Приємної прогулянки, Шановні гості!!!

НОВИНИ

    


    8 червня 2019 року Національний історико-культурний заповідник «Качанівка» зустрічав учасників і гостей Другого Всеукраїнського відкритого дитячого фестивалю патріотичної пісні та поезії «Чернігівська Січ». Фестиваль об'єднав навколо себе людей, які небайдужі до рідної землі, до рідної мови, а ще більше – до неньки України. 
    


    25 травня 2019 року в Національному історико-культурному заповіднику «Качанівка» в рамках проекту «Біжи та дивись» відбулися спортивні змагання «Качанівка - trail forever 2019» за двома дистанціями: «Озерна» - 18 км, «Паркова» - 9 км. У змаганнях  брали участь всі бажаючі. 
    


    25 травня 2019 року благодійна організація «Фонд відродження Качанівки» спільно з Національним історико-культурним заповідником «Качанівка» провели дитячий благодійний бал «На гостини до Тарновських» на відзначення 195-ї річниці відтоді, коли родина Тарновських стала господарями качанівської дворянської садиби (1824-2019). У заході взяли участь 39 пар дітей загальноосвітніх шкіл Ічнянщини, представники влади, творча інтелігенція, бізнесмени, політики.                            

ВАЖЛИВО !!!

---

ВИПАДКОВЕ ФОТО

---



 «Родина Харитоненко – меценати та благодійники»


(до 165 – річчя від дня народження П.І. Харитоненка)


Прізвище українських Харитоненків стоїть в одному ряду з такими відомими промисловцями як Терещенки, Демидови, Морозови, Ситіни. Біля витоків їх величезного багатства стояв Іван Герасимович Харитоненко (1820 – 1891). Родом із небагатої сім’ї, що проживала у слобідці Нижня Сироватка Сумського уїзду Харківської губернії. Іван Герасимович оселився в м. Суми, де і розпочав свою комерційну діяльність, завдяки якій рід Харитоненків завдячував своєму фінансовому благополуччю. Основною сферою діяльності родини був цукровий бізнес. На початку 90-х ХІХ ст. родині належали шість цукрових заводів і один рафінований, близько 40 тисяч десятин землі. Географія справ Харитоненків була надзвичайно широкою:у найбільших містах Німеччини, Австро – Угорщини, Ірану діяли їх торгівельні склади. Жодна міжнародна виставка не обходилася без участі сумських цукроварів, продукція яких незмінно здобувала високу оцінку. Про це свідчать численні нагороди – золоті та срібні медалі.

Іван ГерасимовичХаритоненко став добрим генієм для свого рідного краю. Він тратив величезні суми на благодійність, збудував реальне і духовне училище, жіночу гімназію, притулки, церкви та багато іншого. Своєму єдиному сину заповів побудувати у Сумах кадетський корпус та дитячу лікарню в пам’ять трагічно загиблої доньки Зінаїди. А ще просив «любить друг друга и любить г. Суми так, как люблю я».При цьому, як писала 19 грудня 1891 р. Харківська губернська газета «Южный край» в некролозі про смерть І. Г. Харитоненко, що навіть вороги не наважились запідозрити джерела його незвичайного збагачення. 

За кілька тижнів до смерті Іван Герасимович склав заповіт, за яким правонаступником справ стаєйого син – Павло Іванович Харитоненко(1856 – 1914), якого згодом назвуть «цукровим королем» Російської імперії.Павло Іванович був єдиним сином, народженим у другому шлюбі з Наталією Максимівною Лещинською.Він виявився гідним спадкоємцем свого роду. За майже 23 роки самостійної діяльності він значно розширив справу свого батька і примножив капітали, отримані у спадщину. Він став не тільки одним з найбільших цукрозаводчиків Росії, а й великим землевласником.

Павло Іванович активно продовжував меценатську і благодійницьку діяльність батька. Особливо багато пожертв він витратив на Суми. Зокрема, в 1901 – 1914 роках він збудував величезний Троїцький собор, виконаний на зразок Ісаакієвського собору та Троїцької церкви у Санкт – Петербурзі. Щедрий внесок зробив Харитоненко на спорудження пам΄ятника Богдана Хмельницького у Києві. На його кошти здобували музичну освіту 20 студентів Московської консерваторії. Він був одним з перших, хто разом з Павлом Третяковимдопоміг у створенні Музею красних мистецтв в Москві (нинішній Музей образотворчих мистецтв ім. Пушкіна). 200 тисяч карбованців – такою була пожертва Харитоненка на ремонт і оздоблення Софіївського храму в Москві. Тривалий час підприємець – меценат очолював Московське відділення Російського музичного товариства. Подвижницька праця була оцінена: Павлу Івановичу Харитоненку жалували дворянський сан. Фамільний дворянський герб увінчали слова: «Працею возвеличуюсь».

У 1893 році П.І. Харитоненко остаточно перебирається до Москви. На місці складу та контор він вирішує збудувати маєток, відповідно до його статків та положення. Проект він замовляє ще в 1891 році архітектору В.Г. Заліському, а оформлення інтер΄єрів - декоратору Ф. О. Шехтелю (пізніше він став майстром московського модерну, став автором павільйону Харитоненка на виставці у Парижі в 1900 р.). Вже в 1893 році будівницво було завершено. Будинок на Софіївській набережній, неподалік Кремля, вражав своєю красою та довершеністю. Побудований у класичному стилі, з флігелями, красивим ліпним декором, візерунчатими воротами, встановленими бюстами. З терас, які підпирають колони, відкривається чудовий краєвид на протилежний берег річки з Кремлівською стіною, соборами та палацами. Зали вражали розписами, ліпниною, були прикрашені гобеленами, кришталевими люстрами, фігурними паркетами, також вражала картинна галерея.

Новий маєток на Софіївській набережній одразу ж став центром московського художнього життя. Автор спогадів «Семейнаяхроника» Т. А. Аксакова – Сіверс, яка часто бувала у будинку і товаришувала із молодим поколінням, писала: «Видела в доме на Софиевскойнабережной так много красивого и интересного, что «эстетической зарядки» хватает по сей день. В этом доме благодаря «художественномучутьюхозяина, происходилвесьмаудачный сплав самих разнообразныхчеловеческихэлементов». Разом з тим, деякі гості, користуючись гостинністю господарів, сприймали їх з деякою долею снобізму та іронії: «…харі тоненькі, а кишені товстенькі». А кишені дійсно були чималі. І це давало можливість приймати високопоставлених людей на найвищому рівні. Будинок Харитоненка відвідували не тільки творча інтелігенція, а й політичні діячі. Вони були вражені прийомами. Так, у січні 1912 року московські газети писали про обід у Павла Івановича, на якому була присутня вся «высшаявоенная Москва». Був даний званий вечір на честь приїзду 80 членів парламенту із Лондона. Відомий британський віце – консул Роберт Локкартзалишив детальну розповідь про цей прийом: «Дом Харитоненко былогромныйдворец, расположенный на другом берегу реки, как раз напротив Кремля. Для встречи с британской делегацией  были приглашены все власти, вся знать, все московские миллионеры, и, когда я прибыл, былотесно, словно на лесницах театра в очереди. Весь домбылсказочноубранцветами, доставленнымиизНиццы. Казалось, что оркестры играли во всех передних. Здесь более часа Гельцер, Мордкин и Балашова восхищали нас балетным дивертисментом, а Сибор, первый скрипач оркестраБольшоготеатра, играл нам ноктюрны Шопена. На длинныхузких столах былирасставленыводка и самыевосхитительные закуски, горячие и холодные, которые подавались десятками служителейстоявшим гостям. Скажу по совести, я не в состоянииприпомнить числа блюд илиразнообразныхсортов вин, подававшихся к ним. Вочтодолженбылобойтисьтакойвечер, мне неизвестно. Для меня он закончилсятолько к утру. После музикального дивертисмента мы танцевали».

Витрати Харитоненків на меценатство та благодійність були величезні, але доходи були набагато більшими. Тож придбати ще якусь нерухомість для Павла Івановича не було проблемою.

Після довготривалого володіння Качанівкою (1824 – 1896 рр.) збанкрутіліТарновські змушені були продатикачанівське помістя. Звичайно, що хотілося її передати в надійні руки.Родина Харитоненків стала гідною наступницею. Качанівку знав і відвідувавще Іван Герасимович, батько Павла Івановича. У відомому родинному альбомі Тарновських, що зберігається у Чернігівському історичному музеї прочитується підпис: «Іван Харитоненко» (№ 49).Орієнтовно цей автограф можна датувати 1840 – ми рр., коли підприємцю – початківцю було трохи за 20 років. Будучи тоді конторником,  Іван Харитоненко активно відвідував усі ярмарки. То цілком імовірно, що міг проїздом відвідати знамениту Качанівку. У альбомі для відвідувачів під номером 98,значиться підпис самого Павла Івановича. Автограф датується 1856 роком, коли майбутньому власнику Качанівки було біля 4 років.Тому маловірогідно, що підпис належить саме йому. Хоча можна припустити, що хлопчик був зі своїм батьком і вже міг писати. А так як підпис старшого Харитоненка вже був, то його запропонували залишити молодшому.

За купчою від 29 квітня 1897 року В. В. Тарновський продав Качанівку (разом із Парафіївським цукровим заводом) за 1 мільйон карбованців «цукровому королю». Цю суму він заплатив без особливих зусиль. Звичайно, було престижно стати власником відомої садиби, заснованої славетним П. О. Рум΄янцевим – Задунайським. Привабила його й недалеко розміщена Парафіївська цукроварня.

Харитоненко придбав садибу як весільний подарунок для своєї старшої доньки – Олени Павлівни (1879 – 1948), яка у тому ж році вийшла заміж за князя Михайла Олександровича Урусова (1872 – 1914).Маючи по суті необмежені матеріальні можливості, Павло Іванович розгорнув у садибі грандіозні будівельні роботи, а також у Парафіївці на цукроварні й довкола неї. Значних змін зазнав головний будинок – палац: повністю переклали флігелі, перебудували центральний барабан, по всьому палацу замінили підлогу, портали дверей, наново оздобили зали, будівля була рустована.У садибу провели електрику й телефон, обладнали водогін і каналізацію, розширили і впорядкували парк. Постали й нові будівлі, деякі з них,на превеликий жаль,вже втрачені. Будівельними роботами керував ГуставШольц.Виконував роботи в палаці і скульптор Олександр Лапін. Для живописних робіт було запрошено модного московського художника Августа Томашка, який брав підряди на оздоблення інтер΄єрів.Під керівництвом А. Томашка були виконані малювання у парадній їдальні, вітальні, лицарській та інших залах палацу.До цього слід додати , що у Качанівці було збудовано щонайменше 12 будівель різного призначення. Інвентарна книга садиби на 1 березня 1918 року перераховує тут 35 будов: палац, службові флігелі, електростанція, корівник, дві конюшні, каретний сарай, оранжерея, альтанка Глінки, китайська альтанка, будинок – квартира завідуючого двором, двалідники, свинарня, амбар, два телятники, будинок електротехніка, три теплиці, чотири сторожки і т. д.

Павло Іванович на першому поверсі палацу мав свої постійні апартаменти: приймальню, кабінет, спальню та вбиральню. Загальна балансова вартість всіх садибних будівель, включаючи каналізацію і бруківку склала 699860 крб. 55 коп. Тож можна переконливо стверджувати, що та садиба, яку ми маємо сьогодні, це більше садиба Харитоненків, звісно, не включаючи парк, який формувався в основному за попередніх власників, але і він не був обділений увагою нових господарів. За рахунок купівлі сусідніх земель парк було ще більше розширено. Про його атмосферу і упорядкованість ми можемо судити з листа К. С, Петрова – Водкіна до своєї дружини, який відвідав Качанівку в червні 1915 року: «Шлю тебе поцелуй из этого розкошного местечка, где я сейчас нахожусь. Представь себе благоусроеный парк в 700 десятин с огромными прудами и вековыми деревьями. Дубы, тополь, каштаны, прыгающие с ветки на веткубелки, пруди с аистами и лебедями. А в центре всего этого замок в 76 комнат, переполненный редкой мебелью и произведениями искусства. Приехав в этот замок в 4 часаутра, я прошел по всему зданию как во сне, теряясь во всех этих закоулках, залах и лесницах. Я ночевал там один одинешенек и от этого все казалось мне еще сказочнее» .

П. І.Харитоненко був насамперед діловою людиною, підприємцем, тож найбільше уваги він приділяв цукроварні у Парафіївці, яка стала називатися Оленівською на честь його дочки. Завод був повністю реконструйований і розширений. Поруч були зведені нові й перебудовані існуючі службові,житлові та господарські будівлі, частина яких в непоганому стані збереглася до нашого часу. Майже незмінним залишився і сам завод. На 10 серпня 1916 року  загальна територія заводу складала 28.5 десятин. Ця земля оцінювалась тоді в 228 228 тисяч карбованців. Окрім всього іншого П. І. Харитоненко приймав участь в будівництві Лубено – Роменської залізничної дороги. Він добудував до неї заводську залізничну гілку довжиною 468 саженів. Вона існує досьогодні.

Під кінець життя Павло Харитоненко задумав на зразок Качанівки чи Абрамцево перетворити свій маєток Наталівку в Богодухівському повіті на мистецький осередок. Сам маєток був створений Іваном ГерасимовичемХаритоненком на початку 1880-х років і названий на честь Наталії – молодшої дочки Павла Івановича. Для цього були запрошені визначні митці, серед яких був архітектор Олексій Щусев, художник Мстислав Добужинський, скульптори Сергій Коньков і Олександр Матвєєв. Вони сприяли тому,що скоро задум мільйонера – мецената був втілений в життя.Внутрішнє оформлення маєтку було виконано у стилі французької готики: кімнати декоровані різними породами дерев. Фігурки лицарів, різьблені дракони, хижий орел, карлики виготовлені на меблевій фабриці Шмідта, таким був декор холу і приймальні. Біла, з позолотою, пронизана світлом бальна зала була прикрашена «Пейзажем з водопадом» Гюбера Робера. Поряд була кімната із живописним плафоном Франсуа Фламенго, тут же була розміщена колекція живопису.Особливе незабутнє враження справляла Спасо – Преображенська церквав Наталівці – одна з найефектніших будов Щусева.

На одному із фасадів на замовлення власника була вибита рамочка з написом: « В лето от создания мира 7419 от Рождества же Господа нашого Иисуса Христа 1911 месяца июня в 29 день в царствование императора Николая Второго Александровича в имении Натальевка … заложен храм во имя Всемилостивейшого Спаса в знак милости Божией явленной роду Харитоненко. Строитель храма академик Алексей Щусев, помощник архитектор Алексей Рухлядев. Освящен храм сей лета 1913 месяца июля в 7 день».В храмі зберігалась колекція давньоруських ікон, вартість яких сягала одного мільйона карбованців.Тут вирувало життя, особливо влітку, коли збиралася вся родина та численні гості. Багато сучасників згадують відвідини сім΄їХаритоненків як «життя в раю». Скульптор С. Т. Коненковтак пише про своє перебування в Наталівці: «Имениеокружалбольшой фруктовий сад. К обеду в барском доме собиралисьчеловек п’ятдесят – сто. П. И. любил, чтобычеткособлюдаласьритуальная сторона обеда. Ровно в двенадцатьчасов дня раздавалсязвонок, и гости, одетыев смокинги, строгиекостюмы, шли в обеденную залу, во всю длинукоторойтянулсяукрашенныйцветамистол, гости отправлялись закусить и выпить. В стороне стояли столики с водкойвольду и серебрянными чашками, полнымичернойзернистойикры. Официанты с готовностьюугощали подходящих к столикам. Когдавоглаве стола усаживалсяхозяин и хазяйка и все гости были в сборе, начиналсяобед. Борщ, окрошка, галушки, вареники сменялисьжареными фазанами, утками, курами. Такого изобилия я нигденикогда не видел».

Художники, які гостювали тут, писали те, що було безпосередньо пов΄язане з маєтком та його господарями. Це, зокрема, портрет Павла Івановича Харитоненко (1901 р.), робота Сєрова В.О.;портрет сестер Харитоненко (княгині О.П. Урусовой і графині Н.П. Стенбок – Фермор (1903 р.), робота Бенар, Альбер; роботіФламенг, Франсуа належить портрет Віри Андріївни Харитоненко (1893 р.); Миколі Неврєву– портрет Наталії Максимівни Харитоненко (1892 р.); Олену Павлівну, крім Сєрова (1909 р.), писав ще і Костянтин Сомов (1914 р.). Робота Малявіна Ф.А. портрет Павла Івановича Харитоненко з сином Іваном (1911р.) відноситься до періоду творчої зрілості майстра. Цілком вірогідно, що роботаС.А. Виноградова, де зображений інтер΄єр церкви зображає Наталівський храм.З Наталівкоюпов’язані і його роботи «Бузок. Натюрморт» (1912 р.). Окремою групою можна вважати зображення улюблених домашніх тварин господарів маєтку: «Чорний собака» (1893 р.) та «Жовтий таксик» (1893 р.),М.В. Неврєва, «Карогнідий кінь» (1893 р.), С.А. Виноградова та «Білий кінь» (1893 р.) В.Є. Маковського. Перлиною зібрання було знамените полотно Крамського «Невідома» (1883 р.). Крім того, тут були роботи І. Айвазовського, В. Полєнова, І. Рєпіна, В. Сурікова, В. Верещагіна, М. Нестерова, К. Малевича, М. Врубеля, К. Коровіна.Наталівськаколекція почала формуватися наприкінці життя Харитоненка, у 1880 – 1890–х рр., і є фактично віддзеркаленням його мистецьких смаків та уподобань, набутих у Москві. Він виявив справжній мистецькийсмак і далекоглядність, впевнено підтримував митців, чиї твори стануть згодом окрасою вітчизняного мистецтва.Підтвердженням цьому є «Інвентар» качанівської садиби на 1 березня 1905 року, в якому перераховується багато старовинних картин, скульптурних фігур, китайських, сербських і японських ваз, індійських та єгипетських артефактів, зброїта багато інших речей. Серед картин згадується навіть полотно Рафаеля.На сьогодні багато з цих полотен зберігаються у музеях Москви, Санкт – Петербургу, Казані, Сумах. Найбільшою ж кількістю робіт із колекції Харитоненка в Україні володіє Харківський художній музей.

За Павла Харитоненка Наталівка стала і унікальним господарським центром краю, який міг слугувати зразком не тільки у межах України. Із Швейцарії, Данії, Голландії виписувалися дорогі премійовані плідники великої рогатої худоби, коней, птиця. Були збудовані зразкові пташники,корівники, фазанарії, манежі й конюшні. Досить скоро створилося ідеально поставлене племінне господарство. Нема сумнівів в тому, що і в Качанівці господарство велося на найвищому рівні. По-перше, таким вже був Павло Іванович, він не міг робити щось аби як. Для його діяльності були характерні не тільки розмах і щедрість, а й висока культура, фундаментальність, прагнення до ідеалу. По–друге, про рівень господарювання в Качанівці можна судити із тих господарських приміщень, які збереглися до нашого часу. На превеликий жаль, не зберігся пташник, такий свого роду невеликий двоповерховий палац для птиці. Скажімо, на 1 березня 1899 року тут були білі та сірі племінні китайські гуси ( 86 голів), лебеді ( дві самки і двоє самців), два павичі і дві пави. І судячи з того, як активно Харитоненко будував господарські приміщення, господарство з кожним роком розширювалось. З’явилися фазани,племінні корови сентиментальської й інших порід, племінні коні, свині, частково племінна худоба завозилась із Наталівки. На 1 березня 1905 р. тут вже було 12 жеребців, 32 кобилиці, 10 меринів, 6 коней для полювання. На 1 березня 1918 р. в садибі нараховувалось вже 32 корови, 43 телят, бугай, завезений з Наталівки, 116 свиней, 37 коней. Цікаве свідчення про господарство садиби залишив К. С, Петров – Водкін. У вже згаданому листі дружині від 16 червня він писав: «Вечероммы пошли в рабочийуголок, где у хозяевбылисобраныогромныесокровща: не считая двора для кур, посмотрела бы ты на этих чистокровных коней, этих породистых коров, свиней и овец, и наконец, черт знает, чего только здесь нет…».

На жаль, Павла Івановича вжене було. В ніч на 13 червня 1914-го року на 62 році життя, у Наталівці, Харитоненка не стало. Похований з надзвичайними почестями в Сумах 16 червня,поруч з могилою батька. На його смерть відгукнулися найавторитетніші газети України й Росії. Михайло Нестеров згадував: « В Уфе по газетам узнали о смерти П. И. Харитоненко в Сумах. Перед самымотьездомизМосквыХаритоненко принял от меняоконченные образа, расплатилсясомной,былбодр и весел, молодец, не смотря на свои«шестьдесят», не стало добродушного Павла Ивановича,оставившегоогромноесостояние, до ста миллионов».

Пам΄ять про себе Павло Іванович залишив якнайкращу. Його нащадки гідно продовжили його справу. Величезне Парафіївське помістя разом з Качанівкою і чотирнадцятьма іншими господарствами (Михайлівкою, Березиною, Андріївкою, Терешихою, Западнею, Ковтунівкою, Софіївкою, Верескунами, Боярщиною, Іваницею, Бовдунами, Няженським) перейшло до старшої дочки Олени. На 1 березня 1915 р.Харитоненкамналежало тут 6503 десятин землі, 1793 десятини крім того, орендувалось. Ще на початку 1919 р. Оленівським цукровим заводом, як і всім Парафіївським помістям офіційно володіла Олена Павлівна, хоча управляючим, по всій вірогідності, був її чоловік – Михайло Олів.Інвентар садиби перераховує 193 картини, гравюри і портрети. Ще 88 картин зберігалися у правому флігелі.

1 березня 1918 року маєток і завод були націоналізовані. Самі ж господарі, зібравши найцінніші речі, були змушені виїхати. Спочатку – уКрим, потім –у Стамбул, а далі – до Парижу.Нинішнє покоління із «династії цукрових королів» мають зовсім інші прізвища: нащадки Олени – Олів і фон Ріттер, нащадки Наталії – Шебеко та Мусіни – Пушкіни.Віра Андріївна Харитоненко та її син Іван Павлович оселяються у Германії. В Мюнхені її здоров΄я значно погіршилося. Лікарі винесли страшний діагноз – рак. У 1923 р. у віці 64 років вона померла.Останній носій відомого прізвища,Іван, не зміг змиритися із втратою дорогої людини,і взимку 1924 рокутам же, в Мюнхені,покінчив, на жаль, своє життя самогубством.З його смертю рід промисловців – цукроварів перервався. Прекрасний будинок в Москві на Софіївській набережній теж перейшов у власність держави. Колекція була частково пограбована, частково розійшлася по столичних та провінційних музеях. Сам маєток використовується як резиденція посла Великобританії у Росії. Обезлюдніла іНаталівка. Збереглася лише родиннаСпасо – Преображенська  церква.А Качанівка стала Національним історико – культурним заповідником.

У самих Сумах сьогодні на міському кладовищі можна побачити досить вишукані надгробки, справжні витвори мистецтва, на родовій могилі Харитоненка. Скульптурні роботи виконав майстер АрістидКруазі. На кошти містян був відновлений у центрі міста і пам’ятникІвану Герасимовичу Харитоненку.

Думаю,що про всі добрі справи, якіробили Харитоненки, ми до кінця ще не знаємо. Мабуть не заради слави трудилися батько та син. За основу своєї діяльності було взяте Священне Письмо, де сказано : « Смотрите, не творите милостынивашейпред людьми с тем, чтобы они видели вас: иначе не будет вам награды от Отца вашего Небесного. Итак, когда творишь милостиню, не труби перед собой, как делают лицемеры, чтобы прославляли их люди…».


Людмила Клочко, 2018 р.






Авторизація





У цей день

Українське ділове мовлення. Календар свят

Друзі