"ПРО ЩО МОВЧИТЬ ДУБ ГОГОЛЯ"
«Він усюди зоставався українцем по духу,
виніс із собою з сім’ї українські чесні ідеали,
а з пам′яті про старовину - порив до великого…»
(М. Драгоманов)
У Качанівському парку, неподалік урочища "Вовкотеча" росте старий, велетенських розмірів столітній дуб, який і досі називають "дубом Гоголя". Колись на ньому була табличка з написом: "Місце усамітнення М. В. Гоголя". Перебування письменника в Качанівці засвідчує його автограф у знаменитому альбомі Тарновських "Качанівка", який датується 1835 роком.
Микола Гоголь був однокашником Василя Тарновського. І хоча доля розвела "одноборщиків", як називав товаришів по гімназії Гоголь, протягом життя вони не тільки листувалися, а й неодноразово зустрічалися.
У своєму листі до Максимовича Микола Васильович характеризував Тарновського: "...Що ж до його рис характеру і душі, то це така людина, на яку завжди можна покластися. Він добрий і свіжий почуттями, як дитина, злегка мрійливий і завжди самовідданий. Він думає лише про ту користь, яку можна дати слухачам і по-дитячому відданий цій думці, аж до того, що зовсім не піклується про себе - винагороджують його чи ні. Для нього нема ні чинів, ні підвищення, ані честолюбства. Коли б навіть він не мав тих чеснот, що має, то й тоді я радив би взяти його за один лиш характер".
Про щирість стосунків між однокашниками свідчить і невимушений тон листа до Василя, де він цікавиться його особистим життям: "А что,как твоя женитьба? А я собираюсь крестить маленького крикуна-козленка, которий имеет от тебя быть. Пожалуйста, уведоми меня, когда будут крестины". На жаль, кумівство не відбулось.
Качанівську садибу Гоголь відвідував двічі: 1835 та 1848 роках. Тут він вперше читав "Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем" та "Тараса Бульбу".
Про що мріяв Гоголь біля дуба, який, за даними екстрасенсів, росте на межі між темною і світлою енергетичними зонами, які виношував думки? Гоголь мав не тільки письменницький дар, а й провидця і відчував, що станеться у ХХІ столітті: "Росія - це різка, якою батько карає своїх дітей, щоб потім її зламати". Гоголь порівнював Росію з птицею-трійкою. А сьогодні вона в такому розгоні, що невідомо чим це закінчиться для всього світу...
Олена Трохименко, організатор екскурсій НІКЗ "Качанівка"
Сьогодні виповнюється 186 років відтоді, коли народився Василь Тарновський-молодший (1838-1899) – активний громадський діяч, колекціонер української старовини, фундатор Чернігівського музею українських старожитностей (нині Чернігівського обласного історичного музею імені В.В.Тарновського). Згадаємо сьогодні Василя Тарновського (молодшого) і як щедрого мецената, благодійника, який усе життя присвятив цій шляхетній справі, пожертвувавши заради неї майже всіма родинними статками.
Це була людина видатна і авторитетна, складна і часто суперечлива, але завжди самобутня і яскрава. Василь Васильович відзначався однією надзвичайно цінною рисою – це був творець, людина, яка упродовж усього свого життя «стяжала» духовні і матеріальні цінності. Важко переоцінити його внесок в українську культуру. Брав активну участь у фінансуванні журналу «Київська старовина», його коштом проводились перші археологічні експедиції, фінансував видання творів Дмитра Яворницького, зібрав безцінну колекцію мистецької спадщини Тараса Шеаченка, виділяв кошти на утримання могили Кобзаря, був автором барельєфа письменника; зробив внески на спорудження пам’ятників І. Котляревського в Полтаві, Б. Хмельницького в Києві.
Черговий мистецький дарунок отримав Національний історико-культурний заповідник "Качанівка" від небайдужих меценатів на відзначення 210-ї річниці від дня народження Кобзаря. Це копія «Автопортрету» 1861 р. пензля Тараса Шевченка. Окрема подяка членкині спілки художників України Ірині Годуновій, яка на високому професійному рівні виконала дану роботу. Автопортрет є авторською копією, що експонувався на виставці в Академії мистецтв 1860 р. Датується на підставі спогадів В. М. Лазаревського: «… январь и февраль [1861] просидел он почти безвыходно в комнате, изредка только посещая коротких знакомых. В это время он продолжал заниматься гравированием, писал копию со своего портрета, бывшего на выставке». Загалом ця робота закарбувала для нащадків образ Кобзаря в останні моменти його життя, що робить його особливо цінним.
14 грудня 2023 року в Національному історико-культурному заповіднику «Качанівка» відбулося вшанування памꞌяті заслуженої художниці України, членкині Національної спілки художників України Лариси Олександрівни Годунової , яка відійшла у вічність у листопаді цього року. Вшанування матиме продовження і в наступному році, коли експозиційний простір заповідника представлять роботи мисткині, створені нею в різні періоди життя, в рамках постійно діючої виставки «Качанівка в поколіннях майстрів». Це результат довготривалої співпраці заповідника з донькою художниці – мисткинею, членкинею Національної спілки художників України Іриною Годуновою.
 |  |
"ПРО ЩО МОВЧИТЬ ДУБ ГОГОЛЯ"
«Він усюди зоставався українцем по духу,
виніс із собою з сім’ї українські чесні ідеали,
а з пам′яті про старовину - порив до великого…»
(М. Драгоманов)
У Качанівському парку, неподалік урочища "Вовкотеча" росте старий, велетенських розмірів столітній дуб, який і досі називають "дубом Гоголя". Колись на ньому була табличка з написом: "Місце усамітнення М. В. Гоголя". Перебування письменника в Качанівці засвідчує його автограф у знаменитому альбомі Тарновських "Качанівка", який датується 1835 роком.
Микола Гоголь був однокашником Василя Тарновського. І хоча доля розвела "одноборщиків", як називав товаришів по гімназії Гоголь, протягом життя вони не тільки листувалися, а й неодноразово зустрічалися.
У своєму листі до Максимовича Микола Васильович характеризував Тарновського: "...Що ж до його рис характеру і душі, то це така людина, на яку завжди можна покластися. Він добрий і свіжий почуттями, як дитина, злегка мрійливий і завжди самовідданий. Він думає лише про ту користь, яку можна дати слухачам і по-дитячому відданий цій думці, аж до того, що зовсім не піклується про себе - винагороджують його чи ні. Для нього нема ні чинів, ні підвищення, ані честолюбства. Коли б навіть він не мав тих чеснот, що має, то й тоді я радив би взяти його за один лиш характер".
Про щирість стосунків між однокашниками свідчить і невимушений тон листа до Василя, де він цікавиться його особистим життям: "А что,как твоя женитьба? А я собираюсь крестить маленького крикуна-козленка, которий имеет от тебя быть. Пожалуйста, уведоми меня, когда будут крестины". На жаль, кумівство не відбулось.
Качанівську садибу Гоголь відвідував двічі: 1835 та 1848 роках. Тут він вперше читав "Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем" та "Тараса Бульбу".
Про що мріяв Гоголь біля дуба, який, за даними екстрасенсів, росте на межі між темною і світлою енергетичними зонами, які виношував думки? Гоголь мав не тільки письменницький дар, а й провидця і відчував, що станеться у ХХІ столітті: "Росія - це різка, якою батько карає своїх дітей, щоб потім її зламати". Гоголь порівнював Росію з птицею-трійкою. А сьогодні вона в такому розгоні, що невідомо чим це закінчиться для всього світу...
Олена Трохименко, організатор екскурсій НІКЗ "Качанівка"
 |
Сьогодні виповнюється 186 років відтоді, коли народився Василь Тарновський-молодший (1838-1899) – активний громадський діяч, колекціонер української старовини, фундатор Чернігівського музею українських старожитностей (нині Чернігівського обласного історичного музею імені В.В.Тарновського). Згадаємо сьогодні Василя Тарновського (молодшого) і як щедрого мецената, благодійника, який усе життя присвятив цій шляхетній справі, пожертвувавши заради неї майже всіма родинними статками.
Це була людина видатна і авторитетна, складна і часто суперечлива, але завжди самобутня і яскрава. Василь Васильович відзначався однією надзвичайно цінною рисою – це був творець, людина, яка упродовж усього свого життя «стяжала» духовні і матеріальні цінності. Важко переоцінити його внесок в українську культуру. Брав активну участь у фінансуванні журналу «Київська старовина», його коштом проводились перші археологічні експедиції, фінансував видання творів Дмитра Яворницького, зібрав безцінну колекцію мистецької спадщини Тараса Шеаченка, виділяв кошти на утримання могили Кобзаря, був автором барельєфа письменника; зробив внески на спорудження пам’ятників І. Котляревського в Полтаві, Б. Хмельницького в Києві.
 |
Черговий мистецький дарунок отримав Національний історико-культурний заповідник "Качанівка" від небайдужих меценатів на відзначення 210-ї річниці від дня народження Кобзаря. Це копія «Автопортрету» 1861 р. пензля Тараса Шевченка. Окрема подяка членкині спілки художників України Ірині Годуновій, яка на високому професійному рівні виконала дану роботу. Автопортрет є авторською копією, що експонувався на виставці в Академії мистецтв 1860 р. Датується на підставі спогадів В. М. Лазаревського: «… январь и февраль [1861] просидел он почти безвыходно в комнате, изредка только посещая коротких знакомых. В это время он продолжал заниматься гравированием, писал копию со своего портрета, бывшего на выставке». Загалом ця робота закарбувала для нащадків образ Кобзаря в останні моменти його життя, що робить його особливо цінним.
Сьогодні Національний історико-культурний заповідник "Качанівка" отримав подяку від військових за необхідну і активну участь у наданні допомоги маскувальними сітками. Подяку заповіднику передала селищний голова Парафіївської об'єднаної громади Галина Петруша.
Подяка від військових - це почесна нагорода для колективу заповідника. Це визнання важливості тієї безкорисливої роботи, яку виконують співробітники на підтримку наших захисників.
Щиро дякуємо бійцям військової частини за їхню стійкість і щоденну героїчну працю!
Подяка від військових - це почесна нагорода для колективу заповідника. Це визнання важливості тієї безкорисливої роботи, яку виконують співробітники на підтримку наших захисників.
Щиро дякуємо бійцям військової частини за їхню стійкість і щоденну героїчну працю!
 |  |
18 січня в Національному історико-культурному заповіднику "Качанівка" відбулася презентація виставки
18 січня в Національному історико-культурному заповіднику "Качанівка" відбулася презентація виставки образотворчого мистецтва "Качанівка в поколіннях митців". Виставка представляє сукупно твори відомих і талановитих представниць мистецької арт-династії Годунових, Лариси Олександрівни та Ірини Георгіївни, заслужених художниць України, членкинь Національної спілки художників України. На виставці представлено більше 60 оригінальних живописних картин з творчого доробку майстринь. Серед них - натюрморти і мальовничі качанівські архітектурні пейзажі. Картини з видами пам'яток заповідника дуже точні в передачі деталей. Тому вони одразу пізнаються,викликають особливий настрій і мають свій унікальний характер.
 |  |  |  |
Сьогодні у лавах Збройних Сил України чотири співробітники Національного історико-культурного заповідника «Качанівка». Зі зброєю в руках вони боронять Україну на різних напрямках. Війна показала, наскільки сьогодні важливі такі моральні якості як людяність і підтримка. Тож колектив заповідника, згуртувавшись, не лише плете маскувальні сітки, а й передав для хлопців матеріальну допомогу: бензопила, павербанки.
 |
14 грудня 2023 року в Національному історико-культурному заповіднику «Качанівка» відбулося вшанування памꞌяті заслуженої художниці України, членкині Національної спілки художників України Лариси Олександрівни Годунової , яка відійшла у вічність у листопаді цього року. Вшанування матиме продовження і в наступному році, коли експозиційний простір заповідника представлять роботи мисткині, створені нею в різні періоди життя, в рамках постійно діючої виставки «Качанівка в поколіннях майстрів». Це результат довготривалої співпраці заповідника з донькою художниці – мисткинею, членкинею Національної спілки художників України Іриною Годуновою.
 |  |  |  |  |
Національний історико-куьтурний заповідник «Качанівка» отримав черговий безцінний подарунок від громадянки Канади українського походження Олени Берикул-Криворучко. Це колекція виробів закордонної побутової порцеляни ХІХ–ХХ ст. Мотиви меценатки зворушують. Тим більше подарунок прийшов під час російсько-української війни до прийдешнього Дня народження заповідника - 42-річчя від часу заснування.
Заповідник отримав 39 предметів порцелянового посуду. Це друга частина подарунку, який отримав заповідник. Першу частину меценатка надіслала у грудні 2021 року. В результаті 49 порцелянових виробів на сьогодні представлені в експозиціях качанівського палацу. Перші експонати були лише вступом до пізнання тонкощів мистецтва порцеляни відвідувачами заповідника. Нове ж дарування є продовженням, містить багато цікавих і неординарних експонатів, яке дозволить нам наповнити інтер’єр та відтворити атмосферу чайної кімнати качанівського палацу.
Для нашого заповідника колекція порцеляни – велика цінність і ми вдячні пані Олені вже за другий щедрий дарунок, який викликає щирі відчуття шани та поваги. А таке вагоме поповнення фондового зібрання допоможе зберегти культурну спадщину та стане внеском для розвитку та популяризації музейної і туристичної діяльності Чернігівщини. Сподіваємося наші відвідувачі будуть у захваті від нових експонатів!
А поки нові надходження пройдуть обов’язкову процедуру взяття на музейний облік, атрибутування, паспортизацію, щоб стати гідною складовою фондового зібрання заповідника, державною частиною Музейного фонду України.
Заповідник отримав 39 предметів порцелянового посуду. Це друга частина подарунку, який отримав заповідник. Першу частину меценатка надіслала у грудні 2021 року. В результаті 49 порцелянових виробів на сьогодні представлені в експозиціях качанівського палацу. Перші експонати були лише вступом до пізнання тонкощів мистецтва порцеляни відвідувачами заповідника. Нове ж дарування є продовженням, містить багато цікавих і неординарних експонатів, яке дозволить нам наповнити інтер’єр та відтворити атмосферу чайної кімнати качанівського палацу.
Для нашого заповідника колекція порцеляни – велика цінність і ми вдячні пані Олені вже за другий щедрий дарунок, який викликає щирі відчуття шани та поваги. А таке вагоме поповнення фондового зібрання допоможе зберегти культурну спадщину та стане внеском для розвитку та популяризації музейної і туристичної діяльності Чернігівщини. Сподіваємося наші відвідувачі будуть у захваті від нових експонатів!
А поки нові надходження пройдуть обов’язкову процедуру взяття на музейний облік, атрибутування, паспортизацію, щоб стати гідною складовою фондового зібрання заповідника, державною частиною Музейного фонду України.
 |  |  |
На струнах серця.
( до 215-ї річниці від дня народження В.М.Забіли).
1906 року вийшла збірка поезій українського поета-романтика Віктора Забіли під назвою «Співи крізь сльози» редагована Іваном Франком. Два його твори – «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейко», покладені на музику Михайлом Глинкою, принесли автору довічну славу і стали окрасою українського романсу.
Поезія в основному інтимна, за змістом автобіографічна, вражає серце, викликає в душі якийсь особливий зажурливий настрій. А ще примушує задуматись над долею митця, самобутній талант якого так і не був втілений до кінця.
А втім, Забіла мав від природи немалий поетичний хист і за кращих умов виховання та життя він міг бути виразним і талановитим поетом. Як зауважив Пантелеймон Куліш, «…Це був чолов′яга з великим природним даром. Хоч може хто й здивується, та я скажу, що це в нас був би другий Гоголь, ще, може, до того Гоголь український, коли б у нього була така дорога, як у Гоголя, і такі приятелі».
Народився Забіла у 1808 році на хуторі Кукуріківщина Борзнянського повіту в сім′ї дрібного поміщика. Доля не пестила майбутнього поета, який у ранньому дитинстві втратив батька.
Роки навчання у Ніжинській гімназії з 1822 до 1825 року лишили найкращий слід у житті. У стінах престижного закладу Забіла потоваришував з Миколою Гоголем, з яким,як запевняє Пантелеймон Куліш,навіть «…сидів на одній лаві» та майбутнім господарем Качанівки Василем Тарновським (старшим).
Не закінчивши повного курсу гімназії, вступив на військову службу і дослужився до звання майора. Час служби пролетів весело в постійних гулянках з друзями-гусарами. Після семи років служби, близько 1833 року, він вийшов у відставку і повернувся в рідний хутір на Чернігівщині. Саме тоді в сусідньому хуторі Мотронівка Забіла познайомився з донькою господарів Любов′ю Михайлівною Білозерською і щиро закохався.
Відчувши прихильність з боку дівчини, він став частим гостем на хуторі. Вже за рік відбулись формальні заручини і навіть призначено день весілля. Свідки згадують, що це була навдивовижу гармонійна пара. Молода 17-річна висока білява дівчина зі стрункою постаттю, з продовгуватим лагідним обличчям, ясними блакитними очима, вона щойно закінчила Полтавський інститут. Була врівноваженою і спокійною.
Молодому було близько 25 років. Стрункий, середнього зросту, злегка кучерявий, смугляве ледь рябувате від віспи обличчя, великі карі очі. До того ж – жартівник, добродушний, сердечний і щирий.
П.Куліш згадував: « Між іншими здібностями своїми до великих і малих речей дивував мене він більш всього своїм комізмом, своїм гумором, вмінням кожну людину поставити на сцену, про яку оповідав так, мов її бачив на власні очі».
Це був найщасливіший період у житті Забіли. Та, мабуть, справжнє щастя не буває довговічним. У цей час Білозерських став відвідувати їх новий багатий сусід Ілля Боголюбцев. Незважаючи на заручини Любові Михайлівни, він все ж таки посватався до неї. Після Любиної відмови, звернувся до її батька, і старий Білозерський вирішив віддати дочку за Боголюбцева. Ні докори дружини, ні сльози доньки – ніщо не змогло переконати його. І Любу повінчали силою, проти її волі.
Саме в цей час, під впливом пережитого, Забіла почав писати вірші. Його перші спроби, як і вся майбутня лірика, позначені рисами романтизму. Майже вся поезія повністю суб′єктивна, за змістом – автобіографічна. Мабуть, в історії літератури немає другого такого письменника, який би всю літературну працю спрямував на ілюстрацію особистого життя. Основні мотиви його творів – самотність, туга, нещасливе кохання.
Сонце зійде – я нуджуся,
І заходить – плачу:
Котру люблю дівчиноньку,
Тієї не бачу –
( з вірша «Соловей»).
Поетична спадщина Забіли невелика. Він написав близько сорока віршів. Але не можна забувати про ті умови, серед яких жив поет і під впливом яких формувався його літературний талант. « Тоді, - наголошує П. Куліш, - між українським панством рідко ще хто вмів розмовляти українською мовою, і сам Шевченко говорив у гостях все по-російськи. Хіба знаходив дуже почутку собі людину між земляками, що відчалили вже від рідного берега і вплили глибоко в московщину…». Забіла ж у такий смутний період не лише не забув української мови, але й писав вірші українською. Якби нещаслива доля поета не заховала його твори на довгі роки, вони б стали справжнім надбанням для української літератури свого часу.
Хутір Забіли знаходився недалеко від помістя Тарновських, і його поетичну душу приваблювало насамперед літературно-художнє середовище садиби. Тому поет був досить частим і бажаним гостем Качанівки.
В один з візитів влітку 1838 року він зустрівся тут з видатним композитором Михайлом Глинкою, який у своїх « Записках» згадував про це: « Малоросійський поет Віктор Забіла іноді також гостював у Качанівці…дві його малоросійські пісні « Гуде вітер» і « Не щебечи, соловейко» я поклав тоді ж на музику». Скоро ці пісні набули всенародного визнання і стали дійсно українськими народними.
Згадує Глинка в « Записках» і про те, як часто в Качанівці влаштовувались музичні вечори і як уміло на них Забіла перевтілювався: « Віктор Забіла був надзвичайний майстер перевтілюватись, особливо добре він відтворював сліпих. Перший скрипаль Тарновського, Калініч, одного разу так захопився, що вигукнув: « Це, добродію мій, чаклунство, досконалий антик!».
Єдиний прижиттєвий портрет Забіли був написаний у Качанівці художником Штернбергом, який гостював тоді ж у садибі. На картині цього періоду « Музична сходка» Забіла зображений у колі друзів. З цього приводу збереглись спогади Михайла Глинки: « У мене в оранжереї збирались Маркевич, Скоропадський, Забіла і Штернберг. З′являвся Палагін зі скрипкою, Яків з контрабасом і віолончеліст…Ці сцени продовжувались часто і Штернберг вдало зобразив їх…»
На початку 60-х років садибу Забіли продали за борги. Тоді він почав утримувати поштову станцію, але недовго. Останні роки жив у Борзні в сестри. Це вже був напівмертвий чоловік, який більше мовчав, а якщо і говорив, то невесело.
Помер у 1869 році, похований у Борзні. На похорон прийшло багато кріпосних, які плакали за ним, як за рідним батьком. Плакали селяни, яким поет побудував хати. Плакали ті, хто відчув його добре серце. Плакала Любов Михайлівна і, дивлячись на її сльози, плакали ті, хто пам′ятав їхнє нещасливе кохання.
У некролозі на смерть поета львівський журнал « Правда» писав: « …Помер на Україні в місті Борзні сивим дідусем писатель давнішньої школи Віктор Забіла…Заслуговує й він дяки в потомства, бо ще тоді почав свої співи складати, як Шевченка не було в словесності. За життя покійника Забіли критика українська була до нього надто жорстока…Мертвому весь недорозум прощено. Чистими слізьми брати по братові заплакали».
Невдячні нащадки не зберегли місце, де лягли тлінні останки поета. Пророчими виявились слова:
Ніхто в світі не знатиме,
Де моя могила…
Але є духовні речі, які сягають у вічність. Тому й співаються його пісні, які зачіпають душу і серце всіх, кому небайдуже щире українське слово.
Оксана Петренко,
Завідувачка культурно-освітнім відділом НІКЗ « Качанівка».
( до 215-ї річниці від дня народження В.М.Забіли).
1906 року вийшла збірка поезій українського поета-романтика Віктора Забіли під назвою «Співи крізь сльози» редагована Іваном Франком. Два його твори – «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейко», покладені на музику Михайлом Глинкою, принесли автору довічну славу і стали окрасою українського романсу.
Поезія в основному інтимна, за змістом автобіографічна, вражає серце, викликає в душі якийсь особливий зажурливий настрій. А ще примушує задуматись над долею митця, самобутній талант якого так і не був втілений до кінця.
А втім, Забіла мав від природи немалий поетичний хист і за кращих умов виховання та життя він міг бути виразним і талановитим поетом. Як зауважив Пантелеймон Куліш, «…Це був чолов′яга з великим природним даром. Хоч може хто й здивується, та я скажу, що це в нас був би другий Гоголь, ще, може, до того Гоголь український, коли б у нього була така дорога, як у Гоголя, і такі приятелі».
Народився Забіла у 1808 році на хуторі Кукуріківщина Борзнянського повіту в сім′ї дрібного поміщика. Доля не пестила майбутнього поета, який у ранньому дитинстві втратив батька.
Роки навчання у Ніжинській гімназії з 1822 до 1825 року лишили найкращий слід у житті. У стінах престижного закладу Забіла потоваришував з Миколою Гоголем, з яким,як запевняє Пантелеймон Куліш,навіть «…сидів на одній лаві» та майбутнім господарем Качанівки Василем Тарновським (старшим).
Не закінчивши повного курсу гімназії, вступив на військову службу і дослужився до звання майора. Час служби пролетів весело в постійних гулянках з друзями-гусарами. Після семи років служби, близько 1833 року, він вийшов у відставку і повернувся в рідний хутір на Чернігівщині. Саме тоді в сусідньому хуторі Мотронівка Забіла познайомився з донькою господарів Любов′ю Михайлівною Білозерською і щиро закохався.
Відчувши прихильність з боку дівчини, він став частим гостем на хуторі. Вже за рік відбулись формальні заручини і навіть призначено день весілля. Свідки згадують, що це була навдивовижу гармонійна пара. Молода 17-річна висока білява дівчина зі стрункою постаттю, з продовгуватим лагідним обличчям, ясними блакитними очима, вона щойно закінчила Полтавський інститут. Була врівноваженою і спокійною.
Молодому було близько 25 років. Стрункий, середнього зросту, злегка кучерявий, смугляве ледь рябувате від віспи обличчя, великі карі очі. До того ж – жартівник, добродушний, сердечний і щирий.
П.Куліш згадував: « Між іншими здібностями своїми до великих і малих речей дивував мене він більш всього своїм комізмом, своїм гумором, вмінням кожну людину поставити на сцену, про яку оповідав так, мов її бачив на власні очі».
Це був найщасливіший період у житті Забіли. Та, мабуть, справжнє щастя не буває довговічним. У цей час Білозерських став відвідувати їх новий багатий сусід Ілля Боголюбцев. Незважаючи на заручини Любові Михайлівни, він все ж таки посватався до неї. Після Любиної відмови, звернувся до її батька, і старий Білозерський вирішив віддати дочку за Боголюбцева. Ні докори дружини, ні сльози доньки – ніщо не змогло переконати його. І Любу повінчали силою, проти її волі.
Саме в цей час, під впливом пережитого, Забіла почав писати вірші. Його перші спроби, як і вся майбутня лірика, позначені рисами романтизму. Майже вся поезія повністю суб′єктивна, за змістом – автобіографічна. Мабуть, в історії літератури немає другого такого письменника, який би всю літературну працю спрямував на ілюстрацію особистого життя. Основні мотиви його творів – самотність, туга, нещасливе кохання.
Сонце зійде – я нуджуся,
І заходить – плачу:
Котру люблю дівчиноньку,
Тієї не бачу –
( з вірша «Соловей»).
Поетична спадщина Забіли невелика. Він написав близько сорока віршів. Але не можна забувати про ті умови, серед яких жив поет і під впливом яких формувався його літературний талант. « Тоді, - наголошує П. Куліш, - між українським панством рідко ще хто вмів розмовляти українською мовою, і сам Шевченко говорив у гостях все по-російськи. Хіба знаходив дуже почутку собі людину між земляками, що відчалили вже від рідного берега і вплили глибоко в московщину…». Забіла ж у такий смутний період не лише не забув української мови, але й писав вірші українською. Якби нещаслива доля поета не заховала його твори на довгі роки, вони б стали справжнім надбанням для української літератури свого часу.
Хутір Забіли знаходився недалеко від помістя Тарновських, і його поетичну душу приваблювало насамперед літературно-художнє середовище садиби. Тому поет був досить частим і бажаним гостем Качанівки.
В один з візитів влітку 1838 року він зустрівся тут з видатним композитором Михайлом Глинкою, який у своїх « Записках» згадував про це: « Малоросійський поет Віктор Забіла іноді також гостював у Качанівці…дві його малоросійські пісні « Гуде вітер» і « Не щебечи, соловейко» я поклав тоді ж на музику». Скоро ці пісні набули всенародного визнання і стали дійсно українськими народними.
Згадує Глинка в « Записках» і про те, як часто в Качанівці влаштовувались музичні вечори і як уміло на них Забіла перевтілювався: « Віктор Забіла був надзвичайний майстер перевтілюватись, особливо добре він відтворював сліпих. Перший скрипаль Тарновського, Калініч, одного разу так захопився, що вигукнув: « Це, добродію мій, чаклунство, досконалий антик!».
Єдиний прижиттєвий портрет Забіли був написаний у Качанівці художником Штернбергом, який гостював тоді ж у садибі. На картині цього періоду « Музична сходка» Забіла зображений у колі друзів. З цього приводу збереглись спогади Михайла Глинки: « У мене в оранжереї збирались Маркевич, Скоропадський, Забіла і Штернберг. З′являвся Палагін зі скрипкою, Яків з контрабасом і віолончеліст…Ці сцени продовжувались часто і Штернберг вдало зобразив їх…»
На початку 60-х років садибу Забіли продали за борги. Тоді він почав утримувати поштову станцію, але недовго. Останні роки жив у Борзні в сестри. Це вже був напівмертвий чоловік, який більше мовчав, а якщо і говорив, то невесело.
Помер у 1869 році, похований у Борзні. На похорон прийшло багато кріпосних, які плакали за ним, як за рідним батьком. Плакали селяни, яким поет побудував хати. Плакали ті, хто відчув його добре серце. Плакала Любов Михайлівна і, дивлячись на її сльози, плакали ті, хто пам′ятав їхнє нещасливе кохання.
У некролозі на смерть поета львівський журнал « Правда» писав: « …Помер на Україні в місті Борзні сивим дідусем писатель давнішньої школи Віктор Забіла…Заслуговує й він дяки в потомства, бо ще тоді почав свої співи складати, як Шевченка не було в словесності. За життя покійника Забіли критика українська була до нього надто жорстока…Мертвому весь недорозум прощено. Чистими слізьми брати по братові заплакали».
Невдячні нащадки не зберегли місце, де лягли тлінні останки поета. Пророчими виявились слова:
Ніхто в світі не знатиме,
Де моя могила…
Але є духовні речі, які сягають у вічність. Тому й співаються його пісні, які зачіпають душу і серце всіх, кому небайдуже щире українське слово.
Оксана Петренко,
Завідувачка культурно-освітнім відділом НІКЗ « Качанівка».
 |  |
