Григорій Честахівьский та його зв'язок з Качанівкою
(до 205-ї річниці від дня народження)
Одним із найбільших осередків української культури та мистецтва ХІХ ст. була садиба Тарновських у Качанівці. Гостинність і щедрість господарів, їх меценатська, колекціонерська, культурно – просвітницька діяльність сприяли широкій славі садиби й притягували до себе кращих представників культури та мистецтва. Пам’ятні місця Качанівської садиби й сьогодні нагадують про перебування в ній Т. Шевченка, М. Гоголя, М. Глінки, І. Рєпіна та ін.
Особливе значення серед таких меморіальних місць займає куточок, де знаходиться могила – курган одного з найближчих приятелів Т. Г. Шевченка останніх років життя, палкого прихильника та шанувальника Кобзаря, українського художника Григорія Миколайовича Честахівського.
Він був одним з найближчих друзів поета, а в останні роки життя - його духівником. Саме тому Товариство українців в Петербурзі доручило організацію перепоховання праху Шевченка йому. Григорій Миколайович наполіг на похованні Т. Шевченка в Каневі – на Чернечій горі. По всьому шляху слідування труни з тілом, Честахівський ретельно замальовував сцени тієї сумної подорожі. Після траурної процесії він залишився впорядковувати могилу Кобзаря.
Як відомо, палким шанувальником Т. Шевченка був і господар Качанівки В. В. Тарновський – молодший. Зі спогадів Гліба Лазаревського: « …у Василя Тарновського було ще цілком не великопанське захоплення. Це було навіть не захоплення, а якесь побожне ставлення до Шевченка, до пам’яті про нього, до всіх шевченківських реліквій». Тарновський мріяв перетворити садибу на такий собі пантеон, перевезти і поховати всіх визначних українців, і в першу чергу, звичайно, Т. Шевченка. Як тільки з’ясувалося, що на перепоховання тіла Шевченка дано дозвіл, Тарновський запропонував обрати місцем поховання свій маєток. Та пропозицію відхилили.
Згідно останньої волі Т. Шевченка, було вирішено поховати його на Чернечій горі, поблизу міста, де він мріяв побудувати хату та оселитися ще за життя. І вірний побратим, Г.М. Честахівський, виконав волю покійного друга. У 1884 році В. Тарновський встановив на могилі Т. Шевченка великий чавунний хрест, зроблений за власним проектом. Гліб Лазаревський так писав про цю подію: « Коли поета поховали на Чернечій горі…, Василь Тарновський був одним із головних ініціаторів того, щоб Полтавське губернське земство взяло на себе обов’язок опікування могили поета. По суті ж це опікування перейшло до Тарновського, він своїм коштом привів могилу до цілковитого порядку, встановивши на ній величезного хреста, який видно було далеко з Дніпра».
Прихильне ставлення до пам’яті Т. Шевченка, невтомна діяльність по вшануванню імені поета, зробили Г. М. Честахівського і тодішнього господаря Качанівки В. В. Тарновського – молодшого однодумцями.
1888 року Г. М. Честахівський відвідав Качанівку, залишивши 21 квітня автограф у фамільному альбомі Тарновських. Його підпис в альбомі автографів «Качанівка» знаходиться під номером 475. Тоді ж Василь Васильович – молодший показує куточки в парку, пов’язані з перебуванням Шевченка в садибі. Показав він, звичайно, і те чарівне місце, де поет нібито-то вигукнув у захопленні: « Як умру, то тут поховайте мене».
Можливо, вже тоді 68 – літній Григорій Миколайович виявив бажання бути похованим в тіні качанівського парку і поділився своїм бажанням з господарем.
Інформація про Г. М. Честахівського, та обставини його перебування у садибі в цілому базується на спогадах племінника Василя Васильовича – молодшого – Михайла Володимировича Тарновського. Саме він є автором хрестоматійної публікації про Качанівку в журналі « Столица и усадьба» за 1915 рік. Як і всі представники славетного роду Тарновських, був людиною освіченою, вільно володів п’ятьма мовами, всебічно обдарованою, займався живописом, писав вірші, гарний белетрист і дослідник. І зараз майже всі історики, літератори, ті, хто пише про Тарновських, спираються на статті та рукописи М. В. Тарновського.
Протягом кількох років йому доводилося зустрічатися з Григорієм Миколайовичем у Качанівці. Ось що він пише: « У нашій сім’ї його дуже любили й називали Дідом. Він був дуже тихий, відлюдний старий, густі сиві брови надавали його обличчю суворості, якої не було в його характері. Він був напрочуд добрий і чуйний. Мовчазної вдачі, він увесь оживав, обличчя його сяяло за першого ж слова розмови про незабутнього товариша. Життя в Качанівці провадив усамітнено, товаришував із слугами і околишніми селянами, і серед тих, і серед тих, мав велику любов і популярність.
Вдягнений був своєрідно: на ньому білі штани і такий самий жилет, не першої свіжості; довгополий сюртук старовинного крою. Він був колись чорний – тепер він чи то рудий, чи то зелений. Чоловік високий, хоча дуже зсутулений. Йому, напевне, багато років. У нього невелика голова, зморшкувате, мабуть, колись дуже гарне обличчя. Високе чоло, живі очі з навислими густими бровами і довге сиве волосся. Можна помітити, що дід або сам із собою розмовляє, або декламує, чи, може. Щось співає. Він іде повільно. Часом зупиняється, нахиляється, зриває якусь траву і долучає її до того великого оберемка духмяних трав, що лежить у нього на лівій руці…».
У нашій сім’ї Григорій Миколайович з’являвся за ранковим чаєм, сніданком і обідом, залишався після споживання їжі якийсь час із нами, а потім йшов. Цілоденно він блукав пагорбами й долинами, збираючи духмяні цілющі трави, увесь заглиблений у свої дорогі спогади, оживляючи їх піснями й віршами великого друга.
Мешкав у кімнаті, де, за словами Василя Васильовича – молодшого, колись жив і Т. Г. Шевченко 1843 р., а потім під час свого надто короткого перебування в Качанівці 1859 р. Вікна цієї кімнати дивилися просто в сад і перед ними височів велетенський, віковий клен. Його стовбур, що складався з чотирьох величезних стовбурів, було стягнуто чотирма товстими залізними кільцями. Сонце ніколи не пробивалося крізь його густе листя, і під цією прохолодною альтанкою спекотними літніми днями мешканці Качанівки проводили час за читанням і роботою. Кімната Григорія Миколайовича являла собою незвичайне видовище: вона була геть завішана і завалена дикими цілющими травами. Ліжко – диван, столи, навіть підвіконня були встелені сухою травою. Стелі не видно – там було простягнуто безперервними рядами мотузки, з яких звисали сухі віники трав. Як він міг спати, тай взагалі жити в таких умовах – незрозуміло. Заходячи до кімнати, ви вже не могли вільно дихати, задихаючись від запаморочливого запаху ефірних масел трав, які тут сохли ».
Трави восени він відвозив до Петербурга і продавав там аптекам. Він вважав, що жити самим лише коштом Василя Васильовича, котрий платив йому пенсію на додаток до тієї мізерної, що отримував від держави, - він не може.
Під час однієї з таких поїздок до Петербурга він застудився, захворів так сильно, що його довелося покласти до лікарні, де, прохворівши недовго, й помер 3 квітня 1893 року. Спочатку його поховали на цвинтарі Олександро – Невської лаври.
В. В. Тарновський перевіз його тіло до Качанівки, і поховав в парку недалеко від галявини з могутнім дубом, улюбленим місцем відпочинку Т. Г. Шевченка. Над прахом Г. Честахівського була насипана майже такого ж розміру могила, яку у свій час Честахівський насипав над прахом Т. Шевченка у Каневі, а на могилі встановив дерев’яний хрест. Згодом В. В. Тарновський обсадив курган ялинами, що символізували собою траурний вінок.
Заслуга художника в тому, що він зберіг малюнки, офорти й особисті речі Т. Шевченка. Справа в тому, що після смерті Кобзаря, Г. Честахівський був призначений експертом з оцінки художніх творів, що залишились в майстерні померлого. Він описав художню спадщину, особисті речі Т. Шевченка, списав зі стін майстерні всі записи зроблені олівцем, зберіг це для нащадків, а згодом все це передав у Качанівку В. Тарновському в його знамениту колекцію українських старожитностей, тим самим значно поповнивши один із її розділів, присвячений Кобзареві. Сьогодні всі ці експонати зберігаються в колекції Національного музею Т. Шевченка у Києві та Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України.
Підсумовуючи вище викладене, можна констатувати, що постать Г. М. Честахівського відіграла значну роль у житті качанівської садиби. Він активно долучився до формування колекційного зібрання В. В. Тарновського – молодшого, зокрема, розділу Шевченкіана. Качанівка стала останнім прихистком для художника, могила якого і сьогодні височіє тут, нагадуючи нащадкам про людину, яка стояла біля витоків створення меморіалу Кобзаря в Каневі. Він першим збагнув роль Т. Шевченка у формуванні української нації. « Настане година, - писав Г. М. Честахівський, коли чистий розум буде людським законом… Тоді могила нашого сердешного Тараса засвітить ясним щирим словом по широкій Україні з високої гори Чернечої, як те сонце своїм ясним світом». Пророчими виявилися слова Григорія Миколайовича Честахівського.
Людмила Клочко, старша наукова співробітниця відділу науково-дослідної роботи НІКЗ "Качанівка".
|
Київська митниця передала вінтажні столові прибори французьких майстрів, борисівську ікону та монети до заповідника «Качанівка»
Київська митниця передала 44 культурних цінності XVIII-XX століть до фондів Національного історико-культурного заповідника «Качанівка», що розташований у колишньому палаці Тарновських на Чернігівщині. Це старовинні столові прибори, а також ікона Борисівської іконописної школи та монети. Митники запобігли їх незаконному переміщенню через митний кордон України.Врешті, за рішенням Мінкульту до цього заповідника митники передали такі експонати.
Антикварні старовинні сільнички, чайні ложечки та лопатки для торта - роботи французьких майстрів ХІХ століття. Переміщувалися за фальшивими документами.
Старовинну ікону кінця ХІХ-початку ХХ століття «Богоматір Смоленська» типу «Одигітрія» («Путівниця») Борисівської іконописної школи, задекларовану як сувенірну, митники виявили у поштовому відправленні з Ізмаїлу до США. Нині іконописний центр Слобода Борисівка, що знаходився на українській Слобожанщині, вважається історико-культурним явищем.
Київська митниця продовжує пильнувати культурні цінності від незаконного вивезення з України, а відтак, згодом, поповнювати вилученими скарбами вітчизняні музеї.
