Приємної прогулянки, Шановні гості!!!

НОВИНИ

    


    8 червня 2019 року Національний історико-культурний заповідник «Качанівка» зустрічав учасників і гостей Другого Всеукраїнського відкритого дитячого фестивалю патріотичної пісні та поезії «Чернігівська Січ». Фестиваль об'єднав навколо себе людей, які небайдужі до рідної землі, до рідної мови, а ще більше – до неньки України. 
    


    25 травня 2019 року в Національному історико-культурному заповіднику «Качанівка» в рамках проекту «Біжи та дивись» відбулися спортивні змагання «Качанівка - trail forever 2019» за двома дистанціями: «Озерна» - 18 км, «Паркова» - 9 км. У змаганнях  брали участь всі бажаючі. 
    


    25 травня 2019 року благодійна організація «Фонд відродження Качанівки» спільно з Національним історико-культурним заповідником «Качанівка» провели дитячий благодійний бал «На гостини до Тарновських» на відзначення 195-ї річниці відтоді, коли родина Тарновських стала господарями качанівської дворянської садиби (1824-2019). У заході взяли участь 39 пар дітей загальноосвітніх шкіл Ічнянщини, представники влади, творча інтелігенція, бізнесмени, політики.                            

ВАЖЛИВО !!!

---

ВИПАДКОВЕ ФОТО

---



 «Кохані» жінки в долі Тараса


(до 205-ї річниці від дня народження Т.Г.Шевченка)

       Життя такої людини, як Шевченко, має велике значення для майбутніх поколінь, з ким поєднується доля мільйонів народу. В ньому злилися духовні сили всього кріпацького люду, він виріс на рідному грунті, политому потом і кров’ю нашого годувальника - селянина. Життям своїм, так само, як і поезією, Тарас Григорович показав освіченим людям кричущу неправду кріпацтва, роз’яснив туманні перекази старовини, осмислив для нас народну поезію, народний побут, змалював типи народного характеру. Тарас Шевченко – унікальний поет величезної сили духу і протесту, геніальної віри і наснаги, неповторної краси вислову. Це видатний поет, філософ, художник, громадянин, захисник усього українського. А ось в особистому житті Тарас Григорович Шевченко був  глибоко  нещасним. Пекуча  мріяКобзаря  про  дружину, дітей, про родинне  щастязалишилася  маревом.
       Генії рідко коли були щасливі в любові. Петрарка оспівав в сонетах Лауру, якої може і не було ніде, окрім як в мріях поета. Не могли знайти щастя Данте, Лермонтов, Маяковский, Сосюра і гетьман Мазепа. Кохання в житті Шевченка – чи не найболючіша сторінка його долі, бо не мав він сімейного щастя, родинного тепла, хатинки, обсадженої садочком, люблячої дружини , не було й діточок. Не судилося. Маючи унікальні таланти, гострий розум, товариську вдачу, привабливу зовнішність, він, здавалось б, був приречений на успіх у жінок. За своє життя він закохувався багато разів. Любили й його, але кожного разу щось ставало на перешкоді одруженню. 
        Історія зберегла імена жінок, які полонили серце Тараса. Незавжди  почуття поета лишали слід у поезії. Але ж і сказати, що жінки і світлі почуття до них не відіграли значної ролі в житті і творчості Шевченка - це, значить, погрішити проти істини. 
       Першим сильним почуттям Тараса було його дитяче кохання до Оксани Коваленко. Вона стала Шевченковою Беатріче, а її особиста трагічна доля стала трагедією його серця. Оксанка Коваленко була на три роки молодшою від Тараса і мешкала по сусідству. Їхні матері, дивлячись на забави своїх дітей, гадали, що ті колись одружаться. Але дитяча симпатія та підліткова закоханість не переросли у справжнє і глибоке почуття. Забракло часу. У 1829 році Тарас вимушений був покинути рідне село Кирилівку через від’їзд його пана Енгельгардта, в якого він служив козачком. Розлука була несподівана і довга. Оксана Коваленко не стала дівувати, чекаючи повернення додому свого Тараса. Зрештою, до Кирилівки Шевченко приїхав знову аж через чотирнадцять років — уже як вільна людина, здібний столичний художник та поет. На той час Оксана уже три роки була одруженою і бавила двох доньок, народжених від кріпака з Педиківки К.Сороки. 
Тож у віршах, присвячених Оксані, ''Мені тринадцятий минало'', ''Ми вкупочці росли'', ''Не молилася за мене'', створених на засланні, доторкаємося до особисто пережитого Шевченком.
        Друге юнацьке кохання до вільної дівчини, чорнобрової, польської  швачки Дуні Гусиківської було овіяне чарівністю, чужого,  великого  міста Вільно,  чужого  народу й  чужої  мови. Дуня привчила  молодого  козачка пана  Енгельгардта  польської мови,  по-сестринськи  жаліла його,  перша  дала йому  гостро  відчути різницю  між  вільнимі  кріпаком,  між долями  хоч  і бідної,  але вільної  людини і раба. 
        Будучи студентом Академії мистецтв у Петербурзі Шевченко в 1839р.  малює  портрет молодої  натурщиці німкені з  розпущеним волоссям,  напівдитячим  ротом і  великими  очима. На цій  акварелі художник  вперше і  востаннє  підписався не Шевченко,  а  Чевченко. Мабуть, натурщиця  немогла  вимовити  його слов’янського  імені чисто. І  очевидно їй  на  догоду поет  так  і підписався. Шевченко вивів натурщицю Амалію під ім'ям Паші в повісті ''Художник''.
        Через  багато  років, повернувшись  із  заслання, він зустрічає
в  крамниці  свою давню  знайому,  бо  в  альбомі Шевченка  вона,  Амалія Клоберг,  записує  свою адресу,  а  пізніше в  архіві, Лазаревський  знаходить рахунок  цієї  крамниці, виписаний  рукою цієї  ж Амалії  Клоберг - ,,Господину  Шевченку,”. Не судилося  поєднатися з татарською дівчиною Забаржаду, що товаришувала з поетом в Оренбурзі.
       Під час першої подорожі в Україну, у Кирилівцях Шевченку сподобалась донька попа Григорія Кошиці – 17-ти річна Феодосія. Після того, як Тарас отримав посаду у Київському університеті, він вирішив одружитись і влаштувати своє особисте життя. Приїхав він на храмове свято свататися, але батько-священник не захотів віддати її за Шевченка. Сучасник Тараса Григоровича, його близький друг О.Кониський про причини відмови писав: “Згадаймо, що років 17 назад Тарас у Кошиці наймитував за погонича. Річ неможлива, щоб він віддав дочку свою за колишнього свого попихача”. Дівчина не відважилася піти проти волі батьків, не боролася за своє щастя, але збожеволіла з туги за Тарасом. Приїхавши в Україну після заслання, Шевченко не забув Феодосію, завітав до Кошиці, але колишня кохана не вийшла до гостя. В 1883 дівчина збожеволіла, згодом вона лікувалась у Києві в університетській клініці, а в1884 померла дівкою. 
        Тарас не надто переймався втраченим коханням. Життя тільки починалося, а він був уже відомим автором скандальних поезій та гарним портретистом. Його столичні знайомства відкривали йому двері на бали та прийоми, які влаштовували в Україні провінційні аристократи. В будинку Григорія Степановича Тарновського, в  С-Петербурзі на вулиці Басейній, близький товариш,  художник В.І. Штернберг знайомить Тараса Шевченка з племінницею власника будинку, Надією Василівною Тарновською. 18 –ти річна панянка виявляла неабиякий розум, чуйне серце, любов до народу та надзвичайно глибоку, щиру віру, яку не втратила до самої смерті. Вона не була красунею, проте мала напрочуд привабливу зовнішність і дуже тонкі риси обличчя. Говорила м’яким контральтовим голосом і взагалі мала великий шарм. Відсутність погорди, надмірної панської пихи, будь-якого фальшу пробудили в поета цікавість до неї. Але зустрічі молодих людей в Петербурзі були рідко.
        На одному з світських балів у 80-річної поміщиці Тетяни Густавівни Волховської в селі Мосівка (Мойсівка нині Черкаської області). Шевченко познайомився з дружиною відставного полковника Ганною Закревською та племінницею декабриста Рєпніна — княжною Варварою. Виник химерний любовний трикутник, врівноважити який не зумів би найдотепніший "Піфагор". Тарас і Ганна разом танцювали «Дудочку». Шевченко сидів біля неї і жартівливо просив на пам'ять хоч одну блакитну квітку, якими була оздоблена сукня княгині. Молода жінка жартувала і, жартуючи, відмовляла. Але Тарас все-таки відірвав квітку. 21-річна пані пробудила у Тарасові чуттєві порухи серця. І коли полковник Закревський запросив молодого художника до свого помістя в Березову Рудку, щоб той намалював портрети його сімейства, Шевченко з охотою погодився. Тарас малював родину Закревських неквапливо, щоб довше бути поруч із "Ганною вродливою", як згодом він назвав свою кохану в одному із віршів. Поет присвятив поему ''Слепая'', а також поезії ''Г.З.'' та ''Як би зустрілися ми знову...'', «Своєму єдиному великому коханню''. В цих віршах і відвертість, і щедрість серця поета, і шляхетність почуття, і зрілість майстра слова. У рядках любові звучить біль самотності. Зболене тугою любові серце зберегло чарівне почуття до заміжньої жінки. 
        Ще один тимчасовий притулок у той час Шевченко знайшов у Варвари Рєпніної в містечку Яготині. Княжна ще на тому балу у старої Волховської загорілася несподіваним коханням до поета і запропонувала йому пожити у своєму помісті. Проте вона була на шість років старшою від Тараса, і той радше сприймав її як свою опікунку, а не коханку. А княжна натомість своїх почуттів не приховувала. Вона першою назвала його генієм, нехтуючи людськими забобонами, сміливо простягла руку через соціальну безодню між нею і поетом. У листах зізналася в коханні до Шевченка, та подарувала йому власноруч сплетений шалик. Навзаєм він подарував їй свій автопортрет. Чи соціальна нерівність, чи відсутність справжнього почуття з боку Шевченка стали на шляху до поєднання його долі з долею В. Рєпніної? Ця таємниця назавжди схована в їхніх серцях. Але вже той факт, що Шевченко подарував їй свій автопортрет, присвятив поему російською мовою ''Тризна'', є свідченням глибокої симпатії до цієї неординарної жінки. Згодом вона стала близьким другом, сестрою і сумлінням поета. У Яготині Тарас прожив півроку, а потім знову повернувся до Петербурга.  17 березня 1858 року, одразу ж після повернення поета із заслання, вдруге зустрілись з Варварою Рєпніною, через п´ятнадцять років після першої зустрічі. Княжна жахнулась від вигляду колись вродливого і дужого Тараса. Хоча Рєпніна прикладала всі зусилля, щоб Шевченко не помітив її враження, ця зустріч між ними була останньою.
          П’ять років  минуло  від першої  зустрічі  Шевченка з  Надією Тарновською, але  він завжди
пам’ятав про неї, мріяв про  зустріч.  В травні 1843 р. Шевченко  прибув  до маєтку Григорія Степановича Тарновського, славнозвісної Качанівки, де побачив  Надію. Між поетом та панянкою  починаються сердечні взаємини. Величезний  тінистий Качанівський  парк  дозволяв без свідків їм зустрічатися  та  ділитися своїми  думками,  мріяти про  майбутнє,  обговорювати найболючіші  теми. Саме тут, у Качанівці зародилось глибоке почуття Тараса  до  Надії. Тарновська не  приховувала, що Шевченко нею захоплювався і робив їй пропозиції руки та серця. Вона глибоко поважала й цінувала його прихильність  та дружбу, проте  не прагнуладо шлюбу,  бо любила  його, як друга,  як  брата. 
         Наступна  зустріч Тараса  Шевченка  з Надією  відбулася  в 1845р., коли кобзар подорожував Київською губернію. Заїхав  він  до рідного брата Надії, Василя Васильовича (старшого) у маєток родини Тарновських Потоки (тепер с.Потік Миронівського району, Київської області). Остаточне  дружнє зближення закріпилося кумівством. Тарас і Надія  у місцевого дяка Марка Гов’ядовського хрестили доньку. З тих пір Шевченко почав називати Н.В.Тарновську «люба Кумася». Жити в Потоках, де були йому дуже раді, Шевченку подобалось. Прогулюючись на  човні, любив повернутись до світила, яке сідало, завести пісню «Ой  зійди, зійди, зіронько, та й вечірняя…». Автопортрет, мальований у дзеркало, малюнок «Сторож на Потоцькому кладовищі», акварель «Комора в Потоках» з особистим підписом Шевченка був подарований «любій Кумасі».
Взимку  1845, Шевченко жив у Києві і по суботах, бо саме в ці дні Тарновські влаштовували літературні вечори, де збирались відомі особи, зустрічався з дорогою серцю  Надією Василівною. До Кумасі, захоплений Тарас відчував довіру і був впевнений, що вона не здатна на жоден ганебний вчинок. Мабуть через це у Н.В.Тарновської на руках опинився  об’ємний пакет рукописів Шевченка.  
        Навесні 1847 року, Кобзар повертаючись із весілля Пантелеймона  Куліша, був заарештований. Спочатку потрапляє до в’язниці, а потім в жахливе заслання. Уже на засланні побритий у солдати Шевченко згадував про Закревську, присвятивши їй вірша "Якби зустрілися ми знову". Але зустрітися зі своєю пасією йому більше не довелося, вона померла у 35-річному віці саме того року, коли поет отримав звільнення від 10-річної солдатчини.
          До речі, на заслання у Казахстан Шевченко потрапив власне через жіночу образу. У найскандальнішій на той час поемі "Сон" Тарас дозволив собі порівняти першу леді Росії, імператрицю Олександру із засушеним опеньком, мовляв, така ж вона "тонка, довгонога". На відміну від теперішнього захоплення зовнішністю 
подіумних модельок, краса такого ґатунку тоді була не в моді, і ображений таким порівнянням російський імператор суворо покарав поета.
        Зрозуміти і всім серцем підтримати Тараса Григоровича у далекому засланні змогла Ускова Агата Омелянівна, дружина коменданта Новопетровського укріплення. Вона була не молода й не така вже красуня, але досить приваблива й жіночна, і подобалася Шевченку, портрети якої малював художник. Він був частим і бажаним гостем, де на нього чекали і їхні діти. Поет радів їм, охоче бавлячись із Наталею і Дмитриком. 
Тарас майже щодня обідав в родині Ускових, і єдиною його розвагою були часті прогулянки з Агатою за фортом. В листі до Залеського (10 лютого 1855 р.) він писав: . «Ця найпрекрасніша жінка для мене — справжня благодать Божа. Я покохав її високою чистою любов'ю». Глузування оточуючих з приводу спільних прогулянок зробило своє. Платонічний роман скінчився, і всі наступні роки вони лиш  підтримували дружні стосунки.
         Десять років солдатського побуту остаточно скалічили особисте життя поета. Замість вишуканого товариства він мав компанію п´яних офіцерів, замість вродливих панянок його оточували 
замурзані казашки. Шевченку минав 44-ий рік, коли новий імператор підписав указ про помилування, а він уже почувався страшенно старим чоловіком. Тарас ще й відпустив собі кошлату бороду, з якою справді скидався на старезного діда. Але, як то буває, мріяв про молоденьку дружину, поряд з якою хотів повернути свою минулу юнь.
         Після всього пережитого на засланні, почуття самотності ще більше заполонило душу Кобзаря, і він остаточно наважився одружитися. В дорозі до Петербурга і Москви обставини змусили Тараса Григоровича зупинитись у Нижньому Новгороді. І тут сповна відчув свою популярність. Жіночки з місцевого бомонду навперебій замовляли йому свої портрети, а художник оцінював їх прискіпливим оком. "Серед жінок, як на підбір, жодної не тільки красуні чи гарненької, навіть стерпної не зустрів. Потвори і, як видається, переважно старі діви. Бідні старі діви!", — такий запис у щоденнику зробив він під враженнями від жіночого товариства у Нижньому. Але спраглий кохання, поет таки знайшов у Нижньому Новгороді дівчину своїх мрій. Вперше він побачив її на театральній сцені 13 жовтня 1857 року. 16-річна актрисочка Катя Піунова здавалася йому ідеалом жіночої вроди. Закохавшись, Шевченко попросив батьків віддати за нього дочку. Щоб пом'якшити відмову, мати намагалася довести, що Катруся ще дитина, а Шевченко значно старший. Заради її театральної кар´єри він викликав до Нижнього знаменитого актора Михайла Щепкіна, і той впродовж трьох днів грав у спектаклях разом з нею. Про її акторську гру Шевченко написав захоплену замітку до місцевої газети, яку згодом передрукувала московська преса. Він вблагав директора Харківського театру погодитися на умови актриси і зарахувати її до своєї трупи. Закоханий Шевченко зовсім втратив голову. Але молода актриса виявилася надто невдячною, а може, просто не наважилася пов´язати своє життя з модним, але скандально відомим художником, який майже на тридцять років був старшим від неї. Врешті з 25-річним актором Максиміліаном Шмідтгофом вона переїхала у Казань, де й одружилися з ним.    
         Змучений самотністю, поет мріє про пару,  про  сімейний затишок. І знову він згадує про  Кумасю, про ту, яка дуже близька його серцю. У серпні 1859 року Шевченко приїздить до Качанівки. Гуляючи  розкішним парком, знайомими місцями згадує Надію Василівну, ту, яку він кохав і сватав, яка на той час гостювала в Петербурзі. Плакала і щеміла душа Шевченка. Перед від’їздом із Качанівки Кобзар просить у господаря альбом для відгуків, де залишає рядки: «І стежечка, де ти ходила, колючим терном поросла. Тарас Шевченко. 21 серпня 1859 року. Качанівка». Наступного дня поет поїхав. Між ними не один рік тривало листування, про що свідчать листи. Всі листи, крім одного Надія Тарновська знищила, не бажаючи віддавати листування на громадський суд. Свій сердечний потяг, свою прихильність до Надії Тарновської Шевченко висловлює у віршах. Так з’явилися вірші «Н.Т.» (Великомученице кумо), «Кума моя і я».   Простеживши взаємини між Шевченком та Н.Тарновською стає цілком зрозуміло, про кого думав, лишаючи запис у альбомі.
         Переживши гіркоту нерозділеного кохання, Шевченко продовжував пошуки молодої дружини у Петербурзі. Він мріяв придбати ґрунт біля Канева, збудувати хату з комірчиною - робітнею і жити разом з вірною дружиною. "Без жінки і над самісіньким Дніпром, і в новій великій хаті, і з тобою, мій друже-брате, я буду на самоті, я буду одинокий", — писав 46-річний Тарас у листі до свого троюрідного брата Варфоломія Шевченка за рік до своєї смерті. До речі, однією з претенденток на шлюб із поетом була наймичка Варфоломія, Харитя Довгополенко. Але 19-річна селянка вважала Тараса занадто великим паном і через те не погодилася на шлюб.
        Любов сліпа. І генії теж підвладні цій хворобі. Останнім почуттям, що спалахнуло в серці Шевченка, була любов до 19-річної Ликери Полусмакової. Народилася Ликера у 1842 році в селі Липів Ріг, що біля Ніжина і була кріпачкою Миколи Макарова – письменника і журналіста, який виступав у таких виданнях, як «Современник», «Иностранное образование», «Основа». До сестри Макарова Варвари Карташевської (родом з Чернігівщини), що жила у Санкт-Петербурзі, і було привезено молоду дівчину. Тут і познайомився з нею Т.Шевченко. Простакувату дівчину Тарас зваблював дорогими подарунками. Шевченко накупив їй сукна, капелюшків, туфель, перснів, білизни, сережок з медальйонами, коралів і навіть Євангеліє в білій оправі із золотими краями. Тільки за один день (3 вересня 1860 року) він витратив на презенти понад 180 рублів. Ликера для Шевченка була останньою соломинкою, яка мала врятувати його від самотності, останньою надією на створення свого маленького раю. Він запропонував їй одружитися і виїхати в Україну. Вірив, що саме поруч з нею вдасться пережити всі негоди і знайти щастя у ''хатині тихій і веселій'' Але крутійка не захотіла залишати столичного життя і переїжджати в Україну, щоб жити у селі. Вже після смерті Шевченка Ликера Полусмак заробляла собі на хліб швачкою в Петербурзі, потім переїхала до Царського Села і вийшла заміж за перекуря Яковлєва. У шлюбі з Яковлевим вона щасливою не була. Чоловік пив, бив, кожного року народжувалася дитина. Лише, по смерті свого пиячка - чоловіка, та коли ж сини й дочки повиростали, в 1904 році Ликера Яковлєва- Полусмак почала задумуватися, що справжнє щастя  могла б мати лише у парі з Тарасом Григоровичем. Вона пішки прийшла з Петербурга в Канів. Кожного дня вдосвіта ходила на Чернечу гору, молилася, плакала, просила: “Прости мене, Тарасе!”. А сторож гнав: “Іди, звідки прийшла!” Не йшла. Думала, хоч після смерті бути похованою коло Шевченка. Відвідуючи меморіал, у книзі відгуків одного разу вона залишила розпачливий запис: «13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Подивись, подивись на мене, як я каюсь…". Але було вже запізно. Ликера працювала білошвейкою, багато мала замовлень, хотіла придбати клаптик землі біля підніжжя гори, на якій би її поховали. Але в господині, в якої мешкала Ликера, захворів син. Вдова тяжко побивалася над єдиною дитиною, Шевченкова наречена не витримала і віддала заощаджені гроші на лікування. Син був врятований, а господиня на цвинтарі в Каневі купила два місця, де пізніше поховали її. Поруч з господинею поховали і Лікеру, яка померла на початку 1917 року у богодільні. Прожила Ликера Іванівна Полусмак - Яковлева довге, але трагічне життя.
       Були ще почуття до Марії Максимович (дружина професора Максимовича) із її чистим полум'яним еросом. Але це захоплення було лише платонічним для поета, життя якого закінчувалося. «Не живем, а тільки ходим», — згадував поет про ті роки.
         Настав важкий час. Час, який безжально руйнував всі плани у житті  Тараса Шевченка. Час, який змусив  поета подивитись  на життя іншим поглядом. Це страшна недуга. Сили покидали Тараса: страшенний  біль у грудях не давав дихати, з’явився набряк, рухатись стало важко. Кобзар розуміє, що жити йому залишилось недовго, але попри все прагне здолати  хворобу. Довгими безсонними ночами пробігає перед ним все його  життя, що склалося так нещасливо. Мрії  про шлюб, про сімейний затишок, про родинне щастя розбивались одна за одною. Страх самотності переслідує і не дає спокою. Й летять жіночі образи перед очима. Ті, кого любив геній і ті, хто любили його. Обличчя Оксани, Кумасі, Рєпніної, Ускової, Пеунової, навіть тих, яких не любив Тарас, просто це був лиш вихід - Хариті і Ликерії. І серед цих всіх образів знову Кумася - Надія Василівна Тарновська. Саме до неї були найніжніші, сердечні посвячення. Вкотре Тарас  спробував свататись, та для Надії, пора захоплень, пора кохання минула, на той час їй було 40. Знову відмова, знову страждає душа поета, знову залишається маревне родинне щастя. Страшна хвороба не відпускає, але він ще сподівається, ще надіється, ще вірить у своє щастя.  Друзі, які приходили, радили не виходити, просили поберегтись. «Щоб на Різдво не виходити? –скаже Тарас. - А кутя? А узвар? Ні не всиджу. Колядувати хоча б вилізу до куми». Нехтуючи своїм здоров’ям Шевченко прагнув до зустрічі з коханою Кумасею. Та не зустрівся, не колядував, життя обірвалось…
         Надія Тарновська залишилася самотньою, багатою жінкою, яка не прагла ні до залицянь, ні до шлюбу. Лиш статус панянки дозволяв їй допомагати тим, хто потребував більше. Відомий художник О.Волосков на своїй акварелі «Прогулянка в парку» (1850) зобразив самотню Надію Василівну.
          Прикро, але справжня жіноча любов прийшла до Тараса Шевченка тільки після його смерті.  Навіки з нами залишився той, хто зробив своє велике діло, хто не зазнав щастя живим і кого ждало інше тяжко зароблене щастя, найкращий і найцінніший скарб лише по смерті – невмирущу славу.  Пам’ять  про 
нашого
народного  поета, великого Кобзаря повинна  бути для  нас  святинею. Шанувати  цю  пам’ять - священний
обов’язок кожного, хто дорожить своєю національною честю, своєю гідністю, своїм добрим ім’ям.

Підготувала: організатор екскурсій 
відділу культурно – освітньої роботи
Захарченко О.Є.




Авторизація





У цей день

Українське ділове мовлення. Календар свят

Друзі