель, погріб – це споруди ще з часів родини Довженків. Збереглися і особисті речі митця та його малюнки. На території музею є сад.
Ім’я Олександра Довженка присвоєно Київській студії художніх фільмів, його іменем названа одна із вулиць м. Києва, у 1994 р. наказом Президента України була затверджена державна премія ім. О. Довженка в галузі кінематографії.
Олександр Петрович Довженко був не просто режисером, художником і великим мрійником, чиє життя стало трагедією протистояння вільного генія та тоталітарної системи. Його світогляд сформувався серед розливів Десни, народних пісень та селянської праці. «Людина повинна завжди пам’ятати, звідки вона пішла в життя» - саме цією фразою Довженко наголошував на важливості сім’ї та місця свого народження. Він навчив світ бачити красу в буденному і велич у простому селянинові. Довів, що українська культура здатна говорити мовою вічності.
Старша наукова співробітниця відділу науково-дослідної роботи НІКЗ "Качанівка" Людмила Клочко.
Олександр Петрович Довженко – це не просто геніальний режисер чи талановитий письменник, це постать планетарного масштабу, якого часто ще називають засновником «поетичного кіно». Це людина, яка вивела українську культуру на світову арену, але водночас прожила глибоко трагічне життя під
тиском радянської системи.
Народився 10 вересня 1894 р. на х. В’юнище (нині с. Сосниця на Чернігівщині) в досить бідній родині. Батько й мати були неписьменні. Родина була бідною. Попри те, що землі було немало, ґрунти були малородючими, а в сім’ї виховувалося 14 дітей. Діти рано помирали через хвороби, вижило лише двоє: Сашко та його сестра Поліна. Присутність смерті та похоронів наклали глибокий сум на життя матері Олександра. Довженко згадував своє дитинство як сповнене "плачу і похорону".
Хлопець навчався спочатку у початковій школі, а потім у Сосницькому міському училищі. Навчання Сашкові давалося легко, він був відмінником, любив математику, а ще дуже любив читати. У 1911 році вступив до Глухівського учительського інституту. Це не було покликанням стати
вчителем, а можливість здобути освіту та мати гарну стипендію. Згодом він напише: «Вийшов з інституту політичним, неписьменним і темним». Закінчивши інститут у 1914 році, Довженко почав учителювати у Житомирі.
Революцію 1917 р. Олександр зустрів з радістю, сподіваючись на покращення життя простих людей. В цей час перебрався до Києва. Тут вступив до Академії мистецтв та дуже швидко покинув її. Упродовж 1918 – 1919 років він активно воював проти більшовиків у лавах армії УНР. Був заарештований
чекістами. Від страти врятував письменник Василь Еллан – Блакитний. З 1921 р. працював керуючим справами українського посольства у Польщі, а згодом – генеральним секретарем консульства УРСР у Берліні. Ще змалку маючи хист
до малювання, Олександр Довженко почав вивчати образотворче мистецтво у приватній мистецькій школі професора – експресіоніста Віллі Гекеля тут же у Берліні.
Влітку 1923 р. Олександр Довженко перебрався до Харкова, тодішньої столиці, і став штатним художником – карикатуристом газети «Вісті ВУЦВК», а також співробітником у Всеукраїнському фотокіноуправлінні. Створював гострі карикатури на тогочасних політичних лідерів, міжнародні події та шаржі на своїх друзів – Павла Тичину, Юрія Яновського, Миколу Хвильового та Остапа Вишню. Малював не лише для газет, а й активно працював у сфері дизайну, створював рекламні афіші до фільмів та оформлював видання книг своїх колег – письменників. Свої роботи він підписував лаконічним псевдонімом Сашко.
У кіно Олександр Довженко прийшов пізно – у 32 роки, не маючи спеціальної освіти, але маючи величезний візуальний досвід художника. Сам Довженко писав, що перейшов у кіно, бо відчув, що пензель занадто «повільний» для динамічного ХХ століття. Він хотів говорити з мільйонами, і кінематограф став для нього «рухливим живописом». «Я не вийшов з кіно, я ввійшов у нього з малярства», - зазначав митець.
В 1926 р. переїхав до Одеси і влаштувався режисером на місцеву кінофабрику. Одеський період став для нього часом експериментів та формування власного поетичного стилю. Тут була знята революційна драма «Арсенал» (1929), епічна драма про пошуки козацьких скарбів «Звенигора» (1927 – 1928), про вбивство дипломата «Сумка дипкур’єра».
В подальшому планував перебратися до Києва, де будували нову кіностудію. Що він і зробив. Вже там було відзнято найвідоміший його фільм про життя села «Земля» (1930). У 1958 році цей фільм на всесвітній виставці кіномистецтва у Брюсселі увійшов до переліку дванадцяти найкращих фільмів світового кіно. Поки всі захоплювалися стрічкою, відповідні органи заборонили його на 9 – й день після виходу на екрани, заклеймивши як націоналістський. Режисер дуже важко пережив заборону, навіть думав про самогубство.
В умовах початку масових репресій в Україні, Довженко розумів, що арешт – це питання часу. На кіностудії у Києві митець зіштовхнувся із відвертою ворожістю колег та керівництвом. Атмосфера була настільки напруженою, що він писав: «Я виїхав з Києва, бо не міг більше там жити». Тож у 1933 році, коли ситуація стала критичною, Довженко був змушений
покинути Україну і перебратися до москви, щоб вижити. Сталін «запросив» його на роботу в «Мосфільм». Відповідно, в обмін на порятунок був змушений знімати пропагандистські стрічки, так як написані кінопоеми українською мовою видавати заборонялося. У 1937 р. отримав замовлення від самого сталіна на зйомки епічного фільму «Щорс». Режисер опинився у пастці: він не міг відмовити тирану, але як митець не хотів знімати пропагандистський плакат.
Сценарій писав 11 місяців, ретельно вивчаючи архіви. Зйомки проходили в лютому – березні 1937 року та навесні 1938 року в Чернігові на території Валу (Дитинця) та його околицях. Оскільки Довженко сам був родом із Чернігівщини, він прагнув показати та передати автентичний дух рідного краю, а Чернігів був не просто локацією, а символом давньої української історії.
Для відтворення побуту тогочасної еліти та батальних сцен потрібна була інша локація. Качанівка з її величним палацово – парковим ансамблем стала ідеальним місцем для втілення довженківського бачення «історичного епосу». Садиба Тарновських з її класичною архітектурою та величезним парком додавала фільму візуальної глибини та масштабу. У Качанівці знімали епізоди, що вимагали палацових інтер’єрів, специфічних ландшафтів, які б підкреслювали контраст між революційною стихією та аристоратичним спокоєм минулого.
Для зйомок у Качанівці та навколишніх селах (таких як Парафіївка) залучали величезну кількість людей. Селяни грали як бійців дивізії Щорса, так і повстанців. Качанівський парк став ідеальним полігоном для переміщення великих мас людей. Для сцен кавалерійських атак використовували коней з місцевих колгоспів та військових частин. Довженко використовував довгі
плани, красиві пейзажі та символічні образи, що робило батальні сцени схожими на народний епос. Оператор Данило Демуцький, працюючи з Довженком у Качанівці, зміг зняти українську природу так, що вона виглядала як величезне полотно в музеї. «Це був найкращий мій фільм», - напише про
«Щорс» Довженко в «Автобіографії». – Це було ціле життя. Я робив його, як пам’ятник народу». До сьогодні у Качанівці зберігся дуб, під яким видатний письменник і кінорежисер любив відпочивати у вільний від роботи час.
Кожен епізод і кожна правка фільму проходили через жорстку цензуру. А вже відзняті кадри часто доводилося знищувати. Під час зйомок багато консультантів фільму були заарештовані та розстріляні як «вороги народу».
Фільм вийшов на екрани 1 травня 1939 року і мав величезний успіх. За перший тиждень його переглянули 31 млн. осіб, а Довженка за нього нагородили. Проте сам режисер пізніше зізнався, що ця робота коштувала йому «п’яти років здоров’я».
Для радянської влади «Щорс» був інструментом пропаганди, але для історії кіно він залишився прикладом того, як геніальний режисер зміг втиснути свою любов до України та її культури в жорсткі рамки тоталітарного замовлення.
Олександр Довженко відомий не тільки як режисер та художник, а й як письменник. У його творчому доробку дев’ять літературних творів, а всесвітньовідомий «Зачарована Десна» ввійшов до шкільних підручників. Це по суті автобіографічна повість – сповідь, повернення у світ дитинства. Це гімн українському народу та його незнищеності.
Особисте життя Олександра Довженка було складним і бурхливим, відзначене двома шлюбами. З першою дружиною Варварою Криловою Олександр познайомився у 1914 р., коли вчителював. Обвінчалися у 1917 – му, а офіційно зареєстрували шлюб у 1923 р. Варвара була дуже красивою, чудово співала, знала мови й у всьому підтримувала Довженка. Під час перебування за кордоном, отримала травму коліна (удар веслом), що спровокувало важку хворобу – туберкульоз кісток. Переїзд до Харкова спричинив кризу у їхньому сімейному житті. Таку хворобу у Харкові не лікували, потрібно було їхати до Криму, але все це потребувало багато грошей. Через всі ці проблеми Довженко ходив похмурий, замкнутий в собі, у своєму горі. Варвара бачивши це, вирішила не бути тягарем для свого чоловіка. У 1926 р. вона сама залишила його і переїхала до села на Київщині. Працювала там вчителькою до самої своєї смерті у 1959 році. Довгі роки вони не бачили одне одного, одначе їхній шлюб офіційно не був розірваний аж до 1955 року.
Довженко часто каявся перед Варварою у своїх щоденниках, але водночас вже не міг існувати без своєї другої дружини - Юлії.
Юлія Солнцева залишалася з Довженком до його останнього подиху. Познайомилися вони у 1928 році на Одеській кіностудії. На той час Юлія була відомою актрисою. Довженко був зачарований її красою та енергією. Юлія заради нього відмовилася від власної акторської кар’єри і стала коханою,
музою, асистенткою та монтажером для Олександра. Вона була вольовою, залізною жінкою, яка оберігала побут Довженка та жорстко фільтрувала коло спілкування чоловіка. Особливо це стосувалося української інтелігенції. Сучасники згадували Солнцеву як жінку з надзвичайно важким характером.
Коли Довженка фактично вислали з України до москви, вона створила йому максимально комфортні умови для роботи, вела всі фінансові справи, домовлялася з чиновниками та вибивала фінансування.
Режисер відчував, що з москви йому не вирватися. «Я вмру в москві, так і не побачивши України», так писав Олександр Петрович 3 листопада 1945 року – і побажав, щоб до спалення його в крематорії «з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві десь над Дніпром на горі. Пошли, доле, щастя людям на поруйнованій, скривленій землі!».
У 1956 р. у журналі «Дніпро» була опублікована автобіографічна повість – сповідь «Зачарована Десна», з цього приводу Олександр дуже радів. У цей час була завершена й «Поема про море». У листопаді розпочалися зйомки однойменного кінофільму. Але задумане не здійснилося. Олександр Довженко помер 25 листопада 1956 р. на своїй дачі від інфаркту, так і не отримавши дозволу жити в Україні.
Похований на Новодівичому кладовищі в москві. Прощання відбувалося Будинку літераторів. Українська делегація привезла сніп жита, землю та яблука. Грудочку рідної землі вкинули до могили Довженка зі словами «Земля, по якій твої ноги ходили, нині теплом тебе приймає». Дітей Довженко не мав.
Фільми «Поема про море» (1958), «Повість полум’яних літ» (1960) і «Зачарована Десна» (1964) були відзняти його дружиною Юлією Солнцевою вже після його смерті. Нею ж були відзняти й такі стрічки як «Незабутнє» (1968) та «Золоті ворота» (1969) на основі літературних творів її чоловіка.
У 1960 – му році у м. Сосниця було відкрито музей – садибу, де народився і виріс всесвітньовідомий режисер, письменник, художник та кінематограф. Музей займається вивченням та популяризацією творчості та біографії О. П. Довженка, сприяє відродженню національної культури, здійснює науково –
дослідну та культурно – освітню діяльність. Меморіальна хата, криниця – журавель, погріб – це споруди ще з часів родини Довженків. Збереглися і особисті речі митця та його малюнки. На території музею є сад.
Ім’я Олександра Довженка присвоєно Київській студії художніх фільмів, його іменем названа одна із вулиць м. Києва, у 1994 р. наказом Президента України була затверджена державна премія ім. О. Довженка в галузі кінематографії.
Олександр Петрович Довженко був не просто режисером, художником і великим мрійником, чиє життя стало трагедією протистояння вільного генія та тоталітарної системи. Його світогляд сформувався серед розливів Десни, народних пісень та селянської праці. «Людина повинна завжди пам’ятати, звідки вона пішла в життя» - саме цією фразою Довженко наголошував на важливості сім’ї та місця свого народження. Він навчив світ бачити красу в буденному і велич у простому селянинові. Довів, що українська культура здатна говорити мовою вічності.
Старша наукова співробітниця відділу науково-дослідної роботи НІКЗ "Качанівка" Людмила Клочко.
 |
