Микола Миколайович Ге: у пошуках істини
Микола Миколайович Ге: у пошуках істини
(до 195-ї річниці від дня народження)
Дослідження українського культурно-мистецького процесу ХІХ століття неможливе без урахування ролі як самих митців, так і середовищ, у яких формувалася та розвивалася їхня творчість. Однією з ключових постатей цього періоду є Микола Миколайович Ге (1831 – 1894) - художник-реаліст, майстер історичного та біблійного живопису, член Товариства пересувних художніх виставок. Його спадщина посідає особливе місце в історії мистецтва.
Інколи так буває в житті, що людина навчається на математика, довгими роками «в пошуках самого себе», а потім розуміє, що вона – художник! Саме так сталося і з Миколою Ге: « Я почав малювати не пам’ятаю коли, пам’ятаю лише, що намалював на долівці крейдою коней і архімандрита в мантії, що мені дуже сподобалось. Бабуся зауважила, що малювати коней на долівці можна, а архімандрита не можна».
Микола Миколайович Ге народився 15 (27) лютого 1831 року у м. Воронеж в сім’ї поміщика. Незвичне для нас прізвище передалося йому від прадіда, який був французьким емігрантом. Коли майбутньому творцю живопису тільки виповнилось 3 місяці, його мати, Олена Яківна (в дівоцтві Садовська), померла від холери. Миколу та його ще двох братів могла чекати така ж доля, але кріпаки віднесли дітей в місто, до бабусі, де інфекція була не так поширена, і врятувала їх від загибелі. Але коли небезпека минула, родина повернулася до свого маєтку в село Попелюхи Могилівського повіту Подільської губернії (нині Мурованокуриловецький район Вінницької області), де його батько, Микола Йосипович, вів сільськогосподарські справи. До 1840-го року проживав у батьківському маєтку і виховувався бабусею Даркою Коростевцевою та тіткою Олександрою Матушевич.
У тому ж 1840 році дев’ятирічного хлопчика віддали на навчання до Першої київської гімназії, де навчалися його старші брати. Федор Бєляєв був його першим вчителем і Ге брав у нього уроки живопису, починаючи зі звичайних акварельних фарб, згодом перейшов вже на олійні фарби. Ге дуже надихали роботи його вчителя, він часто ходив до нього додому й просто роздивлявся картини, ескізи зліпки гіпсових голів, а також літографії полотен інших художників.
Цей навчальний заклад зіграв важливу роль у формуванні особистості майбутнього художника. В той час у гімназії працювали деякі професори, що прогресивно мислили, зокрема, Микола Іванович Костомаров (викладав історію), якого незабаром арештували через діяльність у Кирило-Мефодіївському товаристві. Про нього Ге згадував так: «Він змусив мало не все місто полюбити історію. Коли він забігав у клас, все завмирало, як у церкві». Аж через двадцять п’ять років Микола Ге напише портрет Миколи Костомарова.
Після закінчення гімназії, у 1847 році, за порадою батька, Ге вступив до математичного відділення філософського факультету Київського університету. Точні науки давалися йому важко і коли старший брат, Осип, радить перебратися до Петербургу, юнак радісно погоджується. Постійно вивчаючи точні науки, Ге ніколи не покидала його «істинна муза» і він продовжував вивчати живопис самостійно. Приїхавши в нове місто, Микола насамперед відправився у виставковий зал: «Приїхав, побачив «Помпею» – і не міг надивитися», - так М. Ге говорив про відому картину Карла Брюллова «Останній день Помпеї», до речі, улюблене полотно Миколи Васильовича Гоголя.
І знову, всупереч самому собі і своїм вподобанням, Ге вступає до університету на математичний факультет. Але його постійно тягнуло до мистецтва: весь свій вільний час Микола проводив у картинних галереях, ходив по виставках різних художників, а по неділях відвідував університетські музичні концерти. Але, вичерпавши все своє терпіння, він покинув університет і вступив до Академії мистецтв. На життєву позицію М. Ге суттєво вплинув як і Київ загалом, так і гімназія. До Петербурзької Академії мистецтв Микола прийшов вже чітко сформованим художником, зі стійкою позицією та українським потягом до волі. Зі спогадів Миколи Ге: «Наближаючись до 48-го року, ідея свободи проникала в замкнуті двері гімназії, я вже тоді усвідомлював усю несправедливість пригноблення особистості і вважав себе зобов’язаним нікого не пригноблювати».
В академії він уже мав друзів. Майбутній скульптор та гімназійний приятель Миколи, Пармен Забіла, теж навчався в академії. Одного разу Пармен показав Миколі кілька листів своєї сестри Ганни Петрівни Забіли. На той момент дівчина жила в батьківському маєтку в селі Монастирище Ніжинського повіту Чернігівської губернії. Ге теж почав писати дівчині листи, не помітивши, як закохався. У листуванні юнак зробив дівчині пропозицію і вона відповіла згодою. В одному з листів до нареченої він написав: «Дякую Богові, що я художник», бо любив те, чим займався. У майбутньому Ганна Забіла стане для Миколи Ге підтримкою та художнім натхненням.
Ще студентом Микола отримував замовлення й писав замовні портрети чиновників та давав уроки малювання за скромну плату. Незважаючи на скрутне фінансове становище, художник часто допомагав своїм товаришам. Троє з них жили в його кімнаті. Микола навіть дозволяв їм носити свій парадний одяг, і тому часто проводив вечори вдома, не маючи можливості вийти в світ.
Згодом Ге представив Раді Академії полотно «Ахіллес оплакує Патрокла» і успішно витримав іспит на Малу золоту медаль. А через два роки за картину «Саул в Андорської чарівниці» він отримав Велику золоту медаль і відправився в поїздку по Європі коштом Академії. Тобто він буквально втікає: «Якщо б мене спитали: навіщо ви їдете? Я б, можливо, відповів: займатися мистецтвом; проте це була б відповідь зовнішня, не та. Собі б я відповідав: залишатися тут я не можу; там, де шир, де свобода — туди хочу», — ось так він згадував цю поїздку.
У жовтні 1856 року художник та Ганна Забіла повінчались. До Європи Микола Ге поїхав вже разом з дружиною, де вони відвідали Швейцарію, Німеччину, Францію та Італію. До речі, саме там, в Італії, у Миколи та Ганни народилися двоє синів – Микола та Петро. А по догляду за дітьми родина найняла українку, яку Григорій Мясоєдов назвав «хахлушкою» та «великою патріоткою».
У Римі Ге відвідував картинні галереї і створював етюди. Він написав кілька жіночих портретів, вид міста з вікна майстерні, і картину «Ранок». Тоді ж з’явилися ескізи «Смерть Віргінії» і «Любов весталки». Ге звернувся до релігійних мотивів. Одним із перших полотен Ге на біблійний сюжет стало «Повернення з похорону Христа».
Незабаром Микола Ге зіткнувся з творчою кризою. Римські ескізи так і залишилися ескізами – він не зміг писати ті полотна, які він запланував раніше, а робота над новим сюжетом – «Смерть Ламбертаціі» – не просувалася далі начерку. Художнику ніяк не вдавалося створити головну картину, яку він повинен був привезти з поїздки. Техніка академічного живопису не влаштовувала Ге, він кидав ескіз відразу ж, як тільки бачив «слід Академії».
Микола Ге навіть на деякий час залишив живопис та був у пошуках натхнення і мав намір повернутися додому з порожніми руками, без картин. Але в якийсь момент він звернувся до Євангелія. «І раптово я побачив там горе Спасителя, який назавжди втрачає учня – людину, — згадував Ге— біля нього лежав Іоанн: він усе зрозумів, але не вірив у можливість такого розлучення; я побачив Петра, який підскочив, тому що він теж зрозумів усе і обурився — він гаряча людина; побачив я, нарешті, й Іуду: він неодмінно піде».
Так народилася ідея «Таємної вечері»: невелика кімната, висока стеля, гладкі стіни, кам’яні плити підлоги. Так, це Єрусалим. Лавка, на ній напівлежить Христос, гірко підтримуючи голову рукою, що спирається на стіл. У нього в ногах молодий безбородий Іоанн, за спиною – бородаті апостоли. На розі столу сивий дід – апостол Петро, за ним -кілька темних постатей.
Ге взявся писати без начерку і закінчив картину, виконану в реалістичній манері, уже через два тижні. Сучасники твердили, що у всій Європі за всі періоди християнського мистецтва не було чогось схожого, настільки вона була досконалою. В цій картині художник застосував ризиковані новації. Він згадував, що, створюючи цю «першу самостійну картину», він запропонував надто сміливе трактування, наділивши людськими емоціями євангельських персонажів. На його думку, поведінка й світовідчуття їх нічим не відрізняються від поведінки й світовідчуття його сучасників.
Свою «Таємну вечерю» 33-річний художник представив на осінній академічній виставці. Картина викликала безліч різних відгуків. Та саме за цю роботу М. Ге, минаючи звання академіка, відразу отримав звання професора Академії мистецтв. Полотно придбали для музею Академії за десять тисяч рублів сріблом.
Далі художник продовжує євангельську тематику в своїх картинах, віддаляючись від академічної школи, передбачає появу символізму в європейському живописі та колірний драматизм. Розвиваючи експресивну манеру живопису, М. М. Ге доволі часто стикався з нерозумінням свого мистецтва і його твори визнавали просто невдалими.
У травні 1870 року художник повертається до батьківщини, де стає одним із засновників Товариства пересувних художніх виставок (член правління й навіть скарбник!), щорічно експонуючи на них свої історичні полотна і заживає ще більшої популярності. Його петербурзька квартира стала салоном, в якому щочетверга збиралися літератори, художники і люди від науки. Всі вони разом –«передвижники», збунтувалися проти академії з її відстороненістю від «живого життя» й проголосили реалістичне мистецтво активною, сповненою громадянської пристрасті, силою, здатною перетворювати дійсність.
Одні роботи М. М. Ге євангельської тематики, інші – історична тема, інтерес до якої підігрівала дружба з Миколою Івановичем Костомаровим. Одні роботи художника змушували цінителів мистецтва схилятися перед силою його мистецького таланту, інші ж викликали розчарування критиків. Та й сам Микола Миколайович відчув себе внутрішньо на роздоріжжі. Ось тоді якраз він відмовився від професорської посади, подавшись із родиною в Чернігівську губернію: «Чотири роки в Петербурзі й занять мистецтвом привели мене до того, що так жити не можна. Мистецтво я просто люблю, як духовне заняття, але я повинен відшукати собі спосіб незалежний від мистецтва. Я пішов у село. Я думав, що життя там дешевше, простіше, я буду хазяйнувати і цим жити, а мистецтво буде вільним».
У 1875 році Ге придбав хутір Іванівський в Чернігівській губернії, неподалік від залізничної станції Плиски. Тут для нього звели одноповерховий дім із художньою майстернею ( дотепер не зберігся). Невеличкий, дуже скромний, присадкуватий, зовсім не схожий на поміщицькі садиби будиночок до кінця життя художника став його притулком, його творчою майстернею. Краса української природи й сільське життя пробудили в ньому пейзажиста-романтика, якого цікавлять традиційні мотиви – захід сонця, місячна ніч тощо. Художник пише етюди на тему українських краєвидів, портрети рідних, знайомих, сусідів-селян.
Живучи на хуторі, Микола Миколайович долучився до вегетаріанства, майже не користувався послугами челяді і робив для себе все сам. Він визнавав необхідність фізичної праці й поза заняттями полем, садом і бджолярством обрав ще й професію пічника. Ге гарно клав печі й любив цю роботу, залишив після себе багато печей в окрузі. До грошей Микола Миколайович ставився байдуже. І якщо у нього купували картину, він радів перш за все тому, що це було визнання його роботи.
Загалом життя та творчість митця тісно пов’язані з Україною. Проживаючи на Чернігівщині, багато викладав в українських школах, допомагав талановитій молоді, фінансово сприяв українській справі. Брав активну участь у культурному житті України ХІХ століття і дружив із багатьма відомими людьми – художниками, письменниками та меценатами.
Відносно неподалік від хутора Ге розташована мальовнича Качанівка, маєток одного з найвизначніших постатей українського меценатства ХІХ століття – Василя Васильовича Тарновського-молодшого. Взаємини Миколи Ге з Василем Тарновським грунтувалися не лише на меценатській підтримці, а й на світоглядній близькості. В 1878 році М. М. Ге намалював портрет Я. В. Тарновського ( місцезнаходження нині не відоме). А в 1879 році він написав портрет Федора Федоровича Меринга – сімейного лікаря Тарновських на прогулянці в качанівському парку разом з Г. С. Тарновським. У сімейному альбомі автографів гостей качанівської садиби підпис Ге під номером 348, рік невідомий.
М.М. Ге помер раптово. Поїхав в гості до сина у Ніжин, потім повернувшись додому, скликав рідню, щоб сісти за стіл… І, не дочекавшись, загадково й тихо відійшов у вічність. Художник помер 1 (13) червня 1894 року на хуторі Іванівському Чернігівської області. Похований Микола Миколайович на відкритому просторі у східній частині хутора. Спочатку могила була невеликим горбиком, на якому стояв хрест. У 1981 році до 150-річчя з дня народження художника покладено надмогильну плиту, а в головах поховання встановлено погруддя Миколи Миколайовича на бетонному постаменті, авторства видатного українського скульптора Михайла Грицюка.
«Твори мистецтва – найвищий твір людського духу; вони дають життя, вони удосконалюють людину» -одне з найвідоміших висловлювань художника надзвичайного таланту, невгамовного творчого темпераменту, мистецтво якого було сповнене високого гуманізму.
Наталія Пальчиковська, старша наукова співробітниця відділу науково-дослідної роботи НІКЗ "Качанівка".
(до 195-ї річниці від дня народження)
Дослідження українського культурно-мистецького процесу ХІХ століття неможливе без урахування ролі як самих митців, так і середовищ, у яких формувалася та розвивалася їхня творчість. Однією з ключових постатей цього періоду є Микола Миколайович Ге (1831 – 1894) - художник-реаліст, майстер історичного та біблійного живопису, член Товариства пересувних художніх виставок. Його спадщина посідає особливе місце в історії мистецтва.
Інколи так буває в житті, що людина навчається на математика, довгими роками «в пошуках самого себе», а потім розуміє, що вона – художник! Саме так сталося і з Миколою Ге: « Я почав малювати не пам’ятаю коли, пам’ятаю лише, що намалював на долівці крейдою коней і архімандрита в мантії, що мені дуже сподобалось. Бабуся зауважила, що малювати коней на долівці можна, а архімандрита не можна».
Микола Миколайович Ге народився 15 (27) лютого 1831 року у м. Воронеж в сім’ї поміщика. Незвичне для нас прізвище передалося йому від прадіда, який був французьким емігрантом. Коли майбутньому творцю живопису тільки виповнилось 3 місяці, його мати, Олена Яківна (в дівоцтві Садовська), померла від холери. Миколу та його ще двох братів могла чекати така ж доля, але кріпаки віднесли дітей в місто, до бабусі, де інфекція була не так поширена, і врятувала їх від загибелі. Але коли небезпека минула, родина повернулася до свого маєтку в село Попелюхи Могилівського повіту Подільської губернії (нині Мурованокуриловецький район Вінницької області), де його батько, Микола Йосипович, вів сільськогосподарські справи. До 1840-го року проживав у батьківському маєтку і виховувався бабусею Даркою Коростевцевою та тіткою Олександрою Матушевич.
У тому ж 1840 році дев’ятирічного хлопчика віддали на навчання до Першої київської гімназії, де навчалися його старші брати. Федор Бєляєв був його першим вчителем і Ге брав у нього уроки живопису, починаючи зі звичайних акварельних фарб, згодом перейшов вже на олійні фарби. Ге дуже надихали роботи його вчителя, він часто ходив до нього додому й просто роздивлявся картини, ескізи зліпки гіпсових голів, а також літографії полотен інших художників.
Цей навчальний заклад зіграв важливу роль у формуванні особистості майбутнього художника. В той час у гімназії працювали деякі професори, що прогресивно мислили, зокрема, Микола Іванович Костомаров (викладав історію), якого незабаром арештували через діяльність у Кирило-Мефодіївському товаристві. Про нього Ге згадував так: «Він змусив мало не все місто полюбити історію. Коли він забігав у клас, все завмирало, як у церкві». Аж через двадцять п’ять років Микола Ге напише портрет Миколи Костомарова.
Після закінчення гімназії, у 1847 році, за порадою батька, Ге вступив до математичного відділення філософського факультету Київського університету. Точні науки давалися йому важко і коли старший брат, Осип, радить перебратися до Петербургу, юнак радісно погоджується. Постійно вивчаючи точні науки, Ге ніколи не покидала його «істинна муза» і він продовжував вивчати живопис самостійно. Приїхавши в нове місто, Микола насамперед відправився у виставковий зал: «Приїхав, побачив «Помпею» – і не міг надивитися», - так М. Ге говорив про відому картину Карла Брюллова «Останній день Помпеї», до речі, улюблене полотно Миколи Васильовича Гоголя.
І знову, всупереч самому собі і своїм вподобанням, Ге вступає до університету на математичний факультет. Але його постійно тягнуло до мистецтва: весь свій вільний час Микола проводив у картинних галереях, ходив по виставках різних художників, а по неділях відвідував університетські музичні концерти. Але, вичерпавши все своє терпіння, він покинув університет і вступив до Академії мистецтв. На життєву позицію М. Ге суттєво вплинув як і Київ загалом, так і гімназія. До Петербурзької Академії мистецтв Микола прийшов вже чітко сформованим художником, зі стійкою позицією та українським потягом до волі. Зі спогадів Миколи Ге: «Наближаючись до 48-го року, ідея свободи проникала в замкнуті двері гімназії, я вже тоді усвідомлював усю несправедливість пригноблення особистості і вважав себе зобов’язаним нікого не пригноблювати».
В академії він уже мав друзів. Майбутній скульптор та гімназійний приятель Миколи, Пармен Забіла, теж навчався в академії. Одного разу Пармен показав Миколі кілька листів своєї сестри Ганни Петрівни Забіли. На той момент дівчина жила в батьківському маєтку в селі Монастирище Ніжинського повіту Чернігівської губернії. Ге теж почав писати дівчині листи, не помітивши, як закохався. У листуванні юнак зробив дівчині пропозицію і вона відповіла згодою. В одному з листів до нареченої він написав: «Дякую Богові, що я художник», бо любив те, чим займався. У майбутньому Ганна Забіла стане для Миколи Ге підтримкою та художнім натхненням.
Ще студентом Микола отримував замовлення й писав замовні портрети чиновників та давав уроки малювання за скромну плату. Незважаючи на скрутне фінансове становище, художник часто допомагав своїм товаришам. Троє з них жили в його кімнаті. Микола навіть дозволяв їм носити свій парадний одяг, і тому часто проводив вечори вдома, не маючи можливості вийти в світ.
Згодом Ге представив Раді Академії полотно «Ахіллес оплакує Патрокла» і успішно витримав іспит на Малу золоту медаль. А через два роки за картину «Саул в Андорської чарівниці» він отримав Велику золоту медаль і відправився в поїздку по Європі коштом Академії. Тобто він буквально втікає: «Якщо б мене спитали: навіщо ви їдете? Я б, можливо, відповів: займатися мистецтвом; проте це була б відповідь зовнішня, не та. Собі б я відповідав: залишатися тут я не можу; там, де шир, де свобода — туди хочу», — ось так він згадував цю поїздку.
У жовтні 1856 року художник та Ганна Забіла повінчались. До Європи Микола Ге поїхав вже разом з дружиною, де вони відвідали Швейцарію, Німеччину, Францію та Італію. До речі, саме там, в Італії, у Миколи та Ганни народилися двоє синів – Микола та Петро. А по догляду за дітьми родина найняла українку, яку Григорій Мясоєдов назвав «хахлушкою» та «великою патріоткою».
У Римі Ге відвідував картинні галереї і створював етюди. Він написав кілька жіночих портретів, вид міста з вікна майстерні, і картину «Ранок». Тоді ж з’явилися ескізи «Смерть Віргінії» і «Любов весталки». Ге звернувся до релігійних мотивів. Одним із перших полотен Ге на біблійний сюжет стало «Повернення з похорону Христа».
Незабаром Микола Ге зіткнувся з творчою кризою. Римські ескізи так і залишилися ескізами – він не зміг писати ті полотна, які він запланував раніше, а робота над новим сюжетом – «Смерть Ламбертаціі» – не просувалася далі начерку. Художнику ніяк не вдавалося створити головну картину, яку він повинен був привезти з поїздки. Техніка академічного живопису не влаштовувала Ге, він кидав ескіз відразу ж, як тільки бачив «слід Академії».
Микола Ге навіть на деякий час залишив живопис та був у пошуках натхнення і мав намір повернутися додому з порожніми руками, без картин. Але в якийсь момент він звернувся до Євангелія. «І раптово я побачив там горе Спасителя, який назавжди втрачає учня – людину, — згадував Ге— біля нього лежав Іоанн: він усе зрозумів, але не вірив у можливість такого розлучення; я побачив Петра, який підскочив, тому що він теж зрозумів усе і обурився — він гаряча людина; побачив я, нарешті, й Іуду: він неодмінно піде».
Так народилася ідея «Таємної вечері»: невелика кімната, висока стеля, гладкі стіни, кам’яні плити підлоги. Так, це Єрусалим. Лавка, на ній напівлежить Христос, гірко підтримуючи голову рукою, що спирається на стіл. У нього в ногах молодий безбородий Іоанн, за спиною – бородаті апостоли. На розі столу сивий дід – апостол Петро, за ним -кілька темних постатей.
Ге взявся писати без начерку і закінчив картину, виконану в реалістичній манері, уже через два тижні. Сучасники твердили, що у всій Європі за всі періоди християнського мистецтва не було чогось схожого, настільки вона була досконалою. В цій картині художник застосував ризиковані новації. Він згадував, що, створюючи цю «першу самостійну картину», він запропонував надто сміливе трактування, наділивши людськими емоціями євангельських персонажів. На його думку, поведінка й світовідчуття їх нічим не відрізняються від поведінки й світовідчуття його сучасників.
Свою «Таємну вечерю» 33-річний художник представив на осінній академічній виставці. Картина викликала безліч різних відгуків. Та саме за цю роботу М. Ге, минаючи звання академіка, відразу отримав звання професора Академії мистецтв. Полотно придбали для музею Академії за десять тисяч рублів сріблом.
Далі художник продовжує євангельську тематику в своїх картинах, віддаляючись від академічної школи, передбачає появу символізму в європейському живописі та колірний драматизм. Розвиваючи експресивну манеру живопису, М. М. Ге доволі часто стикався з нерозумінням свого мистецтва і його твори визнавали просто невдалими.
У травні 1870 року художник повертається до батьківщини, де стає одним із засновників Товариства пересувних художніх виставок (член правління й навіть скарбник!), щорічно експонуючи на них свої історичні полотна і заживає ще більшої популярності. Його петербурзька квартира стала салоном, в якому щочетверга збиралися літератори, художники і люди від науки. Всі вони разом –«передвижники», збунтувалися проти академії з її відстороненістю від «живого життя» й проголосили реалістичне мистецтво активною, сповненою громадянської пристрасті, силою, здатною перетворювати дійсність.
Одні роботи М. М. Ге євангельської тематики, інші – історична тема, інтерес до якої підігрівала дружба з Миколою Івановичем Костомаровим. Одні роботи художника змушували цінителів мистецтва схилятися перед силою його мистецького таланту, інші ж викликали розчарування критиків. Та й сам Микола Миколайович відчув себе внутрішньо на роздоріжжі. Ось тоді якраз він відмовився від професорської посади, подавшись із родиною в Чернігівську губернію: «Чотири роки в Петербурзі й занять мистецтвом привели мене до того, що так жити не можна. Мистецтво я просто люблю, як духовне заняття, але я повинен відшукати собі спосіб незалежний від мистецтва. Я пішов у село. Я думав, що життя там дешевше, простіше, я буду хазяйнувати і цим жити, а мистецтво буде вільним».
У 1875 році Ге придбав хутір Іванівський в Чернігівській губернії, неподалік від залізничної станції Плиски. Тут для нього звели одноповерховий дім із художньою майстернею ( дотепер не зберігся). Невеличкий, дуже скромний, присадкуватий, зовсім не схожий на поміщицькі садиби будиночок до кінця життя художника став його притулком, його творчою майстернею. Краса української природи й сільське життя пробудили в ньому пейзажиста-романтика, якого цікавлять традиційні мотиви – захід сонця, місячна ніч тощо. Художник пише етюди на тему українських краєвидів, портрети рідних, знайомих, сусідів-селян.
Живучи на хуторі, Микола Миколайович долучився до вегетаріанства, майже не користувався послугами челяді і робив для себе все сам. Він визнавав необхідність фізичної праці й поза заняттями полем, садом і бджолярством обрав ще й професію пічника. Ге гарно клав печі й любив цю роботу, залишив після себе багато печей в окрузі. До грошей Микола Миколайович ставився байдуже. І якщо у нього купували картину, він радів перш за все тому, що це було визнання його роботи.
Загалом життя та творчість митця тісно пов’язані з Україною. Проживаючи на Чернігівщині, багато викладав в українських школах, допомагав талановитій молоді, фінансово сприяв українській справі. Брав активну участь у культурному житті України ХІХ століття і дружив із багатьма відомими людьми – художниками, письменниками та меценатами.
Відносно неподалік від хутора Ге розташована мальовнича Качанівка, маєток одного з найвизначніших постатей українського меценатства ХІХ століття – Василя Васильовича Тарновського-молодшого. Взаємини Миколи Ге з Василем Тарновським грунтувалися не лише на меценатській підтримці, а й на світоглядній близькості. В 1878 році М. М. Ге намалював портрет Я. В. Тарновського ( місцезнаходження нині не відоме). А в 1879 році він написав портрет Федора Федоровича Меринга – сімейного лікаря Тарновських на прогулянці в качанівському парку разом з Г. С. Тарновським. У сімейному альбомі автографів гостей качанівської садиби підпис Ге під номером 348, рік невідомий.
М.М. Ге помер раптово. Поїхав в гості до сина у Ніжин, потім повернувшись додому, скликав рідню, щоб сісти за стіл… І, не дочекавшись, загадково й тихо відійшов у вічність. Художник помер 1 (13) червня 1894 року на хуторі Іванівському Чернігівської області. Похований Микола Миколайович на відкритому просторі у східній частині хутора. Спочатку могила була невеликим горбиком, на якому стояв хрест. У 1981 році до 150-річчя з дня народження художника покладено надмогильну плиту, а в головах поховання встановлено погруддя Миколи Миколайовича на бетонному постаменті, авторства видатного українського скульптора Михайла Грицюка.
«Твори мистецтва – найвищий твір людського духу; вони дають життя, вони удосконалюють людину» -одне з найвідоміших висловлювань художника надзвичайного таланту, невгамовного творчого темпераменту, мистецтво якого було сповнене високого гуманізму.
Наталія Пальчиковська, старша наукова співробітниця відділу науково-дослідної роботи НІКЗ "Качанівка".
 |  |  |  |  |
