Приємної прогулянки, Шановні гості!!!

НОВИНИ

    


    Проєкт веломаршрут «Від парку до парку» реалізується у рамках грантової програми «КультураТуризмРегіони» Парафіївською ТГ у партнерстві з національним історико-культурним заповідником «Качанівка» та Державним дендрологічним парком «Тростянець» НАН України за фінансової підтримки від Українського культурного фонду та  Державного агентства розвитку туризму України.
    


    8 червня 2021 року Національний історико-культурний заповідник «Качанівка» презентував виставку графічних робіт ХХІ ст. «Серед дерев Качанівки» художниці Наталії Алексенко (Київ). 

    


             Національний історико-культурний заповідник «Качанівка» підтримує розгляд законопроєктів Міністерства культури та інформаційної політики про протидію хаотичній забудові, зареєстрованих на сьогодні у Верховній Раді України, зокрема, про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання руйнуванню та знищенню нерухомої культурної спадщини (№ 4561), про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за руйнування і знищення нерухомої культурної спадщини та порушення традиційного характеру середовища (№ 4562).

ВАЖЛИВО !!!

---

ВИПАДКОВЕ ФОТО

---



 Берегиня сімейного вогнища

          Берегиня сімейного вогнища

(до 110 – річниці по смерті О.М.Білозерської)

В листі до Плетньова, редактора  журналу «Современник», щасливий Пантелеймон Куліш писав: « Жінки створені для того, щоб зробити з нас сократів». І тут він мав рацію. Його дружина- українська письменниця Ганна Барвінок не руйнувала, а створювала, «ліпила» свого чоловіка впродовж 50 літ подружнього життя. І завдяки цій надзвичайній  українській жінці світ побачив у постаті П.Куліша великого українця, кумира кількох поколінь.

Олександра Михайлівна Білозерська народилася 23 квітня 1828 року на хуторі Мотронівка на Чернігівщині в небагатій родині шляхетського маршал-предводителя повітового дворянства. Батько її був освіченою людиною. Мати, що походила з козацького роду, кохалася в українській мові, любила читати. Початкової грамоти Лесю, так звали О.Білозерську в дитинстві, вчив кріпак. У шестирічному віці її разом із сестрою Надією відвезли в сільський пансіон полковниці Ольги Козаової. З якою Мотрона Василівна Білозерська товаришувала. Там сестри Білозерські пробули шість років. Отримали традиційне пансіонне виховання та освіту. По смерті Козакової  повернулися додому. Після цього О.М.Білозерська ще кілька місяців пробула в пансіоні Прінцлейна в Конотопі, поки його не закрили у 1841 р., освіту завершила  у 14 років, її почали вивозити на бали. 

На Різдво 1842 року Василь Білозерський, брат Саши Білозерської, запросив погостювати до себе на хутір Пантелеймона Куліша. Тоді ж Пантелеймон Олександрович познайомився  з великою родиною Білозерських і вперше побачив свою майбутню дружину. 

Восени 1846 р. Академія наук відрядила П.Куліша на три роки за кордон для вивчення славянських мов, історії, культури, мистецтва. Відомо, що П.О.Куліш двічі просив руки Олександри Михайлівни, за першим разом йому було відмовлено. Мати не дала на те згоди, хоча дочка зізналася у своїх почуттях. Оскільки через патріархальне виховання вона не могла піти проти волі матері, єдине, що вона могла пообіцяти – це не виходити заміж ні за кого іншого.

У житті Пантелеймона Куліша почалося блискавичне сходження  - з учителя гімназії з незакінченою університетською освітою він обіймає посаду викладача словесності у Петербурзькому університеті. Вдруге він зявився у Мотронівці в іншій іпостасі – як перспективний вчений, столичний гість. М.В.Білозерська згодилася на шлюб. Весілля Олександри Білозерської та Пантелеймона Куліша відбулося 24 січня 1847 року в селі Оленівці під Борзною, в маєтку батьків молодої.  Старшим боярином на весіллі був Т.Г.Шевченко. Ту квітку, що молода начепила бояринові, він беріг ще довго і з ніжністю.

Ось як згадує своє весілля Олександра Михайлівна: « Музика гримить, шампанське піниться, затички в стелю  бють…, а тут поруч і зоря мого щастя… А мама! Щаслива подивилася на своїх дітей і на невгамонних своїх гостей та піде. Бокали дзвеніли, пінилися клубом, хлопали, розбивались… плескали під стелю, кричали гірко! То я мов дикарка, раз удостояла таки жениха поцілувати. Боже,  що то за вечеря була! Гучна, весела, щаслива…». Із спогадів видно, що в цей момент не було щасливішої людини у всьому світі за Олександру. Весілля – найяскравіший спогад її життя, адже вона дійсно кохалаКуліша всією душею. 

Після весілля Пантелеймон Олександрович писав Чуйкевичу: «Да, я счастлив своею жинкою, что просто восхищение! Шевченко знает, а в истории заткнет за пояс иншого студента; женщина розумная, твердая в намерениях, чувствительная к бедствиям человечества, одним словом достойная самой высокой  ступени в обществе».   

Майже одразу після весілля подружжя Кулішів виїздить до Києва, де мала відбутися прощальна вечірка з друзями. На вечір приходять Т.Шевченко,  М. Костомаров, усі члени Кирило-Мефодіївського товариства – близько 25 осіб. У своїх спогадах Ганна Барвінок пише: «Боже мій! Куди я попала! Що за лиця розумні, очі освітлені, палали вогнем енергії. Гомін балачок мені здавався божесвенною музикою. Я почувала себе в храмі Божім. Хотілося щось робить, говорить, бігти, летіть, помогати собі, слухаючи гімн, і не сміла сісти… Всі фібри моєї душі, як струни напружені, заграли в мені ще не відомими звуками… я у той вечір мов виросла». Невдовзі молодята разом з Василем Білозерським, до яких мав приєднатися Т.Г.Шевчнко( на його подорож за кордон О.М.Куліш віддав свій посаг 3 крб.) виїхали до Варшави, де чекали, поки будуть готові виїзні документи Олександри Михайлівни. «Я всю дорогу од Києва до Варшави упивалася поезіями Шевченка і багато віршів напамять заучила», згадуватиме згодом Ганна Барвінок.

У Варшаві вони чекали місяць на приїзд Т.Шевченка й оформлчли документи для виїзду до Німеччини. Проте виїхати не вдалося: П.Куліша, а також інших членів братства заарештували у справі Кирило – Мефодіївського товариства. З Олександрою Михайлівною жандарми повелися брутально. У листі до І.Пулюя Ганна Барвінок згадує: «Через місяць по шлюбі заарештували мужа і брата, і мене 19-літню, прямо взявши із хуторного гніздечка – покинули серед Варшави, так що я ні людей ні мови не знала». Від надмірного хвилювання і тривоги вона втрачає дитину й щастя бути матір’ю назавжди. Процес ІІІ відділі, заслання до Тули – всі випробування, що випали на долю Куліша, з ним ділила самовіддана дружина. О.М.Куліш клопочеться за чоловіка перед шефом жандармів графом Орловим. За нею теж встановлюють таємний нагляд, оскільки вона, як зазначено в документах, «пламення украинка», яка «обращает на себя внимание черезмерной любовью к родине своей, Малороссии».

З моменту одруження завершується щасливий період її біографії. У роки заслання, потім у Петербурзі, за кордоном, у Львові, Мотронівці Олександра Михайлівна у сприйнятті Куліша – лише жінка з «хозяйственными способностями” і маловчена людина. Той, для кого вона жертвувала всім, аби створити йому умови для праці, родинний затишок, боляче ранивїї вразливу душу. Неврівноважений Куліш з другої половини 50-х. переживав внутрішню драму, мав кілька романів. Залишав і знову повертався до Олександри Михайлівни. «Роман Куліша з Милорадовичівною, Марко Вовчком, Глібовою, Ганною Рентель – ті Кулішеві обмани, що про них ми маємо певні відомості, припадають на другу половину 50-х і на початку 60-х. р.р., на час від року 1856 до 1861». У П.Куліша виразно окреслився погляд на дружину як на малоосвічену і неохайну жінку. Таке ставлення чоловіка, сімейні конфлікти і непорозуміння призвели до тривалого нервової хвороби Олександри Михайлівни. Захворювання  почалося взимку 1854-1855р.р., посилилося наступного року, коли Куліші жили в Києві, згодом набуло хронічного характеру. 

Не скоро оцінить Куліш цю жертовність жінки. Її жертовність і всепрощенство були осмисленними, добровільними. Вона поділяла погляди Куліша на шлюб у тому сенсі, що подружжя повинні почувати себе вільними, повинні бути з обох боків моральної самопожертви. На жінку покладалися більші обов’язки щодо збереження сім’ї, ніж на чоловіка.

Куліш у автобіографічній статті «Жизнь Кулиша» писав про свою дружину: «Жінка ні в чому його не впинює, і чого він бажає. Тим вона рада з душею поступитись. Їй аби його бачити та чути». Самобичування, почуття провини перед дружиною руйнували благородну від природу Кулішеву натуру – усі його захоплення закінчувалися розчаруваннями.

Зрештою взаємини подружжя Кулішів витримали всі випробування «понурого періоду» у житті Пантелеймона Олександровича. Вже в серпні 1872р. він писав: «… Без этой особы не могу теперь нигде жить, хоть бы в раю. Цену людям узнаем мы только в старости. Блажен, кто может еще дружеским вниманием оплатить любящему и благородному сердцу за его заслуги перед нами, которых иногда мы и ценить не были способны». 

  У 1883 р. Олександра Михайлівна та Пантелеймон Куліш оселяються в Мотронівці. Наприкінці 1885 р. в Мотронівці сталася пожежа: «усе краще загарбала і всю бібліотеку поруйнувала», згоріло багато рукописів і переклад Біблії. 

В останні роки життя Куліші терпіли важку матеріальну скруту. « 2 лютого 1897 року, воскресенье, метель, плохая погода. Сегодня в 8 часов вечера умер Пантелеймон Александрович Кулиш, утеряла Украина найстаршого сына, найстаршого, найкращого робитныка свого», писав у своєму щоденнику сусід подружжя Кулішів Іван Іванович Троїцький. Після смерті П.О.Куліша Олександра Михайлівна величезну моральну підтримку одержувала від своїх земляків – І.Шрага, М.Кочубея, М.Чернявського, Б.Грінченка, М.Коцюбинського, В.Тарновського. Олександра Михайлівна дбайливо впорядковувала могилу письменника, збирала архів, переписувала переклади  та готувала  твори чоловіка до друку, облаштовувала його музей. 

Останні роки Олександра Михайлівна жила, «зозуля без гнізда», як називала себе, у злиднях. Померла О.М.Куліш6 липня 1911 року.  




Фабриченко Валентина,

організатор  екскурсій.





Авторизація



У цей день

Українське ділове мовлення. Календар свят

Друзі