Хутірське життя  Миколи  Миколайовича Ге
                   (до 195-річчя від дня народження)
        Микола Миколайович Ге (1831-1894) був однією з центральних постатей українського мистецтва другої половини дев’ятнадцятого століття. Він  майстер історичної картини, скульптор, професор портретного живопису, неперевершений художник релігійних полотен, активний учасник Товариства пересувних виставок (член правління і навіть скарбник). Відзначився доброчинною діяльністю, багато викладав в українських художніх школах, допомагав талановитій молоді, матеріально допомагав голодуючим, нужденним митцям, студентам, ініціював збір коштів на пам’ятник М. Гоголю в Ніжині.
     Після довгих років життя у місті Микола Миколайович Ге перебирається жити в село. У 1875 році художник купив невеликий хутір Іванівський поблизу станції Плиски в Чернігівській губернії, який  придбав у свого тестя Петра Івановича Забіли. «Я пішов у село. Я думав, що життя там дешевше, простіше, я буду господарювати і цим жити, а мистецтво буде вільним», - пояснював М. Ге своє рішення в листі до П.Третьякова. Невеличкий, дуже скромний, присадкуватий, зовсім не схожий на поміщицькі садиби будиночок, до кінця днів художника буде його притулком, його творчою майстернею. Ідей і планів у нього було дуже багато. Перше, що Микола Миколайович зробив – це перебудував старий будинок і обладнав собі майстерню; причому сам сконструював особливе вікно з подвижними рамами на шарнірах і системою дзеркал, щоб ловити верхнє світло. М.Ге взявся за фізичну роботу, швидко опанувавши ремесло пічника та за окраєць хліба клав печі селянам.  Заводить велику пасіку, садить сад, сіє, жне. У харчуванні перейшов на вегетаріанство.  Одяг він носив грубий, полотняний, не соромився вдягати старий поношений піджак  і в такому одязі бував у різноманітних товариствах. Художник став ще й власником 350 десятин землі, завідував маєтком І.Білозерського «Гирявка» біля Борзни.  Півтора роки художник обживався: кинув живопис, взяв у руки палицю і почав ходити по селах і проповідувати людям. А потім ходоком від народу стукав у казенні двері. Хтось називав його «апостолом», хтось «юродивим». Микола Ге говорив, що в його душі стався величезний переворот і він на деякий час відмовився від мистецтва та зайнявся питаннями релігії і моралі. Пише, що потрібно жити сільською працею, що мистецтво не може служити засобом для забезпечення життя. До грошей Микола Ге ставився байдуже. І якщо у нього купували картину, він радів перш за все тому, що це було визнання його роботи. Та почали нагадувати про себе борги. Від матеріальної скрути рятували портрети місцевих багачів, за які М.Ге брався неохоче. За п’ять років (1878 - 1883) він написав їх аж двадцять. Серед замовників були люди відомі: М.А. та П.І.Терещенки, київський лікар Ф.Ф.Мерінг, Я.В.Тарновський. Останній український гетьман Павло Скоропадський згадував, що художник Ге був частим гостем його діда Івана Михайловича в Тростянці. Живучи в якомусь із гостьових флігелів, він «переписав усю нашу сім’ю». На замовлення Стародубської земської управи Ге написав портрет Петра Івановича Скоропадського, батька майбутнього гетьмана. А ось і зовсім сенсаційна річ: виявляється, Ге писав і самого Павла, от тільки до гетьманства тому ще залишалося цілих сорок років. Поки що ж він, семирічний, разом із братиком Михайлом, позуючи художнику, горнувся до своєї матері, Марії Андріївни. Походила вона з відомого роду Миклашевських, які в селі Волокитине на Чернігівщині мали родовий маєток. Для нього М. Ге написав портрети Андрія Михайловича Миклашевського, його доньки графині Олександри Андріївни Олсуф’євої та її дітей. Про всі ці роботи мистецтвознавці тепер пишуть коротко і печально: «місцезнаходження невідоме». Те ж саме - з портретами Терещенків, які до 1941 р. зберігалися в Київському музеї російського мистецтва, княгині Щербатової з доньками та графа К. П. Клейнміхеля з сином. На щастя, частина робіт раннього періоду життя на хуторі вціліла.
      На гостини до художника, приїздило багато видатних людей: Микола Костомаров, Павло Третьяков, який придбав для своєї колекції декілька картин, Михайло Врубель зі своєю дружиною Надією Забілою, яка була племінницею Ганни Петрівни Ге, Ілля Рєпін. Останній приїздив в Україну у пошуках типажів для картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». В свій приїзд він написав портрет Миколи Ге (1880).
       У 1886 році М.М.Ге відмовився від власності, вважаючи, що цим він спокутує свої гріхи. Все майно було віддано дружині і дітям. Однак жити Микола Миколайович залишився на хуторі («я живу в них тому, що вони цього хочуть»). Відтепер він намагався не розрізняти своїх і чужих. Після екстравагантного рішення його родина розкололася. Батькові принципи поділяв старший син Микола; молодший же, Петро, був на боці матері. Ганна Петрівна якийсь час, навіть, жила у нього в Москві. Зрештою, домашні бурі вщухли. Проте це не означало, що Микола Миколайович відмовився від своїх переконань. Ні, він залишався тим самим «проповідником», який своєю зовсім неканонічною інтерпретацією євангельських сюжетів не раз шокував сучасників.
      На хуторі Микола Миколайович Ге провів 18 років, брав активну участь у культурному житті Чернігівщини, Ічнянщини, де розписував Миколаївську церкву, товаришував із багатьма відомими людьми: художниками, літераторами, науковцями, меценатами.
      Ганна Петрівна померла на три роки раніше за чоловіка, і поховали її в саду. В останні дні весни 1894-го не стало й Миколи Миколайовича. Помер він раптово. Гостював у Ніжині, в молодшого сина; додому повернувся пізно увечері. Скликав рідню, щоб сісти за стіл... А далі сталося те, про що в одному з листів Микола Миколайович написав так: «Пора додому, тобто помирати». Поховали Миколу Миколайовича Ге поруч з дружиною в садочку.
      Наприкінці життя Микола Ге написав автопортрет, у якому відбилося його напружене духовне життя. Це автопортрет-підсумок. Схожий на біблійного пророка він залишався наодинці з вічністю. Автопортрет Миколи Ге мистецтвознавці вважають однією із найкращих робіт художника.
      Картини Миколи Ґе зберігаються у Паризькому музеї д’Орсе (з колекції Харківського художнього музею), 32 картини - у Національному художньому музеї України (одна з робіт «Портрет хлопчика-українця» у вишиванці), у Вінницькому художньому музеї та у Київському музеї російського мистецтва. Під час німецько-радянської війни 18 робіт майстра були втрачені, у тому числі портрети мецената Миколи Терещенка та матері історика Миколи Костомарова.
         28 лютого 2011 року в м. Ічні відкрито Музей художника М.М. Ге. Витоки музею сягають 60-70 років минулого століття. Вчителем історії, краєзнавцем села Івангород Ічнянського району, Олександром Силовичем Циганком і правнучатою племінницею художника Ольгою Севаст’янівною Кузнєцовою та її чоловіком, була проведена велика краєзнавчо–пошукова робота, результатом якої і стало можливим створення музею художника в цьому селі. З ряду поважних причин музей в с. Івангород припинив свою діяльність понад 20 років тому. З метою популяризації творчої спадщини видатного художника та з нагоди ювілею художника було прийняте рішення районної ради про перенесення музею в м. Ічня. Експонати музею широко розкривають життєвий і творчий шлях художника М.М. Ге, починаючи з дитячих років і до останніх днів проведених на хуторі Іванівський, що розташований за 7 кілометрів від с.Івангород. Десятки спогадів, фотографій, документів, речей, які розповідають про те близьке оточення рідних, друзів, знайомих, які були причетні до життя і творчості М.М. Ге.
       Сьогодні хутір Миколи Ге надійно відгороджений від заїжджого люду класичним українським бездоріжжям. Тиша там дихає відлюддям і Вічністю. Там  є стежина, яка веде в тихий,  мальовничий куточок, який колись був краєм саду художника. Тепер там ростуть берези і ялини. Художника давно немає. Картини його ще живі та промовляють. Особливо актуальні слова «Що є істина?»  сьогодні, коли самовпевнені та горді люди самі вибудовують власну істину, побудовану на егоїзмі, життєвих розкошах та задоволеннях. А справжня істина десь там в тіні, зіщулена, обсміяна та зневажена. Чи не це хотів сказати майбутнім поколінням Микола Ге?
Ольга Захарченко, організатор екскурсій 1 категорії відділу культурно-освітньої роботи.

Косметичні забави.
   Слово «косметика» давньогрецького походження, що означає – «мистецтво прикрашати, впорядковувати». Наші пращури, ще не зовсім усвідомивши себе людьми, уже натирались маслом і жиром, розмальовували тіло рослинними фарбами і глинами,
підводили очі, фарбували повіки і губи. Керували ними не лише тільки інстинкти: первісна косметика допомагала усвідомити племінну приналежність, розподілити світ «на своїх» і «чужих», висловить себе, або ж – залякати ворогів. Для цього в їх розпорядженні, як встановили археологи, було не менше сімнадцяти природних фарб (всі різновиди вохри, а також біла і чорна фарби). За візерунком на тілі безпомилково визначали соціальний статус людини.
   На запитання, коли жінки почали фарбувати губи, вичерпну відповідь дають археологи, які уже в пластах льодовикового періоду знайшли червоні палички, загострені характерним конусом. Це помада доісторичних кокеток. За 45 століть до нашої ери у тих, хто жив на берегах Нілу, помада, рум’яна і туш уже не були дивиною.
   Є привід вважати винахідниками косметики жінок за притаманне їм бажання – подобатись. Саме вони зробили надбанням людства хну, басму, рум’яна, білила, сурму,
золоту фольгу і галій (ароматичну суміш для виготовлення мушок). Хною фарбували волосся, фарбою для нігтів слугувала басма; сурму отримували, спалюючи природний сірчаний мінерал, попіл якого потім товкли в ступах і, отриманий чорний, блискучий порошок змішували з маслом і зберігали в скляних флаконах. Вмочивши в сурму паличку із слонової кістки чи срібла, підфарбовували брови, волосся, підводили повіки і
вії.
Косметика прикрашала, підносила, лікувала…У греків її основу складали запашні масла і мазі, які отримували із рослинних і тваринних жирів, змішуючи з настоянками лілії, лаванди, рози…Доки не навчились варити мило, мазями очищали тіло. Древні
греки під час купання використовували цілий набір мазей, до того ж, для різних частин тіла використовувались різні мазі.
   Ще в більшій мірі цінували косметику римляни. Вони не довіряли в цій справі дилетантам і заснували колегію, що займалась виготовленням запашних масел і мазей для догляду за тілом. З часом в запашні мазі стали додавати смолу драконового дерева, яка робила стійким аромат.
   Косметика ніколи не була цілковитою монополією жінок. З не меншим ентузіазмом гримувалися і помадилися чоловіки та фарбували бороди.
   Але, все ж таки, жінки на цій ниві були більш винахідливими. Так, наприклад, древні єгиптянки придавали блиск очам, підфарбовуючи вії зеленою фарбою; білки очей робили голубуватими мідним силікатом. Гречанки кращим засобом для вій вважали кіптяву, яку отримували, спалюючи особливу есенцію. Обличчя ассірійських модниць вкривала біла емаль. Багатьом античним модницям зраджувало почуття міри. Наприклад, про дружину імператора Клавдія говорили, що червоний колір її волосся видно аж на берегах Рейну.
   Уже в античні часи косметика мала соціальні обмеження: у греків, наприклад, білила і рум’яна були привілеями знатних жінок, а жінки із народу і рабині намагались досягти такого ж ефекту масками із ячмінного тіста з яйцями і приправами.
   Неперевершеною в історії моди залишилась візантійська імператриця Теодора. У VІ ст. вона фарбувала волосся в голубуватий колір і посипала їх золотою пудрою. До її
парфумерно-косметичного набору входило сотні баночок і флаконів.
   Туалет придворної дами в Китаї у VІ ст. не обходився без свинцевих білил, рисової пудри і гриму. Їх наносили спочатку на шию і обличчя; нижню губу і верхні повіки очей китаянки розмальовували червоними плямами помади.
   Венеціанський рецепт ХVІ ст. рекомендував обтирати обличчя губкою з водою і зразу після цього наносити фарбу. Венеціанського франта теж можна було побачити нафарбованим , напудреним і з мушками на обличчі.
   У Франції у ХVІІІ ст. світська дама без рум’ян почувала себе роздягненою!
   Але так було не всюди: у багатьох штатах США до 1920-х років косметику використовували лише на театральних підмостках. І тільки Голівуду вдалось змінити уявлення більшості співвітчизників у цій сфері.
   В Україні у ХVІІІ ст. косметика базувалася на натуральних компонентах та народних традиціях догляду. Для фарбування волосся використовували цибулиння, шафран з ромашкою , листя яблуні, кропиву або молоду цибулю, кору вільхи. Для
догляду за шкірою та волоссям застосовували трав’яні відвари (ромашку, кропиву), огірковий сік та рослинні жири, що забезпечувало природну красу.
   Жінки використовували буряк як рум’яна, сік малини і вишні як помаду, сажу як фарбу для брів, крейду чи борошно – для біління обличчя.
  Як відомо, у світських колах 18-19 ст.ст. саме світлий колір шкіри був бажаним для чоловік і став символом аристократії: він давав зрозуміти, що жінці не потрібно займатись фізичною працею на відкритому повітрі, яка б дозволила їй загоріти. В моду ввійшли хвороблива жіночність, блідість, слабкість і непритомність…Тому зрозуміло, що невід’ємним засобом світської модниці була пудра.
                                  Оксамитовий пил ХІХ ст.
   Слово «пудра» французького походження (poudre), хоча до нас прийшло з німецького (puder). Здавна пудра була рослинна і мінеральна: рослинну готували із рису та пшениці. Рисова пудра, яку ще в давнину навчились робити на Сході, являла собою рисовий крохаль. Пшенична складалась в основному з борошна такого ж помелу. Древнім Єгиптянам за пудру слугувала охра – червона і жовта.
   В Європі пудрить обличчя пристрастилися в епоху Відродження (не пізніше ХVІ століття). Цьому передував звичай пудрити волосся; пудра, яка обсипалась, так чи інакше потрапляла на обличчя. Із ХVІІ століття в ходу був «іспанський папір», свого роду – компактна пудра: книжечка, на аркуші якої наносили біло-рожеву фарбу. Такими аркушами натирали щоки.
   Пудровий пік в Україні припадає на другу половину ХVІІІ століття. В цей час серед дворян були поширені особливі шафи, в яких пудрились. Бариня заходила в шафу, зачиняла двері і благовонний оксамитовий пил ніжно опускався на голову. Пудра так щедро вкривала голови, що доводилось вдягать на парики і зачіску спеціальний чохол – інакше не можливо було вберегти від пудри одяг.
   Зловживання пудрою досягло загрозливих розмірів. В Пруссії, наприклад, в кінці ХVІІІ ст. дев’ять мільйонів її жителів використали дев’яносто один мільйон фунтів пудри в рік (в 1 фунті приблизно 0,5 кг.). Не дивно, що французькі революціонери дуже круто обійшлись з париками і пудрою: адже на її виготовлення йшли рис і пшениця, яких так не вистачало…Тому,всіх ,хто пудрився, оголосили ворогами народу!
   Пудрить волосся перестали приблизно на початку ХІХ століття.
   У пудри не одні лише косметичні заслуги, вона має ще й гігієнічні властивості: захищає шкіру від світла і пилюки і ,навіть,охолоджує в спеку. Пудра зменшує свербіж і,
за твердженням спеціалістів,продовжує життя одягу, який на напудреному тілі значно менше зношується. Пудра може бути як лікувальним (коли в неї добавляють сіру, іхтіол, антибіотики…), так і вбивчим засобом (наприклад, з добавкою миш’яку)!
   Як відомо, господарі качанівської садиби були людьми досить забезпеченими і мали можливість купувати дорогу косметику (в тому числі – європейську ). Натирати щоки буряком або ж пудритись борошном не було потреби. Особливо це стосується дружин та найближчих родичів господарів садиби. Тому «оксамитовий пил» щедро лягав на обличчя качанівських красунь. Наглядним прикладом досконалого макіяжу є портрети Ганни Дмитрівни (дружини Г.С.Тарновського), Людмили Володимирівни (дружини В.В.Тарновського – старшого ), Софії Василівни (дружини В. В.Тарновського –
молодшого ), доньки П.І.Харитоненка – Олени Павлівни.
   Пудра в наші дні має мінеральну основу – тальк: до нього додають крохмаль, каолін, окислювач цинку та інші інгредієнти поруч з ароматичними і фарбувальними речовинами.
   Сьогодні майже кожна сучасна жінка у своїй косметичці має компактну пудру, яка приховує недоліки шкіри, надає їй гарного і здорового сяяння…Отож бо, пудріться на здоров’я !!!
Оксана Петренко,
Завідувачка культурно-освітнім відділом
НІКЗ «Качанівка».

Микола Миколайович Ге: у пошуках істини
               (до 195-ї річниці від дня народження)
   Дослідження українського культурно-мистецького процесу ХІХ століття неможливе без урахування ролі як самих митців, так і середовищ, у яких формувалася та розвивалася їхня творчість. Однією з ключових постатей цього періоду є Микола Миколайович Ге (1831 – 1894) - художник-реаліст, майстер історичного та біблійного живопису, член Товариства пересувних художніх виставок. Його спадщина посідає особливе місце в історії мистецтва.
   Інколи так буває в житті, що людина навчається на математика, довгими роками «в пошуках самого себе», а потім розуміє, що вона – художник! Саме так сталося і з Миколою Ге: « Я почав малювати не пам’ятаю коли, пам’ятаю лише, що намалював на долівці крейдою коней і архімандрита в мантії, що мені дуже сподобалось. Бабуся зауважила, що малювати коней на долівці можна, а архімандрита не можна».
   Микола Миколайович Ге народився 15 (27) лютого 1831 року у м. Воронеж в сім’ї поміщика. Незвичне для нас прізвище передалося йому від прадіда, який був французьким емігрантом. Коли майбутньому творцю живопису тільки виповнилось 3 місяці, його мати, Олена Яківна (в дівоцтві Садовська), померла від холери. Миколу та його ще двох братів могла чекати така ж доля, але кріпаки віднесли дітей в місто, до бабусі, де інфекція була не так поширена, і врятувала їх від загибелі. Але коли небезпека минула, родина повернулася до свого маєтку в село Попелюхи Могилівського повіту Подільської губернії (нині Мурованокуриловецький район Вінницької області), де його батько, Микола Йосипович, вів сільськогосподарські справи. До 1840-го року проживав у батьківському маєтку і виховувався бабусею Даркою Коростевцевою та тіткою Олександрою Матушевич.
   У тому ж 1840 році дев’ятирічного хлопчика віддали на навчання до Першої київської гімназії, де навчалися його старші брати. Федор Бєляєв був його першим вчителем і Ге брав у нього уроки живопису, починаючи зі звичайних акварельних фарб, згодом перейшов вже на олійні фарби. Ге дуже надихали роботи його вчителя, він часто ходив до нього додому й просто роздивлявся картини, ескізи зліпки гіпсових голів, а також літографії полотен інших художників.
   Цей навчальний заклад зіграв важливу роль у формуванні особистості майбутнього художника. В той час у гімназії працювали деякі професори, що прогресивно мислили, зокрема, Микола Іванович Костомаров (викладав історію), якого незабаром арештували через діяльність у Кирило-Мефодіївському товаристві. Про нього Ге згадував так: «Він змусив мало не все місто полюбити історію. Коли він забігав у клас, все завмирало, як у церкві». Аж через двадцять п’ять років Микола Ге напише портрет Миколи Костомарова.
   Після закінчення гімназії, у 1847 році, за порадою батька, Ге вступив до математичного відділення філософського факультету Київського університету. Точні науки давалися йому важко і коли старший брат, Осип, радить перебратися до Петербургу, юнак радісно погоджується. Постійно вивчаючи точні науки, Ге ніколи не покидала його «істинна муза» і він продовжував вивчати живопис самостійно. Приїхавши в нове місто, Микола насамперед відправився у виставковий зал: «Приїхав, побачив «Помпею» – і не міг надивитися», - так М. Ге говорив про відому картину Карла Брюллова «Останній день Помпеї», до речі, улюблене полотно Миколи Васильовича Гоголя.
   І знову, всупереч самому собі і своїм вподобанням, Ге вступає до університету на математичний факультет. Але його постійно тягнуло до мистецтва: весь свій вільний час Микола проводив у картинних галереях, ходив по виставках різних художників, а по неділях відвідував університетські музичні концерти. Але, вичерпавши все своє терпіння, він покинув університет і вступив до Академії мистецтв. На життєву позицію М. Ге суттєво вплинув як і Київ загалом, так і гімназія. До Петербурзької Академії мистецтв Микола прийшов вже чітко сформованим художником, зі стійкою позицією та українським потягом до волі. Зі спогадів Миколи Ге: «Наближаючись до 48-го року, ідея свободи проникала в замкнуті двері гімназії, я вже тоді усвідомлював усю несправедливість пригноблення особистості і вважав себе зобов’язаним нікого не пригноблювати».
   В академії він уже мав друзів. Майбутній скульптор та гімназійний приятель Миколи, Пармен Забіла, теж навчався в академії. Одного разу Пармен показав Миколі кілька листів своєї сестри Ганни Петрівни Забіли. На той момент дівчина жила в батьківському маєтку в селі Монастирище Ніжинського повіту Чернігівської губернії. Ге теж почав писати дівчині листи, не помітивши, як закохався. У листуванні юнак зробив дівчині пропозицію і вона відповіла згодою. В одному з листів до нареченої він написав: «Дякую Богові, що я художник», бо любив те, чим займався. У майбутньому Ганна Забіла стане для Миколи Ге підтримкою та художнім натхненням.
   Ще студентом Микола отримував замовлення й писав замовні портрети чиновників та давав уроки малювання за скромну плату. Незважаючи на скрутне фінансове становище, художник часто допомагав своїм товаришам. Троє з них жили в його кімнаті. Микола навіть дозволяв їм носити свій парадний одяг, і тому часто проводив вечори вдома, не маючи можливості вийти в світ.
   Згодом Ге представив Раді Академії полотно «Ахіллес оплакує Патрокла» і успішно витримав іспит на Малу золоту медаль. А через два роки за картину «Саул в Андорської чарівниці» він отримав Велику золоту медаль і відправився в поїздку по Європі коштом Академії. Тобто він буквально втікає: «Якщо б мене спитали: навіщо ви їдете? Я б, можливо, відповів: займатися мистецтвом; проте це була б відповідь зовнішня, не та. Собі б я відповідав: залишатися тут я не можу; там, де шир, де свобода — туди хочу», — ось так він згадував цю поїздку.
   У жовтні 1856 року художник та Ганна Забіла повінчались. До Європи Микола Ге поїхав вже разом з дружиною, де вони відвідали Швейцарію, Німеччину, Францію та Італію. До речі, саме там, в Італії, у Миколи та Ганни народилися двоє синів – Микола та Петро. А по догляду за дітьми родина найняла українку, яку Григорій Мясоєдов назвав «хахлушкою» та «великою патріоткою».
   У Римі Ге відвідував картинні галереї і створював етюди. Він написав кілька жіночих портретів, вид міста з вікна майстерні, і картину «Ранок». Тоді ж з’явилися ескізи «Смерть Віргінії» і «Любов весталки». Ге звернувся до релігійних мотивів. Одним із перших полотен Ге на біблійний сюжет стало «Повернення з похорону Христа».
   Незабаром Микола Ге зіткнувся з творчою кризою. Римські ескізи так і залишилися ескізами – він не зміг писати ті полотна, які він запланував раніше, а робота над новим сюжетом – «Смерть Ламбертаціі» – не просувалася далі начерку. Художнику ніяк не вдавалося створити головну картину, яку він повинен був привезти з поїздки. Техніка академічного живопису не влаштовувала Ге, він кидав ескіз відразу ж, як тільки бачив «слід Академії».
   Микола Ге навіть на деякий час залишив живопис та був у пошуках натхнення і мав намір повернутися додому з порожніми руками, без картин. Але в якийсь момент він звернувся до Євангелія.  «І раптово я побачив там горе Спасителя, який назавжди втрачає учня – людину, — згадував Ге— біля нього лежав Іоанн: він усе зрозумів, але не вірив у можливість такого розлучення; я побачив Петра, який підскочив, тому що він теж зрозумів усе і обурився — він гаряча людина; побачив я, нарешті, й Іуду: він неодмінно піде».
   Так народилася ідея «Таємної вечері»: невелика кімната, висока стеля, гладкі стіни, кам’яні плити підлоги. Так, це Єрусалим. Лавка, на ній напівлежить Христос, гірко підтримуючи голову рукою, що спирається на стіл. У нього в ногах молодий безбородий Іоанн, за спиною – бородаті апостоли. На розі столу сивий дід – апостол Петро, за ним -кілька темних постатей.
   Ге взявся писати без начерку і закінчив картину, виконану в реалістичній манері, уже через два тижні. Сучасники твердили,  що у всій Європі за всі періоди християнського мистецтва не було чогось схожого, настільки вона була досконалою. В цій картині художник застосував ризиковані новації. Він згадував, що, створюючи цю «першу самостійну картину», він запропонував надто сміливе трактування, наділивши людськими емоціями євангельських персонажів. На його думку, поведінка й світовідчуття їх нічим не відрізняються від поведінки й світовідчуття його сучасників.
   Свою «Таємну вечерю» 33-річний художник представив на осінній академічній виставці. Картина викликала безліч різних відгуків. Та саме за цю роботу М. Ге, минаючи звання академіка, відразу отримав звання професора Академії мистецтв. Полотно придбали для музею Академії за десять тисяч рублів сріблом.
   Далі художник продовжує євангельську тематику в своїх картинах, віддаляючись від академічної школи, передбачає появу символізму  в європейському живописі та колірний драматизм. Розвиваючи експресивну манеру живопису, М. М. Ге доволі часто стикався з нерозумінням свого мистецтва і його твори визнавали просто невдалими.
   У травні 1870 року художник повертається до батьківщини, де стає одним із засновників Товариства пересувних художніх виставок (член правління й навіть скарбник!), щорічно експонуючи на них свої історичні полотна і заживає ще більшої популярності. Його петербурзька квартира стала салоном, в якому щочетверга збиралися літератори, художники і люди від науки. Всі вони разом –«передвижники», збунтувалися проти академії з її відстороненістю від «живого життя» й проголосили реалістичне мистецтво активною, сповненою громадянської пристрасті, силою, здатною перетворювати дійсність.
   Одні роботи М. М. Ге євангельської тематики, інші – історична тема, інтерес до якої підігрівала дружба з Миколою Івановичем Костомаровим. Одні роботи художника змушували цінителів мистецтва схилятися перед силою його мистецького таланту, інші ж викликали розчарування критиків. Та й сам Микола Миколайович відчув себе внутрішньо на роздоріжжі. Ось тоді якраз він відмовився від професорської посади, подавшись із родиною в Чернігівську губернію: «Чотири роки в Петербурзі й занять мистецтвом привели мене до того, що так жити не можна. Мистецтво я просто люблю, як духовне заняття, але я повинен відшукати собі спосіб незалежний від мистецтва. Я пішов у село. Я думав, що життя там дешевше, простіше, я буду хазяйнувати і цим жити, а мистецтво буде вільним».
   У 1875 році Ге придбав хутір Іванівський в Чернігівській губернії, неподалік від залізничної станції Плиски. Тут для нього звели одноповерховий дім із художньою майстернею ( дотепер не зберігся). Невеличкий, дуже скромний, присадкуватий, зовсім не схожий на поміщицькі садиби будиночок до кінця життя художника став його притулком, його творчою майстернею. Краса української природи й сільське життя пробудили в ньому пейзажиста-романтика, якого цікавлять традиційні мотиви – захід сонця, місячна ніч тощо. Художник пише етюди на тему українських краєвидів, портрети рідних, знайомих, сусідів-селян.
   Живучи на хуторі, Микола Миколайович долучився до вегетаріанства, майже не користувався послугами челяді і робив для себе все сам. Він визнавав необхідність фізичної праці й поза заняттями полем, садом і бджолярством обрав ще й професію пічника. Ге гарно клав печі й любив цю роботу, залишив після себе багато печей в окрузі. До грошей Микола Миколайович ставився байдуже. І якщо у нього купували картину, він радів перш за все тому, що це було визнання його роботи.
   Загалом життя та творчість митця тісно пов’язані з Україною. Проживаючи на Чернігівщині, багато викладав в українських школах, допомагав талановитій молоді, фінансово сприяв українській справі. Брав активну участь у культурному житті України ХІХ століття і дружив із багатьма відомими людьми – художниками, письменниками та меценатами.
   Відносно неподалік від хутора Ге розташована мальовнича Качанівка, маєток одного з найвизначніших постатей українського меценатства ХІХ століття – Василя Васильовича Тарновського-молодшого. Взаємини Миколи Ге з Василем Тарновським грунтувалися не лише на меценатській підтримці, а й на світоглядній близькості. В 1878 році М. М. Ге намалював портрет Я. В. Тарновського ( місцезнаходження нині не відоме). А в 1879 році він написав портрет Федора Федоровича Меринга – сімейного лікаря Тарновських на прогулянці в качанівському парку разом з Г. С. Тарновським. У сімейному альбомі автографів гостей качанівської садиби підпис Ге під номером 348, рік невідомий.
   М.М. Ге помер раптово. Поїхав в гості до сина у Ніжин, потім повернувшись додому, скликав рідню, щоб сісти за стіл… І, не дочекавшись, загадково й тихо відійшов у вічність. Художник помер 1 (13) червня 1894 року на хуторі Іванівському Чернігівської області. Похований Микола Миколайович на відкритому просторі у східній частині хутора. Спочатку могила була невеликим горбиком, на якому стояв хрест. У 1981 році до 150-річчя з дня народження художника покладено надмогильну плиту, а в головах поховання встановлено погруддя Миколи Миколайовича на бетонному постаменті, авторства видатного українського скульптора Михайла Грицюка.
   «Твори мистецтва – найвищий твір людського духу; вони дають життя, вони удосконалюють людину» -одне з найвідоміших висловлювань художника надзвичайного таланту, невгамовного творчого темпераменту, мистецтво якого було сповнене високого гуманізму.
Наталія Пальчиковська, старша наукова співробітниця відділу науково-дослідної роботи НІКЗ "Качанівка".

Качанівські типажі в роботах Іллі Юхимовича Рєпіна
(до 180 – річчя від дня народження Іллі Рєпіна)
У ХVІІІ ст. Качанівка була справжнім осередком художньої культури України. Тут у різні часи перебували майже всі визначні представники української інтелігенції, серед яких і художник Ілля Юхимович Рєпін.Він був художником глибоких творчих інтересів,  багатогранного таланту. Нескінченно закоханий у життя, в невичерпне багатство його проявів, художник намагався охопити у своїй творчості багато сторін навколишньої дійсності. Та предметом найпильнішої його уваги завжди залишалася людина. Тому Рєпін і був першокласним портретистом.Людину художник розкривав з усім багатством її життєвих проявів, в усій красі її фізичного і духовного  життя. У його роботах всі вчинки й дійства персонажів глибоко усвідомлені, зважені. Сцени – не випадкові епізодичні події, а закономірне, типове розкриття реальності.
Найяскравішим прикладом такого розкриття реальності, безумовно, є знаменита картина Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Полотно належить до однієї з небагатьох робіт художника, яку не тільки глядачі, а й критики і сам митець оцінював дуже високо. Рєпін знав, що «Запорожці…» - один із найзнаменитіших творів, оскільки, саме на цю картину було зроблено найбільше репродукцій. Образ за образом, постать за постаттю, багаторічна плідна праця, умілі руки художника створили картину – шедевр.
Художника цікавив характерний тип українських козаків. Важливо було відчути атмосферу українського села, оптимізм народу, риси національного характеру, відвагу, відчуття особистої гідності. Паралельно із створенням образів активно писав замальовки з матеріальною культурою. Це були вжиткові речі, притаманні українському селу, а також – козацькому періоду.Велику роль у створенні  «Запорожців…» відіграло перебування Рєпіна в Качанівці, родовому маєтку відомих меценатів Тарновських, який вони перетворили на мистецько – культурний осередок. Приводом для відвідин Качанівки послужила колекція українських старожитностей Василя Васильовича Тарновського – молодшого, один з розділів колекції - «козацька старовина». До цього розділу входило понад 900 найрізноманітніших предметів побуту та вжитку - музичні інструменти, чоловічий одяг, портрети історичних осіб, а також різноманітні види зброї: шаблі, списи, пістолети, гармати. Ці історичні предмети стали безцінним матеріалом для художника. Упродовж двох місяців перебування в садибі (серпень – вересень 1880 р.) Рєпін виконав близько трьохсот замальовок.Нашвидкоруч, але дуже ретельно художник робив замальовки на папері – зброї, шабель, запорізької гармати, передаючи навіть найдрібніші деталі – курок, або замок мушкета. Змальовував козацький одяг, пряжки, широкі пояси, вишивку, мідні кувшини, порохівниці та похідні чорнильниці, які козаки носили за поясом, бандури, кобзи і навіть печать на грамоті гетьмана Розумовського. Все це справді було багатим і безцінним матеріалом для картини, так як деякі предмети в колекції були унікальними. Знавець української національної символіки В. І. Сергійчук так оцінював колекцію: «Безцінною була колекція козацьких клейнодів із збірки дореволюційного мецената, українського поміщика В. В. Тарновського…».
На першому варіанті «Запорожців…» (оригінал картини зберігається в Державному російському музеї в С. - Петербурзі) перед нами постає Василь Васильович в образі козака в чорній шапці та з чорними звислими  вусами.Це підтверджує і художний критик М. М. Мурашко у своєму листі до колекціонера І. Терещенка: «Образ нашого Василя Тарновського…обличчя зобразив більш характерне: очі він йому заглибив, а посмішку зобразив хитрішою». А неподалік – щербатий козак, що вказує в далечінь, кучер Василя Тарновського – Василь Череп (мав прізвисько Нікішка). Це був чоловік низенького зросту, рудуватий з кількома зубами в роті. Ілля Рєпін вдивлявся в риси його обличчя – типовий козак. І саме такого козака він бачив на своєму  полотні. Художник швидко розгорнув альбом і зафіксував олівцем основні риси віднайденого типу.
Донька В. Тарновського (молодшого) Софія була заміжня за внучатим небожом М. І. Глінки, відставним офіцером Григорієм Глінкою, який зображений серед козацького гурту на картині.
У 1898 р. в Києві вийшов «Каталог українських старожитностей колекції В. В. Тарновського», в якому описано понад 900 предметів колекції. Каталог дає часткове уявлення про ті предмети козацької старовини, які Рєпін бачив у Тарновського в Качанівці і зобразив на картині.
Ця історична картина нелегко давалася художнику. Ілля Юхимович довго працював над кожною постаттю, роками виношував в своїй душі окремі образи, інколи для якоїсь постаті йому були потрібні не один, а два – три типи натурників, щоб з одного взяти образ обличчя, зріст, а з другого - очі, а з третього – пронизливий погляд, великі вусища, усмішку тощо.
У «Запорожцях…» блискуче показано волелюбний характер, щиру душу й непокірність січового козацтва. Саме ця картина посідає особливе місце в історії української культури: вона стала легендарним твором, породженим епохою Козаччини – періодом могутнього злету національної свідомості й видатних суспільних досягнень.Доля полотна склалася вдало. Після гучного успіху картину купив імператор Олександр ІІІ за 35 тис. крб. для своєї дружини Марії Федорівни. Картина залишалася в царській сім'ї до революції 1917 року, а згодом була відправлена до музею.
Козацька тематика в творчості Іллі Юхимовича була розвинута і в картині «Гетьман».
 Над нею художник  працював у Качанівці, а позував йому сам В. В. Тарновський – молодший. Василь Васильович зображений у запорізькому кунтуші з пістолетом і шаблею за поясом. Надзвичайно чудово розроблена гама кольорів, де переважають гарячі червоно – жовті тони, а вся постать виділяється єдиною світлою плямою на темному тлі. Господар колекції спирається на дуло гармати, схожа на ті, що стояли при вході до качанівського палацу. Під час приїзду почесних гостей із гармат стріляли, так вітали гостей. Від господаря Качанівки віє енергією, рішучістю людини, впевненої в своїх силах, мудрістю і досвідом, становищем в суспільстві.Художник у роботі над персонажем переконливо втілив громадську активність, гідність, підкреслив духовну красу як творчої особистості, вольовий характер, любов до України та козацтва. Відомий історик Дмитро Яворницький писав про Василя Тарновського – молодшого: «…Зате він сам себе в душі утішав тим, що коли Україна скоро – недовго зробиться справді самостійна, то тоді за Гетьмана стане в ній ніхто інший, як Василь Васильович Тарновський. Ото ж потайну його думку десь, мабуть,збагнув і художник І. Ю. Рєпін, пишучи його портрет, вдяг його в багате гетьманське убрання і надав йому величного виразу». Не дивно, що заглибиною передачі психологічної характеристики ця робота є одним з найкращих зображень В. Тарновського. Картина широковідома і багато разів відтворювалась. Уперше її репродукували ще за життя Василя Васильовича в 1892 році. Оригінал зберігається в Сумському музеї імені Никонора Онацького.
Заслуговують на увагу ще два етюди Рєпіна із зображенням господаря Качанівки. Перший етюд – «Козак», із зібрання Третьяковської галереї, виконаний олівцем з розтушовкою, атрибутується як портрет Тарновського. На ньому Тарновський зображений в образі козака зі схрещеними руками. Автор роботи зазвичай на етюдах залишав датування, зокрема, і на цій роботі внизу праворуч напис: «Качановка. 5 сентября. 80 г. И. Репин».
Наступний етюд – «Тип козака», де Василь Васильович зображений у вишуканому національному костюмі, у гордій поставі з задумливим поглядом вдивляється вдалечінь.Ця робота була написана на місяць раніше, в правому куті – авторський підпис: «1880. 4 августа. И. Репин».
В процесі опрацювання матеріалів, пов'язаних з постаттю  художника, заступнику генерального директора Національного історико-культурного заповідника «Качанівка» по науковій роботі – Шевченку Тарасу Михайловичу, вдалося віднайти декілька маловідомих малюнків, які пов'язані з господарями Качанівки.
Одним з найбільш цінних з точки зору історії качанівської садиби є малюнок старшого сина господаря під назвою «Вася Тарновський» (приватне зібрання) виконаний графітним олівцем, в родині його називали Васючком чи Васюком. Сам портрет був тільки нещодавно помічений в одній з приватних колекцій. Цей малюнок був атрибутований художником: «16 сентября. Качановка» розміри малюнка 32,6 х 24,2 см.
Перед глядачем постає образ восьмирічного хлопчика. Очі портретуючого направлені вбік від глядача і здається, що він сконцентрований не на портретуванні, а на дитячих забавах та іграх, а художник на мить вихопив Васючка із його пустощів.
До збірки кращих жіночих портретів художника варто віднести картину «Біля рояля», на якій зображена дружина Тарновського – Софія Василівна.Полотно написане в Качанівці, що підтверджує напис ліворуч вгорі: «И. Репин. 1880», ще і ліворуч внизу: «16 сентября. Качановка». Це полотно написано олійними фарбами. Та не так давно стало відомо ще і про графічний варіант роботи, який перебуває за кордоном в приватній колекції та довгий час був невідомий дослідникам.На ньому присутній підпис «Качановка» в нижньому правому куті, а рік написання 1881 вказаний автором більш за все помилково.
Характерним прийомом Рєпіна було створення двох робіт в одній композиції. Були використані різні техніки, які дали можливість більш багатогранно розкрити особливості портретованої моделі. Хоча ці роботи не є чистим портретом їх можна віднести до жанрової роботи за своїм виконанням.
Не випадково Софія Тарновська позує за роялем, вона професійно грала на музичному інструменті та мала надзвичайно приємний тембр голосу. По життю Софія Василівна була високоосвіченою і красивою жінкою.
Національна тематика завжди викликала зацікавлення в Рєпіна. Він був українцем і за характером своєї творчості. На полотнах художника українська стихія виблискує усіма своїми фарбами, серед яких і картина «Вечорниці». Відображена весела сцена із життя звичайних селян з веселощами, життєрадісними епізодами. Зображені Рєпіним в етюдах та малюнках духовна сила, зовнішня краса – це і є його прояв глибокої поваги до простого народу.
За народними традиціями на вечорниці українські хлопці та дівчата починали збиратися вже після свята Святого Миколая. Кожного вечора молодь сходилася до найманої хати самотньої сільської жінки – вдови чи то «солдатки», або ж це було бездітне подружжя. Приміщення для вечорниць завжди винаймали дівчата, за нього вони ніколи не платили грішми, як правило це був пшеничний хліб, пшоно, борошно, полотно…господиню хати молодь величала паніматкою, її поважали і слухалися. Першими на вечорниці приходили дівчата й відразу сідали за якусь роботу: пряли починки, шили сорочки, вишивали рушники собі на придане. З приходом хлопців будь – яка робота ставала майже неможливою. Саме тоді й починалися справжні гуляння та веселощі.Молодь жартувала, парубки залицялися до дівчат, розповідали всілякі небилиці, співали пісні, танцювали аж до світанку – «перших півнів» (інша назва вечорниць - досвітки).
Як згадував сам художник основна робота по «Вечорницях» була написане саме в Качанівці. Художник збирав матеріали по сусідніх селах Власівка, Парафіївка. Етюди стали невичерпним матеріалом до жанрового твору на народну тематику. До цієї картини художником був написаний ряд етюдів, жіночих образів: «Євдоха Гусарівна», «Дівчина», «Українська селянка». Рєпін захоплювався образами українських дівчат, манерою зачісок, прикрас, головних уборів, одягу. Він говорив: «Тільки малоросіянки і парижанки вміли одягатися зі смаком! … А які дукати, намиста…Головні пов'язки, квіти!!! А які обличчя!!!». В манері написання етюдів художник виконує м'які, плавні, округлі лінії обличчя, високі дуги брів, ледь помітні усміхнені вуста. Цим він намагався передати внутрішню красу, доброту, колорит українських дівчат.
У чоловічих образах автор картини детально передає національні риси обличчя, мужність, характер українських чоловіків. Серед них: «Андрій Кот», (садівник Тарновського), «Юхим Самусь», «Нечипор Коваль», «Василь Баран», «Український християнин», «Селянин із села Парафіївки». На всіх цих роботах є авторський напис художника, датування та прізвища людей, які зображені на етюдах. Такі прізвища й сьогодні зустрічаються в навколишніх селах Качанівки.
Картина «Вечорниці» по заслузі була оцінена П. Третьяковим, він придбав її для своєї колекції. Критик-мистецтвознавець І. Грабар вважав, що ця картина у живописному відношенні є для Рєпіна новим кроком уперед. Надзвичайна майстерність, широта і свобода, з якою написані «Вечорниці», вирізняє полотно з – поміж інших творів, написаних у той час.
До пейзажних робіт в Качанівці відносяться два полотна «Алея в парку» та «Мальви». Ще з дитинства українські мотиви пронизують життя і творчість І. Ю. Рєпіна. Його творчість увібрала в себе яскраву палітру фарб української природи.  Цікавий випадок із дитинства майбутнього художника: він розмалював мальвами, півоніями та соняшниками стіни хати, в якій жила дівчина Тронька, в яку він був закоханий. Мати дівчини страшенно розлютилась, змусила все стерти, але потім попросила залишити один соняшник: «Як живий, будь він неладний, нехай росте, може насіння буде». Зі сказаного вище можна лишень уявити, з якою точністю була передана краса квітів.
Талант І.Рєпіна вирізнявся надзвичайною індивідуальністю, гнучкістю і креативністю водночас. Він досягнув недосяжних вершин мистецтва свого часу в жанровому живописі, зокрема, у портреті, картинах героїко-революційної та національної тематики. Світоглядні позиції вираження національної душі людини та лицарського духу в історії виступають першорядними в творах І.Рєпіна.
   Безумовно, Рєпін залишив по собі значний слід в історії українського живопису, і, відповідно, помітну роль у цьому відіграла Качанівка.
Катерина Кравченко,
старший науковий співробітник НІКЗ "Качанівка".

Автопортрет. 1878р.       Полотно, олія.	Рєпін І. Ю. Запорожці пишуть листа турецькому султану. 1880-1891 рр.	Рєпін І. Ю. Гетьман. 1880-ті рр.	Рєпін І. Ю. Вечорниці. 1881 р. Полотно, олія.	Рєпін І. Ю. Вася Тарновський. 1880 р. Папір, олівець, туш.

 Досить тривалий час нічого не було відомо про життєвий і художній шлях художника Віктора Михайловича Рєзанова. Виявилося, що мистецькі надбання нашого земляка зовсім не досліджені і про його життя відсутня будь – яка інформація. Завдяки ічнянськимкраєзнавцям, які намагалися відшукувати якомога більше інформації та протягом багатьох років по малесенькій крупинці збирали відомості про талановитого митця, записували цікаві розповіді старожилів, стали відомі основні віхи його біографії. 

 Про творчість художника згадує у своїй книзі « Сузір’я талантів» (2009) Станіслав Маринчик та Володимир Балабай у книзі «На землі Ічнянській» (2004).  Згодом відомий художник Петро Басанець повідомив, що у двотомному довіднику «Наші художники» під редакцією Федора Ілліча Булгакова поряд з прізвищами видатних академіків стоїть прізвище нашого земляка живописця Віктора Рєзанова. Нині Віктор Михайлович Рєзанов є у списку знаменитих уродженців Ічні, його ім’я носить одна з міських вулиць. Він внесений і в перелік знаменних і пам’ятних дат Чернігівської області. 

 Завдяки цим дослідженням дізнаємося, що прізвище Рєзанових стає відомим із 1825 року, коли Михайло Васильович Рєзанов, дворянин, кавалерійський офіцер, учасник війни 1812 року, приїхав до містечка Ічня. Неподалік Миколаївської церкви купив чималий шмат землі, де побудував будинок на шість кімнат. Біля парадного входу розміщувалась альтанка у вигляді кола з кущів бузку з квітником посередині. За будинком був фруктовий сад. Садиба потопала серед високих каштанів, кленів та лип.

 Тут, 1 січня 1829 р. в сім’ї Михайла Матвійовича народився син Віктор. Хлопчик ріс надзвичайно допитливим. Найбільше його приваблювали олівці та фарби. Все, що бачили його допитливі очі, він намагався перенести на папір. 

 Початкову освіту хлопець здобув вдома. Згодом батьки віддали його до гімназії при Ніжинському юридичному ліцеї ім. князя Безбородька, яка відкрилася у 1840 р. Гімназистів готували до подальшого навчання в ліцеї.

 Юнак старанно вчився. Пам’ятною подією в житті студентів ліцею став лютий 1846 року, коли в Ніжин приїхав Тарас Григорович Шевченко. Три доби поет жив у готелі поштової станції і на запрошення дирекції ліцею зустрівся з його викладачами та вихованцями.

 Чимало випускників ліцею стали видатними вченими, літераторами, журналістами. Віктор Рєзанов присвятив своє життя образотворчому мистецтву. Неординарні здібності хлопця ще уНіжинській гімназії помітив вчитель малювання, вчорашній кріпак – Дмитро Іванович Безперчій. Він зумів підготувати хлопця до вступу в Петербурзьку Академію мистецтв. 

 В Академії Віктор Рєзанов навчався у знаменитого професора Максима Воробйова у класі пейзажного живопису, а після смерті професора продовжив навчання у його сина – Сократа Воробйова. 

 Свій творчий шлях у велике мистецтво він розпочав з 1853 року, коли за три краєвиди «Лисячого носу» (околиці С. – Петербурга) художня Рада Академії присудила Віктору Рєзанову дві срібні медалі. А у 1857 році за два реалістичні полотна він одержує малу золоту медаль.

 10 березня 1861 року Віктор Михайлович разом з іншими художниками був присутній під час відспівування Т. Шевченка в Єкатерининській церкві Академії мистецтв і змалював Кобзаря в труні. Цей малюнок, виконаний олівцем «Шевченко в труні», нині зберігається в Державному музеї історії імені В. Даля. 

 Після закінчення навчання в Академії мистецтв Рєзанов працював в Україні. Часто відвідував садиби місцевих поміщиків. На запрошеннягосподаря Качанівки Тарновського В. В., Віктор Рєзанов гостював у знаменитому помісті і навіть написав чимало картин, на яких відтворив ряд краєвидів навколишньої природи, качанівського парку та легендарного палацу.  Як доказ про перебування, художник залишив свій автограф  у знаменитій книзі автографів. Він зазначений під номером 133. А його картина «Краєвид з палацу на протилежний берег Майорського ставка» була представлена на виставці у 1860 році. 

 Гостив художник і в нащадка гетьмана, поміщика І. М. Скоропадського у Тростянці. Захоплено милувався пейзажами та ландшафтами красивого парку, вершини якого йому нагадували швейцарські Альпи. Як наслідок, була створена серія унікальних полотен. 

 Неподалік Тростянця знаходилися Сокиринці – помістя багатого магната Григорія Галагана. Господар вельми цінував талант художника, і на його прохання Рєзанов створив чимало мальовничих краєвидів села. У його садибі було 25 картин митця. Ліричність живописних образів Рєзанова викликала подив і захоплення його сучасників. 

 В пошуках цікавих сюжетів та з метою удосконалення творчої майстерності, розширення кругозору, Віктор Михайлович наприкінці 1864 року власним коштом здійснює поїздку за кордон. Цю поїздку він запланував ще у 1862 р. тож і збирав гроші, працюючи в садибах поміщиків. 

Художника дуже цікавила одна із шкіл німецького живопису – дюссельдорфська, яка у середині ХІХ ст., зародилася у місті Дюссельдорф. Тож він їде до Німеччини, де пише історичні краєвиди набережної Рейна, вежі лицарських замків, ратуші. Із робіт того періоду збереглися картини: «Дубовий гай на околиці Дюссельдорфа», «Ліс під час бурі» та «Біля водяного млина».  

 Відвідав В. Рєзанов і Францію. Легендарний Париж дивував його неповторними пам’ятками архітектури. Художник цікавився образотворчим мистецтвом і культурною спадщиною французької нації та духовними скарбами столичних музеїв. Активно відвідує знамениті Лувр, Версаль, Карнавале. На його полотна переносяться мальовничі краєвиди набережних Сени, всесвітньовідомий Собор Паризької богоматері та видатні будівлі Франції. 

 Картини були представлені на осінній виставці в Академії мистецтв 1866 р. Художня Рада Академії за вказані роботи присвоїла Рєзанову звання академіка пейзажного живопису з відповідним чином 9-го класу.  Останній раз Віктор Рєзанов  виставляв свої роботи на академічній виставці у 1887 році.

 Матеріальна сторона життя художника була складною. Через нестабільні доходи від мистецтва йому доводилося шукати  інші джерела існування. Тож у 1874 р. нестатки змусили Рєзанова погодитися стати вчителем малювання у Віленській Маріїнській жіночій гімназії (м. Вільнюс, Литва). З 1 лютого 1884 р. став викладачем малювання у Вищому жіночому училищі. 

 Далі ситуація погіршувалася. Поступово підкрадалася бідність. Замовлень ставало все менше, здоров’я погіршувалося. Дітей не було. На його утриманні була дружина, заощаджень теж не мав. Треба було чимось платити за проживання.

 Обставини та дата смерті художника не встановлені, як і місце захоронення. В метричній книзі Віленського Пречистенського собору за 1902 – 1906 рр. запис про його смерть відсутній, хоча він з дружиною були його прихожанами. Є припущення, що художник покінчив життя самогубством, що вважається як тяжкий гріх. А згідно канонів православної церкви, запис про смерть не вноситься у метричну книгу. Самогубців було заборонено хоронить на церковних кладовищах, для цього були спеціально відведені місця. Відомостей про такі місця не збереглося, тому мабуть через це невідоме і місце захоронення В. Рєзанова. Про причини такого кінця можна лише здогадуватися.

 Дружина художника, Ольга Олексіївна,  після його смерті, повернулася із Вільно до Ічні, де і померла 15 січня 1905 року від серцевого нападу у віці 75 років. 

 Доля багатьох картин Віктора Рєзанова досить складна.  Його широко відома картина «Біля водяного млина» була продана у 2010 р. до США. Нині зберігається у приватній колекції. 

 Краєзнавець Костянтин Самбурський у своїх щоденниках за 1920 р. писав про одну з картин Рєзанова, що залишилася у садибі Величка. На ній були зображені три пари волів, що орють поле. Чотири картини ще у 1927 р. зберігалися у школі с. Хаєнки, там зберігалися і рами з вирізаними полотнами його картин. 

 За довгі роки творчого життя Віктор Михайлович написав багато прекрасних реалістичних і ліричних полотен. Свідченням щирих почуттів художника до України є кращі твори митця, в яких він оспівує красу рідного краю. Його полотна  - то живе втілення краси і гармонії природи та її величі. Твори Рєзанова посідали почесне місце в образотворчому мистецтві тих років. 

Старший науковий співробітник

Клочко Л. І.

«Душа моя злилася з Україною в палкій любові»  
( до 195 - річчя художника Лева Жемчужникова) 

Лев Жемчужников – живописець, графік, майстер побутового жанру. Людина, яка своє життя присвятила збагаченню культури українського народу, ставши у ряд правдивих культурних діячів України XIX ст. Особистість чесна, добра, позбавлена будь-яких великопанських примх і упереджень. Він поважав людей незалежно від того, до якого прошарку суспільства вони належали – чи це були дворяни, наближені до царського престолу, чи селяни кріпаки. Захоплювався Україною, збирав українські етнографічні матеріали, писав картини на українську тематику.

   Рід Жемчужникових походить від потужного роду Кирила Розумовського та його сина Олексія, яке зростило письменників Антонія Погорельського та його племінника Олексія Толстого. Останній доводився Леву Михайловичу кузеном й співавтором образу Кузьми Пруткова.

   Талант майбутнього художника дав про себе знати ще в юному віці – юнак починає вивчати історію мистецтв, оглядає приватні збірки творів, буває у майстерні видатного скульптора П. К. Клодта, згодом знайомиться з Карлом Брюлловим, учителем Т. Шевченка. Жемчужников називає Брюллова «дорогим і геніальним нашим учителем», цим самим зараховуючи себе до цілого покоління учнів великого Карла, серед яких насамперед були Шевченко, Федотов, Ґе. Улітку 1848 p., закінчивши пажеський корпус, із великими труднощами домігшись цивільного, а не військового чину, Л. Жемчужников почав відвідувати скульптурні класи Академії мистецтв. Попри дозвіл відвідувати майстерню великого художника, його офіційним учнем Л. Жемчужников так і не став: Брюллов на той час був тяжко хворий. Однак пораду вчителя про те, що справжній художник має майстерно володіти рисунком, він запам’ятав на все життя. 

           Великий вплив на формування Жемчужникова як художника мала творчість П.А. Федотова, братів Аґіних та французького художника П. Ґ.Ґаварні, хоча рівнем навчання і атмосферою в тодішній Академії він не був задоволений. У 1852 р. Л. Жемчужников залишив Академію і невдовзі поїхав до Ковалівки – українського маєтку свого дядька. Коли переїжджали Київ, Чернігів, Борзну, Батурин, Конотоп, Ромни, Гадяч, Полтаву, художник багато замальовував, спостерігав, усвідомлював. Від часу цієї поїздки – а пробув у Ковалівці кілька місяців – Л. Жемчужников щиро полюбив Україну: «Ковалівка... Це саме те місце, в якому іскра, що тліла в моїй душі, розгорілася полум’ям любові до Малоросії, до її народу, пісні, історії – все мені стало рідним. Душа моя злилася з Україною в палкій любові, я страждав і плакав за неї, ішов у степ на могили, там співав і плакав, складаючи вірші, а Шевченка ще не знав, не читав; записував незрозумілі для себе слова і заучував їх. Є ж, очевидно, в Малоросії щось, що розворушило мою душу і дало їй поживу, перетворило у пожежу затаєну в мені іскру. Я не міг надихатися вільним чистим повітрям, не міг наслухатися музикальної мови; в серце глибоко проникли звуки пісень; і я почав їх записувати від дівчат, молодиць і столітнього баштанника, проводячи з ними багато часу; і радісно, і сумно було все, що відчував і чим не міг насититися; хотілося злитися з народом»

   Від того часу Жемчужников почав записувати українські народні пісні і навіть хотів видати спільно з Миколою Маркевичем, відомим істориком, етнографом і поетом, збірник пісень з власноручними ілюстраціями. Повернувшись до Петербургу, Л. Жемчужников розпочав студії з української історії і літератури. 

   Весною 1853 р. Жемчужников разом зі своїм приятелем, художником Л.Ф. Лаґоріо знову поїхав в Україну. Вони відвідали Седнів, помістя Лизогубів. Тут вони малювали чарівні краєвиди седнівського парку, знайомились із звичаями та побутом місцевих селян. Далі приятелі вирушили до родичів Лизогубів – Галаганів у Сокиринці. По дорозі завітали до колишньої гетьманської столиці Батурина. Мабуть, саме тут Жемчужников пройнявся духом козацтва. Багато малював, слухав і записував пісні та думи, зацікавився постаттю гетьмана Богдана Хмельницького. Згодом художник напише автопортрет гетьмана, серію акварелей з Прилуцького повіту (портрети козака Кирила Харченка, Химки Забіячихи), сепії «На полюванні», «Козак у степу». 

   З Батурина художники-приятелі вирушили до Сокиринець, а вже від Галаганів – до Качанівки, де їх гостинно зустрів господар Григорій Степанович Тарновський (1824-1853).  В Качанівці Лагоріо з Жемчужниковим гостювали два дні та залишили автографи про своє перебування в альбомі для гостей. Після відвідин Качанівки знову повернулись до Сокоринець. 

     Мандрівка по Україні впродовж п’яти років, пісні кобзарів, оповідки кріпаків, чумаків і челядників допомогли Л. Жемчужникову добре пізнати Україну, а творчість Т. Шевченка – допомогла зрозуміти її душу. А шевченкова поема «Катерина» надихнула художника на створення картин «Кобзар на шляху» і «Покинута». Перша стала одним із видатних явищ українського історичного живопису і увійшла до «Ілюстрованого додатку» знаменитого альбому «З української старовини». Тему «Покинутої», започатковану рисунком 1854 р., Л.Жемчужников завершив геніальним офортом 1860 p., який дуже високо оцінив Т. Шевченко, про що в листі до І. Терещенка від 3 січня 1851 р. Жемчужников пише: «Малюнок мій «Покинута», зроблений і в гравюрі, подобався Т. Шевченкові, і він за цей малюнок назвав мене Шекспіром – величезна похвала в устах Тараса Григоровича, який ніколи не кривив душею». 

        У 1854–1856 pр. Л. Жемчужников написав картини «Чумак у степу», «Лірник у хаті», «Отара овечок, що повертається в село увечері», сепію «Сім’я Лизогубів, що скубе корпію». Тоді ж у співпраці Л. Жемчужников, О. Є. Бейдеман та Л. Ф. Лаґоріо створили «портрет» Козьми Пруткова. Як відомо, Козьма Прутков – спільний псевдонім, за яким сховалися рідні брати художника Олексій, Володимир та Олександр Жемчужникови та його двоюрідний брат Олексій Толстой. «Спадщина» Козьми Пруткова – це гостра сатира на казенну мораль тодішньої Російської імперії, на тупість її чиновників, на всіх тих, хто має владу і силу чинити розправу над проявом живої думки. Участь Л. Жемчужникова у створенні образу Козьми Пруткова – важлива сторінка його біографії. 

          Надаючи особливого значення самоосвіті, у 1856 р. Л. Жемчужников разом з О. Аґіним слухає в Київському університеті лекції з анатомії, багато рисує з античних скульптур. В цей час Жемчужников знайомиться з де Бальменами з Линовиці – Марією Павлівною та Сергієм Петровичем. Жемчужников так захопився мальовничими околицями Линовиці, що загорівся ідеєю придбати хату в Горошині, що належала графині Марії Павлівні. Причиною такого бажання було кохання художника до кріпачки де Бальменів Якилини (Ольги). Жемчужников намагається порозумітися з де Бальменами і викупити дівчину з неволі. Однак Сергій Петрович, а тим паче його дружина Марія Павлівна і чути нічого не хотіли про це. Очевидно, вони воліли б, щоб Лев Жемчужников одружився з їхньою донькою Марією, одноліткою Ольги. Відмова де Бальменів від будь-яких пропозицій Жемчужникова щодо звільнення Ольги спонукає його таємно викрасти кохану. Проте кріпацтво Ольги стає на заваді їхньому офіційному одруженню. Відтак Жемчужников удруге звертається до де Бальменів з проханням звільнити Ольгу, яка на той час вже чекала від нього дитину, та знову отримує відмову. Залишався один вихід – напівлегально (бо ж везе кріпачку) еміґрувати. Уже наступного 1857 p. Жемчужников разом з Ольгою та О. Бейдеманом виїхали за кордон і пробули там приблизно три роки. Понад рік художник подорожував по Італії, Греції, Туреччині, Палестині, Сирії, Єгипті, а решту часу жив у Парижі. За рекомендацією французького живописця-баталіста Ораса Верне працював у майстерні Глеза, послідовника Делакруа, студіював у свого друга Лаґоріо. У Парижі Жемчужников створив низку картин: «Малоросіянка, яка входить у сіни хати», «Різдво Христове», «Ніч», «Бандурист на могилі» (за мотивами Т. Шевченка).  За кордоном Л. Жемчужников захопився творчістю Рембрандта, оцінив техніку офорта, з якою його ознайомив Міді, учень Глеза, але яку по-справжньому зрозумів лише з робіт Великого Голландця. 

           Л.Жемчужников підтримує дружні стосунки з Пантелеймоном Кулішем. У 1856 р. гостює в нього у Києві та передає письменникові записані пісні й казки: «Він все те вислуховував уважно і тут же записував почуте, як робив завжди. Результат наших розмов він подав у другому томі «Записок о Южной Руси». А влітку того ж року Л. Жемчужников живе в садибі Куліша в Загорівці (Загорівні) Чернігівської губернії, звідки вирушає з ним в експедицію по Україні. Дорогою до Черкас вони знайомляться із сім’єю Миколи Гоголя. Куліш збирає усні та письмові матеріали, а Жемчужников активно малює. Наступного 1857 р. Куліш знайомить Шевченка з творчістю Жемчужникова. Своє захоплення від невідомої йому людини, що так «щиро нелукаво полюбила мою милу, рідну мову і мою прекрасну, сердешну батьківщину» Шевченко зафіксував у своєму «Щоденнику» («Журналі») 10 листопада 1857 р. В листі від 5 грудня 1857 р. до П. Куліша Шевченко пише: «… що се за дивний чудний чолов’яга Л .Жемчужников! Поцілуй його за мене, як побачиш».

  Особиста зустріч Жемчужникова з Шевченком відбулася в жовтні 1860 року. Шевченко, дізнавшись, що художник у Петербурзі, сам розшукав його. В подальшому це сприяло створенню цілого ряду творів за мотивами поезій Кобзаря. Того ж року Шевченко намалював портрет Жемчужникова, місце знаходження якого невідомо. Художник познайомив Кобзаря з новими французькими технологіями виконання офортів, уважно вивчав його роботи. Саме Л. Жемчужников першим після смерті Т. Шевченка написав і опублікував в часописі «Основа» спогади про нього, детально описав сцени поховання поета і промови, виголошені над його могилою на Смоленському цвинтарі в Петербурзі. Як відомо, Т. Шевченкові так і не вдалося здійснити до кінця задум щодо випуску в світ свого альбому «Живописна Україна», який мав би стати періодичним виданням. Це зробив після смерті Кобзаря Л. Жемчужников. Ось як він про це писав: «Багато років тому Тарас Григорович почав видавати альбом малюнків під назвою «Живописна Україна»; люблячи і глибоко поважаючи Тараса Григоровича, я намагався дати таку саму назву своєму виданню в пам’ять про Шевченка. Хай ця праця буде наче продовженням давньої праці Тараса Григоровича».Таким чином в 1861 – 1862 рр. Жемчужников виконав серію офортів (усього виготовлено 49 офортів) та видав альбомом під однойменною назвою. Окрім видання ілюстрованого додатку, Л. Жемчужников надрукував в «Основі» свої записки «Полтавщина», де висловив цінні думки про українське мистецтво; статтю «Декілька зауважень з приводу останньої виставки в С.-Петербурзькій академії мистецтв», готував до друку «Щоденник» Кобзаря, який не встиг надрукувати з огляду на припинення виходу часопису в світ.

   Різножанрові твори Лева Жемчужникова збагатили українську культуру в галузі офорту, заклали підґрунтя для подальшого нового розвитку українського образотворчого мистецтва.

   В творчості Лева Михайловича виділяється демократичність, глибоке знання народного життя, симпатія до українського селянства. Багато тепла, щирого почуття вклав художник у зображення народних співців-кобзарів, образи яких, на його думку, необхідно зберігати для нащадків з вдячністю за те, що «поетичні думи і перекази народу сприймали й передали їх нам з  художньою увагою до кожного слова». 

Катерина Кравченко,

Старша наукова співробітниця

відділу науково – дослідної роботи

Національного історико –культурного