Досить тривалий час нічого не було відомо про життєвий і художній шлях художника Віктора Михайловича Рєзанова. Виявилося, що мистецькі надбання нашого земляка зовсім не досліджені і про його життя відсутня будь – яка інформація. Завдяки ічнянськимкраєзнавцям, які намагалися відшукувати якомога більше інформації та протягом багатьох років по малесенькій крупинці збирали відомості про талановитого митця, записували цікаві розповіді старожилів, стали відомі основні віхи його біографії. 

 Про творчість художника згадує у своїй книзі « Сузір’я талантів» (2009) Станіслав Маринчик та Володимир Балабай у книзі «На землі Ічнянській» (2004).  Згодом відомий художник Петро Басанець повідомив, що у двотомному довіднику «Наші художники» під редакцією Федора Ілліча Булгакова поряд з прізвищами видатних академіків стоїть прізвище нашого земляка живописця Віктора Рєзанова. Нині Віктор Михайлович Рєзанов є у списку знаменитих уродженців Ічні, його ім’я носить одна з міських вулиць. Він внесений і в перелік знаменних і пам’ятних дат Чернігівської області. 

 Завдяки цим дослідженням дізнаємося, що прізвище Рєзанових стає відомим із 1825 року, коли Михайло Васильович Рєзанов, дворянин, кавалерійський офіцер, учасник війни 1812 року, приїхав до містечка Ічня. Неподалік Миколаївської церкви купив чималий шмат землі, де побудував будинок на шість кімнат. Біля парадного входу розміщувалась альтанка у вигляді кола з кущів бузку з квітником посередині. За будинком був фруктовий сад. Садиба потопала серед високих каштанів, кленів та лип.

 Тут, 1 січня 1829 р. в сім’ї Михайла Матвійовича народився син Віктор. Хлопчик ріс надзвичайно допитливим. Найбільше його приваблювали олівці та фарби. Все, що бачили його допитливі очі, він намагався перенести на папір. 

 Початкову освіту хлопець здобув вдома. Згодом батьки віддали його до гімназії при Ніжинському юридичному ліцеї ім. князя Безбородька, яка відкрилася у 1840 р. Гімназистів готували до подальшого навчання в ліцеї.

 Юнак старанно вчився. Пам’ятною подією в житті студентів ліцею став лютий 1846 року, коли в Ніжин приїхав Тарас Григорович Шевченко. Три доби поет жив у готелі поштової станції і на запрошення дирекції ліцею зустрівся з його викладачами та вихованцями.

 Чимало випускників ліцею стали видатними вченими, літераторами, журналістами. Віктор Рєзанов присвятив своє життя образотворчому мистецтву. Неординарні здібності хлопця ще уНіжинській гімназії помітив вчитель малювання, вчорашній кріпак – Дмитро Іванович Безперчій. Він зумів підготувати хлопця до вступу в Петербурзьку Академію мистецтв. 

 В Академії Віктор Рєзанов навчався у знаменитого професора Максима Воробйова у класі пейзажного живопису, а після смерті професора продовжив навчання у його сина – Сократа Воробйова. 

 Свій творчий шлях у велике мистецтво він розпочав з 1853 року, коли за три краєвиди «Лисячого носу» (околиці С. – Петербурга) художня Рада Академії присудила Віктору Рєзанову дві срібні медалі. А у 1857 році за два реалістичні полотна він одержує малу золоту медаль.

 10 березня 1861 року Віктор Михайлович разом з іншими художниками був присутній під час відспівування Т. Шевченка в Єкатерининській церкві Академії мистецтв і змалював Кобзаря в труні. Цей малюнок, виконаний олівцем «Шевченко в труні», нині зберігається в Державному музеї історії імені В. Даля. 

 Після закінчення навчання в Академії мистецтв Рєзанов працював в Україні. Часто відвідував садиби місцевих поміщиків. На запрошеннягосподаря Качанівки Тарновського В. В., Віктор Рєзанов гостював у знаменитому помісті і навіть написав чимало картин, на яких відтворив ряд краєвидів навколишньої природи, качанівського парку та легендарного палацу.  Як доказ про перебування, художник залишив свій автограф  у знаменитій книзі автографів. Він зазначений під номером 133. А його картина «Краєвид з палацу на протилежний берег Майорського ставка» була представлена на виставці у 1860 році. 

 Гостив художник і в нащадка гетьмана, поміщика І. М. Скоропадського у Тростянці. Захоплено милувався пейзажами та ландшафтами красивого парку, вершини якого йому нагадували швейцарські Альпи. Як наслідок, була створена серія унікальних полотен. 

 Неподалік Тростянця знаходилися Сокиринці – помістя багатого магната Григорія Галагана. Господар вельми цінував талант художника, і на його прохання Рєзанов створив чимало мальовничих краєвидів села. У його садибі було 25 картин митця. Ліричність живописних образів Рєзанова викликала подив і захоплення його сучасників. 

 В пошуках цікавих сюжетів та з метою удосконалення творчої майстерності, розширення кругозору, Віктор Михайлович наприкінці 1864 року власним коштом здійснює поїздку за кордон. Цю поїздку він запланував ще у 1862 р. тож і збирав гроші, працюючи в садибах поміщиків. 

Художника дуже цікавила одна із шкіл німецького живопису – дюссельдорфська, яка у середині ХІХ ст., зародилася у місті Дюссельдорф. Тож він їде до Німеччини, де пише історичні краєвиди набережної Рейна, вежі лицарських замків, ратуші. Із робіт того періоду збереглися картини: «Дубовий гай на околиці Дюссельдорфа», «Ліс під час бурі» та «Біля водяного млина».  

 Відвідав В. Рєзанов і Францію. Легендарний Париж дивував його неповторними пам’ятками архітектури. Художник цікавився образотворчим мистецтвом і культурною спадщиною французької нації та духовними скарбами столичних музеїв. Активно відвідує знамениті Лувр, Версаль, Карнавале. На його полотна переносяться мальовничі краєвиди набережних Сени, всесвітньовідомий Собор Паризької богоматері та видатні будівлі Франції. 

 Картини були представлені на осінній виставці в Академії мистецтв 1866 р. Художня Рада Академії за вказані роботи присвоїла Рєзанову звання академіка пейзажного живопису з відповідним чином 9-го класу.  Останній раз Віктор Рєзанов  виставляв свої роботи на академічній виставці у 1887 році.

 Матеріальна сторона життя художника була складною. Через нестабільні доходи від мистецтва йому доводилося шукати  інші джерела існування. Тож у 1874 р. нестатки змусили Рєзанова погодитися стати вчителем малювання у Віленській Маріїнській жіночій гімназії (м. Вільнюс, Литва). З 1 лютого 1884 р. став викладачем малювання у Вищому жіночому училищі. 

 Далі ситуація погіршувалася. Поступово підкрадалася бідність. Замовлень ставало все менше, здоров’я погіршувалося. Дітей не було. На його утриманні була дружина, заощаджень теж не мав. Треба було чимось платити за проживання.

 Обставини та дата смерті художника не встановлені, як і місце захоронення. В метричній книзі Віленського Пречистенського собору за 1902 – 1906 рр. запис про його смерть відсутній, хоча він з дружиною були його прихожанами. Є припущення, що художник покінчив життя самогубством, що вважається як тяжкий гріх. А згідно канонів православної церкви, запис про смерть не вноситься у метричну книгу. Самогубців було заборонено хоронить на церковних кладовищах, для цього були спеціально відведені місця. Відомостей про такі місця не збереглося, тому мабуть через це невідоме і місце захоронення В. Рєзанова. Про причини такого кінця можна лише здогадуватися.

 Дружина художника, Ольга Олексіївна,  після його смерті, повернулася із Вільно до Ічні, де і померла 15 січня 1905 року від серцевого нападу у віці 75 років. 

 Доля багатьох картин Віктора Рєзанова досить складна.  Його широко відома картина «Біля водяного млина» була продана у 2010 р. до США. Нині зберігається у приватній колекції. 

 Краєзнавець Костянтин Самбурський у своїх щоденниках за 1920 р. писав про одну з картин Рєзанова, що залишилася у садибі Величка. На ній були зображені три пари волів, що орють поле. Чотири картини ще у 1927 р. зберігалися у школі с. Хаєнки, там зберігалися і рами з вирізаними полотнами його картин. 

 За довгі роки творчого життя Віктор Михайлович написав багато прекрасних реалістичних і ліричних полотен. Свідченням щирих почуттів художника до України є кращі твори митця, в яких він оспівує красу рідного краю. Його полотна  - то живе втілення краси і гармонії природи та її величі. Твори Рєзанова посідали почесне місце в образотворчому мистецтві тих років. 

Старший науковий співробітник

Клочко Л. І.

«Душа моя злилася з Україною в палкій любові»  
( до 195 - річчя художника Лева Жемчужникова) 

Лев Жемчужников – живописець, графік, майстер побутового жанру. Людина, яка своє життя присвятила збагаченню культури українського народу, ставши у ряд правдивих культурних діячів України XIX ст. Особистість чесна, добра, позбавлена будь-яких великопанських примх і упереджень. Він поважав людей незалежно від того, до якого прошарку суспільства вони належали – чи це були дворяни, наближені до царського престолу, чи селяни кріпаки. Захоплювався Україною, збирав українські етнографічні матеріали, писав картини на українську тематику.

   Рід Жемчужникових походить від потужного роду Кирила Розумовського та його сина Олексія, яке зростило письменників Антонія Погорельського та його племінника Олексія Толстого. Останній доводився Леву Михайловичу кузеном й співавтором образу Кузьми Пруткова.

   Талант майбутнього художника дав про себе знати ще в юному віці – юнак починає вивчати історію мистецтв, оглядає приватні збірки творів, буває у майстерні видатного скульптора П. К. Клодта, згодом знайомиться з Карлом Брюлловим, учителем Т. Шевченка. Жемчужников називає Брюллова «дорогим і геніальним нашим учителем», цим самим зараховуючи себе до цілого покоління учнів великого Карла, серед яких насамперед були Шевченко, Федотов, Ґе. Улітку 1848 p., закінчивши пажеський корпус, із великими труднощами домігшись цивільного, а не військового чину, Л. Жемчужников почав відвідувати скульптурні класи Академії мистецтв. Попри дозвіл відвідувати майстерню великого художника, його офіційним учнем Л. Жемчужников так і не став: Брюллов на той час був тяжко хворий. Однак пораду вчителя про те, що справжній художник має майстерно володіти рисунком, він запам’ятав на все життя. 

           Великий вплив на формування Жемчужникова як художника мала творчість П.А. Федотова, братів Аґіних та французького художника П. Ґ.Ґаварні, хоча рівнем навчання і атмосферою в тодішній Академії він не був задоволений. У 1852 р. Л. Жемчужников залишив Академію і невдовзі поїхав до Ковалівки – українського маєтку свого дядька. Коли переїжджали Київ, Чернігів, Борзну, Батурин, Конотоп, Ромни, Гадяч, Полтаву, художник багато замальовував, спостерігав, усвідомлював. Від часу цієї поїздки – а пробув у Ковалівці кілька місяців – Л. Жемчужников щиро полюбив Україну: «Ковалівка... Це саме те місце, в якому іскра, що тліла в моїй душі, розгорілася полум’ям любові до Малоросії, до її народу, пісні, історії – все мені стало рідним. Душа моя злилася з Україною в палкій любові, я страждав і плакав за неї, ішов у степ на могили, там співав і плакав, складаючи вірші, а Шевченка ще не знав, не читав; записував незрозумілі для себе слова і заучував їх. Є ж, очевидно, в Малоросії щось, що розворушило мою душу і дало їй поживу, перетворило у пожежу затаєну в мені іскру. Я не міг надихатися вільним чистим повітрям, не міг наслухатися музикальної мови; в серце глибоко проникли звуки пісень; і я почав їх записувати від дівчат, молодиць і столітнього баштанника, проводячи з ними багато часу; і радісно, і сумно було все, що відчував і чим не міг насититися; хотілося злитися з народом»

   Від того часу Жемчужников почав записувати українські народні пісні і навіть хотів видати спільно з Миколою Маркевичем, відомим істориком, етнографом і поетом, збірник пісень з власноручними ілюстраціями. Повернувшись до Петербургу, Л. Жемчужников розпочав студії з української історії і літератури. 

   Весною 1853 р. Жемчужников разом зі своїм приятелем, художником Л.Ф. Лаґоріо знову поїхав в Україну. Вони відвідали Седнів, помістя Лизогубів. Тут вони малювали чарівні краєвиди седнівського парку, знайомились із звичаями та побутом місцевих селян. Далі приятелі вирушили до родичів Лизогубів – Галаганів у Сокиринці. По дорозі завітали до колишньої гетьманської столиці Батурина. Мабуть, саме тут Жемчужников пройнявся духом козацтва. Багато малював, слухав і записував пісні та думи, зацікавився постаттю гетьмана Богдана Хмельницького. Згодом художник напише автопортрет гетьмана, серію акварелей з Прилуцького повіту (портрети козака Кирила Харченка, Химки Забіячихи), сепії «На полюванні», «Козак у степу». 

   З Батурина художники-приятелі вирушили до Сокиринець, а вже від Галаганів – до Качанівки, де їх гостинно зустрів господар Григорій Степанович Тарновський (1824-1853).  В Качанівці Лагоріо з Жемчужниковим гостювали два дні та залишили автографи про своє перебування в альбомі для гостей. Після відвідин Качанівки знову повернулись до Сокоринець. 

     Мандрівка по Україні впродовж п’яти років, пісні кобзарів, оповідки кріпаків, чумаків і челядників допомогли Л. Жемчужникову добре пізнати Україну, а творчість Т. Шевченка – допомогла зрозуміти її душу. А шевченкова поема «Катерина» надихнула художника на створення картин «Кобзар на шляху» і «Покинута». Перша стала одним із видатних явищ українського історичного живопису і увійшла до «Ілюстрованого додатку» знаменитого альбому «З української старовини». Тему «Покинутої», започатковану рисунком 1854 р., Л.Жемчужников завершив геніальним офортом 1860 p., який дуже високо оцінив Т. Шевченко, про що в листі до І. Терещенка від 3 січня 1851 р. Жемчужников пише: «Малюнок мій «Покинута», зроблений і в гравюрі, подобався Т. Шевченкові, і він за цей малюнок назвав мене Шекспіром – величезна похвала в устах Тараса Григоровича, який ніколи не кривив душею». 

        У 1854–1856 pр. Л. Жемчужников написав картини «Чумак у степу», «Лірник у хаті», «Отара овечок, що повертається в село увечері», сепію «Сім’я Лизогубів, що скубе корпію». Тоді ж у співпраці Л. Жемчужников, О. Є. Бейдеман та Л. Ф. Лаґоріо створили «портрет» Козьми Пруткова. Як відомо, Козьма Прутков – спільний псевдонім, за яким сховалися рідні брати художника Олексій, Володимир та Олександр Жемчужникови та його двоюрідний брат Олексій Толстой. «Спадщина» Козьми Пруткова – це гостра сатира на казенну мораль тодішньої Російської імперії, на тупість її чиновників, на всіх тих, хто має владу і силу чинити розправу над проявом живої думки. Участь Л. Жемчужникова у створенні образу Козьми Пруткова – важлива сторінка його біографії. 

          Надаючи особливого значення самоосвіті, у 1856 р. Л. Жемчужников разом з О. Аґіним слухає в Київському університеті лекції з анатомії, багато рисує з античних скульптур. В цей час Жемчужников знайомиться з де Бальменами з Линовиці – Марією Павлівною та Сергієм Петровичем. Жемчужников так захопився мальовничими околицями Линовиці, що загорівся ідеєю придбати хату в Горошині, що належала графині Марії Павлівні. Причиною такого бажання було кохання художника до кріпачки де Бальменів Якилини (Ольги). Жемчужников намагається порозумітися з де Бальменами і викупити дівчину з неволі. Однак Сергій Петрович, а тим паче його дружина Марія Павлівна і чути нічого не хотіли про це. Очевидно, вони воліли б, щоб Лев Жемчужников одружився з їхньою донькою Марією, одноліткою Ольги. Відмова де Бальменів від будь-яких пропозицій Жемчужникова щодо звільнення Ольги спонукає його таємно викрасти кохану. Проте кріпацтво Ольги стає на заваді їхньому офіційному одруженню. Відтак Жемчужников удруге звертається до де Бальменів з проханням звільнити Ольгу, яка на той час вже чекала від нього дитину, та знову отримує відмову. Залишався один вихід – напівлегально (бо ж везе кріпачку) еміґрувати. Уже наступного 1857 p. Жемчужников разом з Ольгою та О. Бейдеманом виїхали за кордон і пробули там приблизно три роки. Понад рік художник подорожував по Італії, Греції, Туреччині, Палестині, Сирії, Єгипті, а решту часу жив у Парижі. За рекомендацією французького живописця-баталіста Ораса Верне працював у майстерні Глеза, послідовника Делакруа, студіював у свого друга Лаґоріо. У Парижі Жемчужников створив низку картин: «Малоросіянка, яка входить у сіни хати», «Різдво Христове», «Ніч», «Бандурист на могилі» (за мотивами Т. Шевченка).  За кордоном Л. Жемчужников захопився творчістю Рембрандта, оцінив техніку офорта, з якою його ознайомив Міді, учень Глеза, але яку по-справжньому зрозумів лише з робіт Великого Голландця. 

           Л.Жемчужников підтримує дружні стосунки з Пантелеймоном Кулішем. У 1856 р. гостює в нього у Києві та передає письменникові записані пісні й казки: «Він все те вислуховував уважно і тут же записував почуте, як робив завжди. Результат наших розмов він подав у другому томі «Записок о Южной Руси». А влітку того ж року Л. Жемчужников живе в садибі Куліша в Загорівці (Загорівні) Чернігівської губернії, звідки вирушає з ним в експедицію по Україні. Дорогою до Черкас вони знайомляться із сім’єю Миколи Гоголя. Куліш збирає усні та письмові матеріали, а Жемчужников активно малює. Наступного 1857 р. Куліш знайомить Шевченка з творчістю Жемчужникова. Своє захоплення від невідомої йому людини, що так «щиро нелукаво полюбила мою милу, рідну мову і мою прекрасну, сердешну батьківщину» Шевченко зафіксував у своєму «Щоденнику» («Журналі») 10 листопада 1857 р. В листі від 5 грудня 1857 р. до П. Куліша Шевченко пише: «… що се за дивний чудний чолов’яга Л .Жемчужников! Поцілуй його за мене, як побачиш».

  Особиста зустріч Жемчужникова з Шевченком відбулася в жовтні 1860 року. Шевченко, дізнавшись, що художник у Петербурзі, сам розшукав його. В подальшому це сприяло створенню цілого ряду творів за мотивами поезій Кобзаря. Того ж року Шевченко намалював портрет Жемчужникова, місце знаходження якого невідомо. Художник познайомив Кобзаря з новими французькими технологіями виконання офортів, уважно вивчав його роботи. Саме Л. Жемчужников першим після смерті Т. Шевченка написав і опублікував в часописі «Основа» спогади про нього, детально описав сцени поховання поета і промови, виголошені над його могилою на Смоленському цвинтарі в Петербурзі. Як відомо, Т. Шевченкові так і не вдалося здійснити до кінця задум щодо випуску в світ свого альбому «Живописна Україна», який мав би стати періодичним виданням. Це зробив після смерті Кобзаря Л. Жемчужников. Ось як він про це писав: «Багато років тому Тарас Григорович почав видавати альбом малюнків під назвою «Живописна Україна»; люблячи і глибоко поважаючи Тараса Григоровича, я намагався дати таку саму назву своєму виданню в пам’ять про Шевченка. Хай ця праця буде наче продовженням давньої праці Тараса Григоровича».Таким чином в 1861 – 1862 рр. Жемчужников виконав серію офортів (усього виготовлено 49 офортів) та видав альбомом під однойменною назвою. Окрім видання ілюстрованого додатку, Л. Жемчужников надрукував в «Основі» свої записки «Полтавщина», де висловив цінні думки про українське мистецтво; статтю «Декілька зауважень з приводу останньої виставки в С.-Петербурзькій академії мистецтв», готував до друку «Щоденник» Кобзаря, який не встиг надрукувати з огляду на припинення виходу часопису в світ.

   Різножанрові твори Лева Жемчужникова збагатили українську культуру в галузі офорту, заклали підґрунтя для подальшого нового розвитку українського образотворчого мистецтва.

   В творчості Лева Михайловича виділяється демократичність, глибоке знання народного життя, симпатія до українського селянства. Багато тепла, щирого почуття вклав художник у зображення народних співців-кобзарів, образи яких, на його думку, необхідно зберігати для нащадків з вдячністю за те, що «поетичні думи і перекази народу сприймали й передали їх нам з  художньою увагою до кожного слова». 

Катерина Кравченко,

Старша наукова співробітниця

відділу науково – дослідної роботи

Національного історико –культурного