Приємної прогулянки, Шановні гості!!!





 Національний історико-куьтурний заповідник «Качанівка» отримав черговий безцінний подарунок від громадянки Канади українського походження Олени Берикул-Криворучко. Це колекція виробів закордонної побутової порцеляни ХІХ–ХХ ст. Мотиви меценатки зворушують. Тим більше подарунок прийшов під час російсько-української війни до прийдешнього Дня народження заповідника - 42-річчя  від часу заснування.
       Заповідник отримав 39 предметів порцелянового посуду. Це друга частина подарунку, який отримав заповідник. Першу частину меценатка надіслала у грудні 2021 року. В результаті 49 порцелянових виробів на сьогодні представлені в експозиціях качанівського палацу. Перші експонати були лише вступом до пізнання тонкощів мистецтва порцеляни відвідувачами заповідника. Нове ж дарування є продовженням, містить багато цікавих і неординарних експонатів, яке дозволить нам наповнити інтер’єр та відтворити атмосферу чайної кімнати качанівського палацу.
         Для нашого заповідника колекція порцеляни – велика цінність і ми вдячні пані Олені вже за другий щедрий дарунок, який викликає щирі відчуття шани та поваги. А таке вагоме поповнення фондового зібрання допоможе зберегти культурну спадщину та стане внеском для розвитку та популяризації музейної і туристичної діяльності Чернігівщини. Сподіваємося наші відвідувачі будуть у захваті від нових експонатів!
          А поки нові надходження пройдуть обов’язкову процедуру взяття на музейний  облік, атрибутування, паспортизацію, щоб стати гідною складовою фондового зібрання заповідника, державною частиною Музейного фонду України.








На струнах серця.
( до 215-ї річниці від дня народження В.М.Забіли).
1906 року вийшла збірка поезій українського поета-романтика Віктора Забіли під назвою «Співи крізь сльози»  редагована Іваном Франком. Два його твори – «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейко», покладені на музику Михайлом Глинкою, принесли автору довічну славу і стали окрасою українського романсу.
Поезія в основному інтимна, за змістом автобіографічна, вражає серце, викликає в душі якийсь особливий зажурливий настрій. А ще примушує задуматись над долею митця, самобутній талант якого так і не був втілений до кінця.
А втім, Забіла мав від природи немалий поетичний хист і за кращих умов виховання та життя він міг бути виразним і талановитим поетом. Як зауважив Пантелеймон Куліш, «…Це був чолов′яга з великим природним даром. Хоч може хто й здивується, та я скажу, що це в нас був би другий Гоголь, ще, може, до того Гоголь український, коли б у нього була така дорога, як у Гоголя, і такі приятелі».
Народився Забіла у 1808 році на хуторі Кукуріківщина Борзнянського повіту в сім′ї дрібного поміщика. Доля не пестила майбутнього поета, який у ранньому дитинстві втратив батька.
Роки навчання у Ніжинській гімназії з 1822 до 1825 року лишили найкращий слід у житті. У стінах престижного закладу Забіла потоваришував з Миколою Гоголем, з яким,як запевняє Пантелеймон Куліш,навіть «…сидів на одній лаві» та майбутнім господарем Качанівки Василем Тарновським (старшим).
Не закінчивши повного курсу гімназії, вступив на військову службу і дослужився до звання майора. Час служби пролетів весело в постійних гулянках з друзями-гусарами. Після семи років служби, близько 1833 року, він вийшов у відставку і повернувся в рідний хутір на Чернігівщині. Саме тоді в сусідньому хуторі Мотронівка Забіла познайомився з донькою господарів Любов′ю Михайлівною Білозерською і щиро закохався.
Відчувши прихильність з боку дівчини, він став частим гостем на хуторі. Вже за рік відбулись формальні заручини і навіть призначено день весілля. Свідки згадують, що це була навдивовижу гармонійна пара. Молода 17-річна висока білява дівчина зі стрункою постаттю, з продовгуватим лагідним обличчям, ясними блакитними очима, вона щойно закінчила Полтавський інститут. Була врівноваженою і спокійною.
Молодому було близько 25 років. Стрункий, середнього зросту, злегка кучерявий, смугляве ледь рябувате від віспи обличчя, великі карі очі. До того ж – жартівник, добродушний, сердечний і щирий.
П.Куліш згадував: « Між іншими здібностями  своїми до великих і малих речей дивував мене він більш всього своїм комізмом, своїм гумором, вмінням кожну людину поставити на сцену, про яку оповідав так, мов її бачив на власні очі».
Це був найщасливіший період у житті Забіли. Та, мабуть, справжнє щастя не буває довговічним. У цей час Білозерських  став відвідувати їх новий багатий сусід Ілля Боголюбцев. Незважаючи на заручини Любові Михайлівни, він все ж таки посватався до неї. Після Любиної відмови, звернувся до її батька, і старий Білозерський вирішив віддати дочку за Боголюбцева. Ні докори дружини, ні сльози доньки – ніщо не змогло переконати його. І Любу повінчали силою, проти її волі.
Саме в цей час, під впливом пережитого, Забіла почав писати вірші. Його перші спроби, як і вся майбутня лірика, позначені рисами романтизму. Майже вся поезія  повністю суб′єктивна, за змістом – автобіографічна. Мабуть, в історії літератури немає другого такого письменника, який би всю літературну працю спрямував на ілюстрацію особистого життя. Основні мотиви його творів – самотність, туга, нещасливе кохання.
Сонце зійде – я нуджуся,
І заходить – плачу:
Котру люблю дівчиноньку,
Тієї не бачу –
( з вірша «Соловей»).
Поетична спадщина Забіли невелика. Він написав близько сорока віршів. Але не можна забувати про ті умови, серед яких жив поет і під впливом яких формувався його літературний талант. « Тоді, - наголошує П. Куліш, - між українським панством рідко ще хто вмів розмовляти українською мовою, і сам Шевченко говорив у гостях все по-російськи. Хіба знаходив дуже почутку собі людину між земляками, що відчалили вже від рідного берега і вплили глибоко в московщину…». Забіла ж у такий смутний період не лише не забув української мови, але й писав вірші українською. Якби нещаслива доля поета не заховала його твори на довгі роки, вони б стали справжнім надбанням для української літератури свого часу.
Хутір Забіли знаходився недалеко від помістя Тарновських, і його поетичну душу приваблювало насамперед літературно-художнє середовище садиби. Тому поет був досить частим і бажаним гостем Качанівки.
В один з візитів влітку 1838 року він зустрівся тут з видатним композитором Михайлом Глинкою, який у своїх « Записках» згадував про це: « Малоросійський поет Віктор Забіла іноді також гостював у Качанівці…дві його малоросійські пісні « Гуде вітер» і « Не щебечи, соловейко» я поклав тоді ж на музику». Скоро ці пісні набули всенародного визнання і стали дійсно українськими народними.
Згадує Глинка в « Записках» і про те, як часто в Качанівці влаштовувались музичні вечори і як уміло на них Забіла перевтілювався: « Віктор Забіла був надзвичайний майстер перевтілюватись, особливо добре він відтворював сліпих. Перший скрипаль Тарновського, Калініч, одного разу так захопився, що вигукнув: « Це, добродію мій, чаклунство, досконалий антик!».
Єдиний прижиттєвий портрет Забіли був написаний у Качанівці художником Штернбергом, який гостював тоді ж у садибі. На картині цього періоду « Музична сходка» Забіла зображений у колі друзів. З цього приводу збереглись спогади Михайла Глинки: « У мене в оранжереї збирались Маркевич, Скоропадський, Забіла і Штернберг. З′являвся Палагін зі скрипкою, Яків з контрабасом і віолончеліст…Ці сцени продовжувались часто і Штернберг вдало зобразив їх…»
На початку 60-х років садибу Забіли продали за борги. Тоді він почав утримувати поштову станцію, але недовго. Останні роки жив у Борзні в сестри. Це вже був напівмертвий чоловік, який більше мовчав, а якщо і говорив, то невесело.
Помер у 1869 році, похований у Борзні. На похорон прийшло багато кріпосних, які плакали за ним, як за рідним батьком. Плакали селяни, яким поет побудував хати. Плакали ті, хто відчув його добре серце. Плакала Любов Михайлівна і, дивлячись на її сльози, плакали ті, хто пам′ятав їхнє нещасливе кохання.
У некролозі на смерть поета львівський журнал « Правда» писав: « …Помер на Україні в місті Борзні сивим дідусем писатель давнішньої школи Віктор Забіла…Заслуговує й він дяки в потомства, бо ще тоді почав свої співи складати, як Шевченка не було в словесності. За життя покійника Забіли критика українська була до нього надто жорстока…Мертвому весь недорозум прощено. Чистими слізьми брати по братові заплакали».
Невдячні нащадки не зберегли місце, де лягли тлінні останки поета. Пророчими виявились слова:
 Ніхто в світі не знатиме,
 Де моя могила…
Але є духовні речі, які сягають у вічність. Тому й співаються його пісні, які зачіпають душу і серце всіх, кому небайдуже щире українське слово.
Оксана Петренко,
Завідувачка культурно-освітнім відділом НІКЗ « Качанівка».






 24 листопада свій День народження святкує Національний історико-культурний заповідник «Качанівка». Для колективу заповідника наступив 42-й рік. Тож нехай він буде успішним! Нехай дарує нові звершення, здобутки  і перемоги, а співробітникам та їх родинам – міцне здоров’я, щастя, благополуччя під мирним українським небом.

 Пропонуємо «віртуальну подорож» по території заповідника. Гарного перегляду!








"Ми плетемо перемогу", - говорять працівники заповідника, плетучи вже не перший десяток маскувальних сіток для фронту. Зайвих слів тут не потрібно.



 
 Чергове надходження до музейної збірки НІКЗ_«Качанівка». Членкиня Національної спілки художників України, Ірина Годунова в рамках проєкту «Відродження сторінок минулого. Постаті, події, явища» за фінансової підтримки небайдужих благодійників, майстерно відтворила копію з роботи О. Волоскова «Готичний місток в сокиринському парку» (1845). Невдовзі картина займе почесне місце на стінах качанівського палацу та стане доступною для огляду відвідувачами нашого закладу. Запрошуємо всій небайдужих до історії познайомитися із маловідомими сторінками минувшини нашого краю.



 Художники-реставратори науково-дослідного відділу реставрації творів з тканини та шкіри Національного науково-дослідного реставраційного центру України продовжують рятувати музейні цінності Національного історико-культурного заповідника «Качанівка», які перебували в аварійному стані.Марія Бухаріна та Ірина Єлісєєва під керівництвом Тетяни Мінжуліної, завідувача відділу, 19–22 вересня 2023 року провели невідкладні консерваційно-реставраційні заходи щодо десяти музейних предметів безпосередньо на базі заповідника.
 Зокрема здійснили консервацію шкіряних покриттів з тисненням трьох стільців з маєтку Г.С. Терещенка. Від часу шкіра пересихає, стає жорсткою, втрачає еластичність. Надалі можуть появлятися ознаки руйнації: тріщини, зменшення лінійних розмірів (зсідання). З метою попередження руйнування і поліпшення властивостей гігроскопічності, еластичності всі шкіряні поверхні стільців (їх по 3 на кожного) були оброблені трьома видами пластифікаторів. Спочатку рідким на основі поліетиленгліколю, потім, після повного всмоктування попереднього, – більш густим з ланоліном. А після входження пластифікатора в шкіряні поверхні – вазеліновою олією. У результаті шкіра стала більш еластичною, рівномірною за кольором.
 Під час попередніх обстежень музейних предметів у Качанівці фахівці для реставрації відібрали плахту, яка була знищена через використання та пошкоджена міллю. Кількість і густота пошкоджень така, що була загроза фрагментації предмета. Художники-реставратори підготували і привезли необхідні матеріали з Реставраційного центру для ґрунтовної реставрації, а вже в заповіднику провели очищення плахти, пластифікацію вовняних волокон й повне закріплення на спеціальну синтетичну сітку. Місця втрат додатково капсулювали тонованими газом і туаллю (обидві тканини з натурального шовку). У результаті музейний предмет можна експонувати як у вітрині, так і на манекені.
 Крім того вдалося очистити та звести місця розривів у кількох етнографічних вишитих рушниках та вишитому портреті Т. Шевченка.
 Завдяки реставраційним заходам усі десять музейних предметів було врятовано від подальшої руйнації.
Відрядження здійснювалося за допомоги міжнародних партнерів: фонду ALIPH (Швейцарія), Смітсонівського інституту (США) і транспортної компанії UBER.






 Національний історико-культурний заповідник «Качанівка» висловлює велику подяку Центру допомоги мистецтву України, Міністерству іноземних справ Німеччини та «Музейному братерстві» в особі координаторки і волонтерки Ірини Нікіфорової за чергову гуманітарну (благодійну) допомогу з отримання обладнання і матеріалів для зберігання предметів музейного фонду: вогнегасники, ноутбук, термогідрометри, ящики пакувальні, інструменти.


Авторизація



У цей день

Українське ділове мовлення. Календар свят

Друзі