Приємної прогулянки, Шановні гості!!!




Качанівські типажі в роботах Іллі Юхимовича Рєпіна
(до 180 – річчя від дня народження Іллі Рєпіна)
У ХVІІІ ст. Качанівка була справжнім осередком художньої культури України. Тут у різні часи перебували майже всі визначні представники української інтелігенції, серед яких і художник Ілля Юхимович Рєпін.Він був художником глибоких творчих інтересів,  багатогранного таланту. Нескінченно закоханий у життя, в невичерпне багатство його проявів, художник намагався охопити у своїй творчості багато сторін навколишньої дійсності. Та предметом найпильнішої його уваги завжди залишалася людина. Тому Рєпін і був першокласним портретистом.Людину художник розкривав з усім багатством її життєвих проявів, в усій красі її фізичного і духовного  життя. У його роботах всі вчинки й дійства персонажів глибоко усвідомлені, зважені. Сцени – не випадкові епізодичні події, а закономірне, типове розкриття реальності.
Найяскравішим прикладом такого розкриття реальності, безумовно, є знаменита картина Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Полотно належить до однієї з небагатьох робіт художника, яку не тільки глядачі, а й критики і сам митець оцінював дуже високо. Рєпін знав, що «Запорожці…» - один із найзнаменитіших творів, оскільки, саме на цю картину було зроблено найбільше репродукцій. Образ за образом, постать за постаттю, багаторічна плідна праця, умілі руки художника створили картину – шедевр.
Художника цікавив характерний тип українських козаків. Важливо було відчути атмосферу українського села, оптимізм народу, риси національного характеру, відвагу, відчуття особистої гідності. Паралельно із створенням образів активно писав замальовки з матеріальною культурою. Це були вжиткові речі, притаманні українському селу, а також – козацькому періоду.Велику роль у створенні  «Запорожців…» відіграло перебування Рєпіна в Качанівці, родовому маєтку відомих меценатів Тарновських, який вони перетворили на мистецько – культурний осередок. Приводом для відвідин Качанівки послужила колекція українських старожитностей Василя Васильовича Тарновського – молодшого, один з розділів колекції - «козацька старовина». До цього розділу входило понад 900 найрізноманітніших предметів побуту та вжитку - музичні інструменти, чоловічий одяг, портрети історичних осіб, а також різноманітні види зброї: шаблі, списи, пістолети, гармати. Ці історичні предмети стали безцінним матеріалом для художника. Упродовж двох місяців перебування в садибі (серпень – вересень 1880 р.) Рєпін виконав близько трьохсот замальовок.Нашвидкоруч, але дуже ретельно художник робив замальовки на папері – зброї, шабель, запорізької гармати, передаючи навіть найдрібніші деталі – курок, або замок мушкета. Змальовував козацький одяг, пряжки, широкі пояси, вишивку, мідні кувшини, порохівниці та похідні чорнильниці, які козаки носили за поясом, бандури, кобзи і навіть печать на грамоті гетьмана Розумовського. Все це справді було багатим і безцінним матеріалом для картини, так як деякі предмети в колекції були унікальними. Знавець української національної символіки В. І. Сергійчук так оцінював колекцію: «Безцінною була колекція козацьких клейнодів із збірки дореволюційного мецената, українського поміщика В. В. Тарновського…».
На першому варіанті «Запорожців…» (оригінал картини зберігається в Державному російському музеї в С. - Петербурзі) перед нами постає Василь Васильович в образі козака в чорній шапці та з чорними звислими  вусами.Це підтверджує і художний критик М. М. Мурашко у своєму листі до колекціонера І. Терещенка: «Образ нашого Василя Тарновського…обличчя зобразив більш характерне: очі він йому заглибив, а посмішку зобразив хитрішою». А неподалік – щербатий козак, що вказує в далечінь, кучер Василя Тарновського – Василь Череп (мав прізвисько Нікішка). Це був чоловік низенького зросту, рудуватий з кількома зубами в роті. Ілля Рєпін вдивлявся в риси його обличчя – типовий козак. І саме такого козака він бачив на своєму  полотні. Художник швидко розгорнув альбом і зафіксував олівцем основні риси віднайденого типу.
Донька В. Тарновського (молодшого) Софія була заміжня за внучатим небожом М. І. Глінки, відставним офіцером Григорієм Глінкою, який зображений серед козацького гурту на картині.
У 1898 р. в Києві вийшов «Каталог українських старожитностей колекції В. В. Тарновського», в якому описано понад 900 предметів колекції. Каталог дає часткове уявлення про ті предмети козацької старовини, які Рєпін бачив у Тарновського в Качанівці і зобразив на картині.
Ця історична картина нелегко давалася художнику. Ілля Юхимович довго працював над кожною постаттю, роками виношував в своїй душі окремі образи, інколи для якоїсь постаті йому були потрібні не один, а два – три типи натурників, щоб з одного взяти образ обличчя, зріст, а з другого - очі, а з третього – пронизливий погляд, великі вусища, усмішку тощо.
У «Запорожцях…» блискуче показано волелюбний характер, щиру душу й непокірність січового козацтва. Саме ця картина посідає особливе місце в історії української культури: вона стала легендарним твором, породженим епохою Козаччини – періодом могутнього злету національної свідомості й видатних суспільних досягнень.Доля полотна склалася вдало. Після гучного успіху картину купив імператор Олександр ІІІ за 35 тис. крб. для своєї дружини Марії Федорівни. Картина залишалася в царській сім'ї до революції 1917 року, а згодом була відправлена до музею.
Козацька тематика в творчості Іллі Юхимовича була розвинута і в картині «Гетьман».
 Над нею художник  працював у Качанівці, а позував йому сам В. В. Тарновський – молодший. Василь Васильович зображений у запорізькому кунтуші з пістолетом і шаблею за поясом. Надзвичайно чудово розроблена гама кольорів, де переважають гарячі червоно – жовті тони, а вся постать виділяється єдиною світлою плямою на темному тлі. Господар колекції спирається на дуло гармати, схожа на ті, що стояли при вході до качанівського палацу. Під час приїзду почесних гостей із гармат стріляли, так вітали гостей. Від господаря Качанівки віє енергією, рішучістю людини, впевненої в своїх силах, мудрістю і досвідом, становищем в суспільстві.Художник у роботі над персонажем переконливо втілив громадську активність, гідність, підкреслив духовну красу як творчої особистості, вольовий характер, любов до України та козацтва. Відомий історик Дмитро Яворницький писав про Василя Тарновського – молодшого: «…Зате він сам себе в душі утішав тим, що коли Україна скоро – недовго зробиться справді самостійна, то тоді за Гетьмана стане в ній ніхто інший, як Василь Васильович Тарновський. Ото ж потайну його думку десь, мабуть,збагнув і художник І. Ю. Рєпін, пишучи його портрет, вдяг його в багате гетьманське убрання і надав йому величного виразу». Не дивно, що заглибиною передачі психологічної характеристики ця робота є одним з найкращих зображень В. Тарновського. Картина широковідома і багато разів відтворювалась. Уперше її репродукували ще за життя Василя Васильовича в 1892 році. Оригінал зберігається в Сумському музеї імені Никонора Онацького.
Заслуговують на увагу ще два етюди Рєпіна із зображенням господаря Качанівки. Перший етюд – «Козак», із зібрання Третьяковської галереї, виконаний олівцем з розтушовкою, атрибутується як портрет Тарновського. На ньому Тарновський зображений в образі козака зі схрещеними руками. Автор роботи зазвичай на етюдах залишав датування, зокрема, і на цій роботі внизу праворуч напис: «Качановка. 5 сентября. 80 г. И. Репин».
Наступний етюд – «Тип козака», де Василь Васильович зображений у вишуканому національному костюмі, у гордій поставі з задумливим поглядом вдивляється вдалечінь.Ця робота була написана на місяць раніше, в правому куті – авторський підпис: «1880. 4 августа. И. Репин».
В процесі опрацювання матеріалів, пов'язаних з постаттю  художника, заступнику генерального директора Національного історико-культурного заповідника «Качанівка» по науковій роботі – Шевченку Тарасу Михайловичу, вдалося віднайти декілька маловідомих малюнків, які пов'язані з господарями Качанівки.
Одним з найбільш цінних з точки зору історії качанівської садиби є малюнок старшого сина господаря під назвою «Вася Тарновський» (приватне зібрання) виконаний графітним олівцем, в родині його називали Васючком чи Васюком. Сам портрет був тільки нещодавно помічений в одній з приватних колекцій. Цей малюнок був атрибутований художником: «16 сентября. Качановка» розміри малюнка 32,6 х 24,2 см.
Перед глядачем постає образ восьмирічного хлопчика. Очі портретуючого направлені вбік від глядача і здається, що він сконцентрований не на портретуванні, а на дитячих забавах та іграх, а художник на мить вихопив Васючка із його пустощів.
До збірки кращих жіночих портретів художника варто віднести картину «Біля рояля», на якій зображена дружина Тарновського – Софія Василівна.Полотно написане в Качанівці, що підтверджує напис ліворуч вгорі: «И. Репин. 1880», ще і ліворуч внизу: «16 сентября. Качановка». Це полотно написано олійними фарбами. Та не так давно стало відомо ще і про графічний варіант роботи, який перебуває за кордоном в приватній колекції та довгий час був невідомий дослідникам.На ньому присутній підпис «Качановка» в нижньому правому куті, а рік написання 1881 вказаний автором більш за все помилково.
Характерним прийомом Рєпіна було створення двох робіт в одній композиції. Були використані різні техніки, які дали можливість більш багатогранно розкрити особливості портретованої моделі. Хоча ці роботи не є чистим портретом їх можна віднести до жанрової роботи за своїм виконанням.
Не випадково Софія Тарновська позує за роялем, вона професійно грала на музичному інструменті та мала надзвичайно приємний тембр голосу. По життю Софія Василівна була високоосвіченою і красивою жінкою.
Національна тематика завжди викликала зацікавлення в Рєпіна. Він був українцем і за характером своєї творчості. На полотнах художника українська стихія виблискує усіма своїми фарбами, серед яких і картина «Вечорниці». Відображена весела сцена із життя звичайних селян з веселощами, життєрадісними епізодами. Зображені Рєпіним в етюдах та малюнках духовна сила, зовнішня краса – це і є його прояв глибокої поваги до простого народу.
За народними традиціями на вечорниці українські хлопці та дівчата починали збиратися вже після свята Святого Миколая. Кожного вечора молодь сходилася до найманої хати самотньої сільської жінки – вдови чи то «солдатки», або ж це було бездітне подружжя. Приміщення для вечорниць завжди винаймали дівчата, за нього вони ніколи не платили грішми, як правило це був пшеничний хліб, пшоно, борошно, полотно…господиню хати молодь величала паніматкою, її поважали і слухалися. Першими на вечорниці приходили дівчата й відразу сідали за якусь роботу: пряли починки, шили сорочки, вишивали рушники собі на придане. З приходом хлопців будь – яка робота ставала майже неможливою. Саме тоді й починалися справжні гуляння та веселощі.Молодь жартувала, парубки залицялися до дівчат, розповідали всілякі небилиці, співали пісні, танцювали аж до світанку – «перших півнів» (інша назва вечорниць - досвітки).
Як згадував сам художник основна робота по «Вечорницях» була написане саме в Качанівці. Художник збирав матеріали по сусідніх селах Власівка, Парафіївка. Етюди стали невичерпним матеріалом до жанрового твору на народну тематику. До цієї картини художником був написаний ряд етюдів, жіночих образів: «Євдоха Гусарівна», «Дівчина», «Українська селянка». Рєпін захоплювався образами українських дівчат, манерою зачісок, прикрас, головних уборів, одягу. Він говорив: «Тільки малоросіянки і парижанки вміли одягатися зі смаком! … А які дукати, намиста…Головні пов'язки, квіти!!! А які обличчя!!!». В манері написання етюдів художник виконує м'які, плавні, округлі лінії обличчя, високі дуги брів, ледь помітні усміхнені вуста. Цим він намагався передати внутрішню красу, доброту, колорит українських дівчат.
У чоловічих образах автор картини детально передає національні риси обличчя, мужність, характер українських чоловіків. Серед них: «Андрій Кот», (садівник Тарновського), «Юхим Самусь», «Нечипор Коваль», «Василь Баран», «Український християнин», «Селянин із села Парафіївки». На всіх цих роботах є авторський напис художника, датування та прізвища людей, які зображені на етюдах. Такі прізвища й сьогодні зустрічаються в навколишніх селах Качанівки.
Картина «Вечорниці» по заслузі була оцінена П. Третьяковим, він придбав її для своєї колекції. Критик-мистецтвознавець І. Грабар вважав, що ця картина у живописному відношенні є для Рєпіна новим кроком уперед. Надзвичайна майстерність, широта і свобода, з якою написані «Вечорниці», вирізняє полотно з – поміж інших творів, написаних у той час.
До пейзажних робіт в Качанівці відносяться два полотна «Алея в парку» та «Мальви». Ще з дитинства українські мотиви пронизують життя і творчість І. Ю. Рєпіна. Його творчість увібрала в себе яскраву палітру фарб української природи.  Цікавий випадок із дитинства майбутнього художника: він розмалював мальвами, півоніями та соняшниками стіни хати, в якій жила дівчина Тронька, в яку він був закоханий. Мати дівчини страшенно розлютилась, змусила все стерти, але потім попросила залишити один соняшник: «Як живий, будь він неладний, нехай росте, може насіння буде». Зі сказаного вище можна лишень уявити, з якою точністю була передана краса квітів.
Талант І.Рєпіна вирізнявся надзвичайною індивідуальністю, гнучкістю і креативністю водночас. Він досягнув недосяжних вершин мистецтва свого часу в жанровому живописі, зокрема, у портреті, картинах героїко-революційної та національної тематики. Світоглядні позиції вираження національної душі людини та лицарського духу в історії виступають першорядними в творах І.Рєпіна.
   Безумовно, Рєпін залишив по собі значний слід в історії українського живопису, і, відповідно, помітну роль у цьому відіграла Качанівка.
Катерина Кравченко,
старший науковий співробітник НІКЗ "Качанівка".




Автопортрет. 1878р.       Полотно, олія.
Рєпін І. Ю. Запорожці пишуть листа турецькому султану. 1880-1891 рр.
Рєпін І. Ю. Гетьман. 1880-ті рр.
Рєпін І. Ю. Вечорниці. 1881 р. Полотно, олія.
Рєпін І. Ю. Вася Тарновський. 1880 р. Папір, олівець, туш.






 Досить тривалий час нічого не було відомо про життєвий і художній шлях художника Віктора Михайловича Рєзанова. Виявилося, що мистецькі надбання нашого земляка зовсім не досліджені і про його життя відсутня будь – яка інформація. Завдяки ічнянськимкраєзнавцям, які намагалися відшукувати якомога більше інформації та протягом багатьох років по малесенькій крупинці збирали відомості про талановитого митця, записували цікаві розповіді старожилів, стали відомі основні віхи його біографії. 

 Про творчість художника згадує у своїй книзі « Сузір’я талантів» (2009) Станіслав Маринчик та Володимир Балабай у книзі «На землі Ічнянській» (2004).  Згодом відомий художник Петро Басанець повідомив, що у двотомному довіднику «Наші художники» під редакцією Федора Ілліча Булгакова поряд з прізвищами видатних академіків стоїть прізвище нашого земляка живописця Віктора Рєзанова. Нині Віктор Михайлович Рєзанов є у списку знаменитих уродженців Ічні, його ім’я носить одна з міських вулиць. Він внесений і в перелік знаменних і пам’ятних дат Чернігівської області. 

 Завдяки цим дослідженням дізнаємося, що прізвище Рєзанових стає відомим із 1825 року, коли Михайло Васильович Рєзанов, дворянин, кавалерійський офіцер, учасник війни 1812 року, приїхав до містечка Ічня. Неподалік Миколаївської церкви купив чималий шмат землі, де побудував будинок на шість кімнат. Біля парадного входу розміщувалась альтанка у вигляді кола з кущів бузку з квітником посередині. За будинком був фруктовий сад. Садиба потопала серед високих каштанів, кленів та лип.

 Тут, 1 січня 1829 р. в сім’ї Михайла Матвійовича народився син Віктор. Хлопчик ріс надзвичайно допитливим. Найбільше його приваблювали олівці та фарби. Все, що бачили його допитливі очі, він намагався перенести на папір. 

 Початкову освіту хлопець здобув вдома. Згодом батьки віддали його до гімназії при Ніжинському юридичному ліцеї ім. князя Безбородька, яка відкрилася у 1840 р. Гімназистів готували до подальшого навчання в ліцеї.

 Юнак старанно вчився. Пам’ятною подією в житті студентів ліцею став лютий 1846 року, коли в Ніжин приїхав Тарас Григорович Шевченко. Три доби поет жив у готелі поштової станції і на запрошення дирекції ліцею зустрівся з його викладачами та вихованцями.

 Чимало випускників ліцею стали видатними вченими, літераторами, журналістами. Віктор Рєзанов присвятив своє життя образотворчому мистецтву. Неординарні здібності хлопця ще уНіжинській гімназії помітив вчитель малювання, вчорашній кріпак – Дмитро Іванович Безперчій. Він зумів підготувати хлопця до вступу в Петербурзьку Академію мистецтв. 

 В Академії Віктор Рєзанов навчався у знаменитого професора Максима Воробйова у класі пейзажного живопису, а після смерті професора продовжив навчання у його сина – Сократа Воробйова. 

 Свій творчий шлях у велике мистецтво він розпочав з 1853 року, коли за три краєвиди «Лисячого носу» (околиці С. – Петербурга) художня Рада Академії присудила Віктору Рєзанову дві срібні медалі. А у 1857 році за два реалістичні полотна він одержує малу золоту медаль.

 10 березня 1861 року Віктор Михайлович разом з іншими художниками був присутній під час відспівування Т. Шевченка в Єкатерининській церкві Академії мистецтв і змалював Кобзаря в труні. Цей малюнок, виконаний олівцем «Шевченко в труні», нині зберігається в Державному музеї історії імені В. Даля. 

 Після закінчення навчання в Академії мистецтв Рєзанов працював в Україні. Часто відвідував садиби місцевих поміщиків. На запрошеннягосподаря Качанівки Тарновського В. В., Віктор Рєзанов гостював у знаменитому помісті і навіть написав чимало картин, на яких відтворив ряд краєвидів навколишньої природи, качанівського парку та легендарного палацу.  Як доказ про перебування, художник залишив свій автограф  у знаменитій книзі автографів. Він зазначений під номером 133. А його картина «Краєвид з палацу на протилежний берег Майорського ставка» була представлена на виставці у 1860 році. 

 Гостив художник і в нащадка гетьмана, поміщика І. М. Скоропадського у Тростянці. Захоплено милувався пейзажами та ландшафтами красивого парку, вершини якого йому нагадували швейцарські Альпи. Як наслідок, була створена серія унікальних полотен. 

 Неподалік Тростянця знаходилися Сокиринці – помістя багатого магната Григорія Галагана. Господар вельми цінував талант художника, і на його прохання Рєзанов створив чимало мальовничих краєвидів села. У його садибі було 25 картин митця. Ліричність живописних образів Рєзанова викликала подив і захоплення його сучасників. 

 В пошуках цікавих сюжетів та з метою удосконалення творчої майстерності, розширення кругозору, Віктор Михайлович наприкінці 1864 року власним коштом здійснює поїздку за кордон. Цю поїздку він запланував ще у 1862 р. тож і збирав гроші, працюючи в садибах поміщиків. 

Художника дуже цікавила одна із шкіл німецького живопису – дюссельдорфська, яка у середині ХІХ ст., зародилася у місті Дюссельдорф. Тож він їде до Німеччини, де пише історичні краєвиди набережної Рейна, вежі лицарських замків, ратуші. Із робіт того періоду збереглися картини: «Дубовий гай на околиці Дюссельдорфа», «Ліс під час бурі» та «Біля водяного млина».  

 Відвідав В. Рєзанов і Францію. Легендарний Париж дивував його неповторними пам’ятками архітектури. Художник цікавився образотворчим мистецтвом і культурною спадщиною французької нації та духовними скарбами столичних музеїв. Активно відвідує знамениті Лувр, Версаль, Карнавале. На його полотна переносяться мальовничі краєвиди набережних Сени, всесвітньовідомий Собор Паризької богоматері та видатні будівлі Франції. 

 Картини були представлені на осінній виставці в Академії мистецтв 1866 р. Художня Рада Академії за вказані роботи присвоїла Рєзанову звання академіка пейзажного живопису з відповідним чином 9-го класу.  Останній раз Віктор Рєзанов  виставляв свої роботи на академічній виставці у 1887 році.

 Матеріальна сторона життя художника була складною. Через нестабільні доходи від мистецтва йому доводилося шукати  інші джерела існування. Тож у 1874 р. нестатки змусили Рєзанова погодитися стати вчителем малювання у Віленській Маріїнській жіночій гімназії (м. Вільнюс, Литва). З 1 лютого 1884 р. став викладачем малювання у Вищому жіночому училищі. 

 Далі ситуація погіршувалася. Поступово підкрадалася бідність. Замовлень ставало все менше, здоров’я погіршувалося. Дітей не було. На його утриманні була дружина, заощаджень теж не мав. Треба було чимось платити за проживання.

 Обставини та дата смерті художника не встановлені, як і місце захоронення. В метричній книзі Віленського Пречистенського собору за 1902 – 1906 рр. запис про його смерть відсутній, хоча він з дружиною були його прихожанами. Є припущення, що художник покінчив життя самогубством, що вважається як тяжкий гріх. А згідно канонів православної церкви, запис про смерть не вноситься у метричну книгу. Самогубців було заборонено хоронить на церковних кладовищах, для цього були спеціально відведені місця. Відомостей про такі місця не збереглося, тому мабуть через це невідоме і місце захоронення В. Рєзанова. Про причини такого кінця можна лише здогадуватися.

 Дружина художника, Ольга Олексіївна,  після його смерті, повернулася із Вільно до Ічні, де і померла 15 січня 1905 року від серцевого нападу у віці 75 років. 

 Доля багатьох картин Віктора Рєзанова досить складна.  Його широко відома картина «Біля водяного млина» була продана у 2010 р. до США. Нині зберігається у приватній колекції. 

 Краєзнавець Костянтин Самбурський у своїх щоденниках за 1920 р. писав про одну з картин Рєзанова, що залишилася у садибі Величка. На ній були зображені три пари волів, що орють поле. Чотири картини ще у 1927 р. зберігалися у школі с. Хаєнки, там зберігалися і рами з вирізаними полотнами його картин. 

 За довгі роки творчого життя Віктор Михайлович написав багато прекрасних реалістичних і ліричних полотен. Свідченням щирих почуттів художника до України є кращі твори митця, в яких він оспівує красу рідного краю. Його полотна  - то живе втілення краси і гармонії природи та її величі. Твори Рєзанова посідали почесне місце в образотворчому мистецтві тих років. 

Старший науковий співробітник

Клочко Л. І.







«Душа моя злилася з Україною в палкій любові»  
( до 195 - річчя художника Лева Жемчужникова) 

Лев Жемчужников – живописець, графік, майстер побутового жанру. Людина, яка своє життя присвятила збагаченню культури українського народу, ставши у ряд правдивих культурних діячів України XIX ст. Особистість чесна, добра, позбавлена будь-яких великопанських примх і упереджень. Він поважав людей незалежно від того, до якого прошарку суспільства вони належали – чи це були дворяни, наближені до царського престолу, чи селяни кріпаки. Захоплювався Україною, збирав українські етнографічні матеріали, писав картини на українську тематику.

   Рід Жемчужникових походить від потужного роду Кирила Розумовського та його сина Олексія, яке зростило письменників Антонія Погорельського та його племінника Олексія Толстого. Останній доводився Леву Михайловичу кузеном й співавтором образу Кузьми Пруткова.

   Талант майбутнього художника дав про себе знати ще в юному віці – юнак починає вивчати історію мистецтв, оглядає приватні збірки творів, буває у майстерні видатного скульптора П. К. Клодта, згодом знайомиться з Карлом Брюлловим, учителем Т. Шевченка. Жемчужников називає Брюллова «дорогим і геніальним нашим учителем», цим самим зараховуючи себе до цілого покоління учнів великого Карла, серед яких насамперед були Шевченко, Федотов, Ґе. Улітку 1848 p., закінчивши пажеський корпус, із великими труднощами домігшись цивільного, а не військового чину, Л. Жемчужников почав відвідувати скульптурні класи Академії мистецтв. Попри дозвіл відвідувати майстерню великого художника, його офіційним учнем Л. Жемчужников так і не став: Брюллов на той час був тяжко хворий. Однак пораду вчителя про те, що справжній художник має майстерно володіти рисунком, він запам’ятав на все життя. 

           Великий вплив на формування Жемчужникова як художника мала творчість П.А. Федотова, братів Аґіних та французького художника П. Ґ.Ґаварні, хоча рівнем навчання і атмосферою в тодішній Академії він не був задоволений. У 1852 р. Л. Жемчужников залишив Академію і невдовзі поїхав до Ковалівки – українського маєтку свого дядька. Коли переїжджали Київ, Чернігів, Борзну, Батурин, Конотоп, Ромни, Гадяч, Полтаву, художник багато замальовував, спостерігав, усвідомлював. Від часу цієї поїздки – а пробув у Ковалівці кілька місяців – Л. Жемчужников щиро полюбив Україну: «Ковалівка... Це саме те місце, в якому іскра, що тліла в моїй душі, розгорілася полум’ям любові до Малоросії, до її народу, пісні, історії – все мені стало рідним. Душа моя злилася з Україною в палкій любові, я страждав і плакав за неї, ішов у степ на могили, там співав і плакав, складаючи вірші, а Шевченка ще не знав, не читав; записував незрозумілі для себе слова і заучував їх. Є ж, очевидно, в Малоросії щось, що розворушило мою душу і дало їй поживу, перетворило у пожежу затаєну в мені іскру. Я не міг надихатися вільним чистим повітрям, не міг наслухатися музикальної мови; в серце глибоко проникли звуки пісень; і я почав їх записувати від дівчат, молодиць і столітнього баштанника, проводячи з ними багато часу; і радісно, і сумно було все, що відчував і чим не міг насититися; хотілося злитися з народом»

   Від того часу Жемчужников почав записувати українські народні пісні і навіть хотів видати спільно з Миколою Маркевичем, відомим істориком, етнографом і поетом, збірник пісень з власноручними ілюстраціями. Повернувшись до Петербургу, Л. Жемчужников розпочав студії з української історії і літератури. 

   Весною 1853 р. Жемчужников разом зі своїм приятелем, художником Л.Ф. Лаґоріо знову поїхав в Україну. Вони відвідали Седнів, помістя Лизогубів. Тут вони малювали чарівні краєвиди седнівського парку, знайомились із звичаями та побутом місцевих селян. Далі приятелі вирушили до родичів Лизогубів – Галаганів у Сокиринці. По дорозі завітали до колишньої гетьманської столиці Батурина. Мабуть, саме тут Жемчужников пройнявся духом козацтва. Багато малював, слухав і записував пісні та думи, зацікавився постаттю гетьмана Богдана Хмельницького. Згодом художник напише автопортрет гетьмана, серію акварелей з Прилуцького повіту (портрети козака Кирила Харченка, Химки Забіячихи), сепії «На полюванні», «Козак у степу». 

   З Батурина художники-приятелі вирушили до Сокиринець, а вже від Галаганів – до Качанівки, де їх гостинно зустрів господар Григорій Степанович Тарновський (1824-1853).  В Качанівці Лагоріо з Жемчужниковим гостювали два дні та залишили автографи про своє перебування в альбомі для гостей. Після відвідин Качанівки знову повернулись до Сокоринець. 

     Мандрівка по Україні впродовж п’яти років, пісні кобзарів, оповідки кріпаків, чумаків і челядників допомогли Л. Жемчужникову добре пізнати Україну, а творчість Т. Шевченка – допомогла зрозуміти її душу. А шевченкова поема «Катерина» надихнула художника на створення картин «Кобзар на шляху» і «Покинута». Перша стала одним із видатних явищ українського історичного живопису і увійшла до «Ілюстрованого додатку» знаменитого альбому «З української старовини». Тему «Покинутої», започатковану рисунком 1854 р., Л.Жемчужников завершив геніальним офортом 1860 p., який дуже високо оцінив Т. Шевченко, про що в листі до І. Терещенка від 3 січня 1851 р. Жемчужников пише: «Малюнок мій «Покинута», зроблений і в гравюрі, подобався Т. Шевченкові, і він за цей малюнок назвав мене Шекспіром – величезна похвала в устах Тараса Григоровича, який ніколи не кривив душею». 

        У 1854–1856 pр. Л. Жемчужников написав картини «Чумак у степу», «Лірник у хаті», «Отара овечок, що повертається в село увечері», сепію «Сім’я Лизогубів, що скубе корпію». Тоді ж у співпраці Л. Жемчужников, О. Є. Бейдеман та Л. Ф. Лаґоріо створили «портрет» Козьми Пруткова. Як відомо, Козьма Прутков – спільний псевдонім, за яким сховалися рідні брати художника Олексій, Володимир та Олександр Жемчужникови та його двоюрідний брат Олексій Толстой. «Спадщина» Козьми Пруткова – це гостра сатира на казенну мораль тодішньої Російської імперії, на тупість її чиновників, на всіх тих, хто має владу і силу чинити розправу над проявом живої думки. Участь Л. Жемчужникова у створенні образу Козьми Пруткова – важлива сторінка його біографії. 

          Надаючи особливого значення самоосвіті, у 1856 р. Л. Жемчужников разом з О. Аґіним слухає в Київському університеті лекції з анатомії, багато рисує з античних скульптур. В цей час Жемчужников знайомиться з де Бальменами з Линовиці – Марією Павлівною та Сергієм Петровичем. Жемчужников так захопився мальовничими околицями Линовиці, що загорівся ідеєю придбати хату в Горошині, що належала графині Марії Павлівні. Причиною такого бажання було кохання художника до кріпачки де Бальменів Якилини (Ольги). Жемчужников намагається порозумітися з де Бальменами і викупити дівчину з неволі. Однак Сергій Петрович, а тим паче його дружина Марія Павлівна і чути нічого не хотіли про це. Очевидно, вони воліли б, щоб Лев Жемчужников одружився з їхньою донькою Марією, одноліткою Ольги. Відмова де Бальменів від будь-яких пропозицій Жемчужникова щодо звільнення Ольги спонукає його таємно викрасти кохану. Проте кріпацтво Ольги стає на заваді їхньому офіційному одруженню. Відтак Жемчужников удруге звертається до де Бальменів з проханням звільнити Ольгу, яка на той час вже чекала від нього дитину, та знову отримує відмову. Залишався один вихід – напівлегально (бо ж везе кріпачку) еміґрувати. Уже наступного 1857 p. Жемчужников разом з Ольгою та О. Бейдеманом виїхали за кордон і пробули там приблизно три роки. Понад рік художник подорожував по Італії, Греції, Туреччині, Палестині, Сирії, Єгипті, а решту часу жив у Парижі. За рекомендацією французького живописця-баталіста Ораса Верне працював у майстерні Глеза, послідовника Делакруа, студіював у свого друга Лаґоріо. У Парижі Жемчужников створив низку картин: «Малоросіянка, яка входить у сіни хати», «Різдво Христове», «Ніч», «Бандурист на могилі» (за мотивами Т. Шевченка).  За кордоном Л. Жемчужников захопився творчістю Рембрандта, оцінив техніку офорта, з якою його ознайомив Міді, учень Глеза, але яку по-справжньому зрозумів лише з робіт Великого Голландця. 

           Л.Жемчужников підтримує дружні стосунки з Пантелеймоном Кулішем. У 1856 р. гостює в нього у Києві та передає письменникові записані пісні й казки: «Він все те вислуховував уважно і тут же записував почуте, як робив завжди. Результат наших розмов він подав у другому томі «Записок о Южной Руси». А влітку того ж року Л. Жемчужников живе в садибі Куліша в Загорівці (Загорівні) Чернігівської губернії, звідки вирушає з ним в експедицію по Україні. Дорогою до Черкас вони знайомляться із сім’єю Миколи Гоголя. Куліш збирає усні та письмові матеріали, а Жемчужников активно малює. Наступного 1857 р. Куліш знайомить Шевченка з творчістю Жемчужникова. Своє захоплення від невідомої йому людини, що так «щиро нелукаво полюбила мою милу, рідну мову і мою прекрасну, сердешну батьківщину» Шевченко зафіксував у своєму «Щоденнику» («Журналі») 10 листопада 1857 р. В листі від 5 грудня 1857 р. до П. Куліша Шевченко пише: «… що се за дивний чудний чолов’яга Л .Жемчужников! Поцілуй його за мене, як побачиш».

  Особиста зустріч Жемчужникова з Шевченком відбулася в жовтні 1860 року. Шевченко, дізнавшись, що художник у Петербурзі, сам розшукав його. В подальшому це сприяло створенню цілого ряду творів за мотивами поезій Кобзаря. Того ж року Шевченко намалював портрет Жемчужникова, місце знаходження якого невідомо. Художник познайомив Кобзаря з новими французькими технологіями виконання офортів, уважно вивчав його роботи. Саме Л. Жемчужников першим після смерті Т. Шевченка написав і опублікував в часописі «Основа» спогади про нього, детально описав сцени поховання поета і промови, виголошені над його могилою на Смоленському цвинтарі в Петербурзі. Як відомо, Т. Шевченкові так і не вдалося здійснити до кінця задум щодо випуску в світ свого альбому «Живописна Україна», який мав би стати періодичним виданням. Це зробив після смерті Кобзаря Л. Жемчужников. Ось як він про це писав: «Багато років тому Тарас Григорович почав видавати альбом малюнків під назвою «Живописна Україна»; люблячи і глибоко поважаючи Тараса Григоровича, я намагався дати таку саму назву своєму виданню в пам’ять про Шевченка. Хай ця праця буде наче продовженням давньої праці Тараса Григоровича».Таким чином в 1861 – 1862 рр. Жемчужников виконав серію офортів (усього виготовлено 49 офортів) та видав альбомом під однойменною назвою. Окрім видання ілюстрованого додатку, Л. Жемчужников надрукував в «Основі» свої записки «Полтавщина», де висловив цінні думки про українське мистецтво; статтю «Декілька зауважень з приводу останньої виставки в С.-Петербурзькій академії мистецтв», готував до друку «Щоденник» Кобзаря, який не встиг надрукувати з огляду на припинення виходу часопису в світ.

   Різножанрові твори Лева Жемчужникова збагатили українську культуру в галузі офорту, заклали підґрунтя для подальшого нового розвитку українського образотворчого мистецтва.

   В творчості Лева Михайловича виділяється демократичність, глибоке знання народного життя, симпатія до українського селянства. Багато тепла, щирого почуття вклав художник у зображення народних співців-кобзарів, образи яких, на його думку, необхідно зберігати для нащадків з вдячністю за те, що «поетичні думи і перекази народу сприймали й передали їх нам з  художньою увагою до кожного слова». 

Катерина Кравченко,

Старша наукова співробітниця

відділу науково – дослідної роботи

Національного історико –культурного 

заповідника «К

Авторизація



У цей день

Українське ділове мовлення. Календар свят

Друзі