Приємної прогулянки, Шановні гості!!!

НОВИНИ

ВАЖЛИВО !!!

---

ВИПАДКОВЕ ФОТО

---



 «Державний діяч П.О. Румянцев – Задунайський»

Завідуюча відділом

науково – дослідної роботи

Буренко В.А.


«Державний діяч П.О. Румянцев – Задунайський»


Хлопчина, який народився в сім’ї представника давнього роду Румянцевих, ріс непосидючим та пустотливим підлітком. Проте хуліган в майбутньому перетворився на відомого воєначальника, який дослужився до чину генерал – фельдмаршала. В 295 –ту річницю від дня народження Петра Румянцева – Задунайського згадаємо цікаві факти з його життя.

Таємниця народження

Родовід майбутнього діяча епохи Катерини ІІ добре відомий історикам по материнській лінії. Його прадідом був відомий державний діяч Артамон Матвєєв (1625—1682), керівник російського уряду в ХVІІ ст., служив на Україні, був прихильником дружніх стосунків із козацькою старшиною. У період визвольної війни в Україні відстоював позицію приєднання України до Москви. Саме Матвєєв доклав зусиль до приєднання міста Києва до підлеглих Москві міст України. Мав складні стосунки з нащадками царя Москви Олексія Михайловича і в 1676 році разом із родиною був у засланні на Півночі Москви. Трагічно загинув у Москві під час Хованщини. Дід Андрій Матвєєв ввійшов в історію як сподвижник Петра Великого. Мати – Марія Матвєєва – була фрейліною, яка мала великий вплив при дворі. 

Говорячи про батька Петра, історики відмічають, що хоча хлопчина й народився в сім’ї генерал – аншефа Олександра Румянцева (1680 – 1749), але той ще за довго до цього був відправлений за кордон по важливим справам держави. При цьому його привабливу дружину часто бачили в товаристві імператора Петра І, який ще до її заміжжя був тісно знайомий з нею. За свідченнями сучасників, роман царя та фрейліни не був для придворних таємницею. Петро, якому, здавалося, непритаманне почуття ревнивості, дуже болісно реагував, коли бачив юну Матвєєву в товаристві інших чоловіків. Одного разу він навіть пригрозив видати її заміж за суворого чоловіка, який буде тримати дружину в строгості. Але обіцянку свою він виконав не до кінця. Для юної графині в якості нареченого він все – таки обрав хорошу партію – свого улюбленого денщика Олександра Івановича Румянцева. Це був «вигідний» варіант. Ад’ютант Петра в обмін на те, щоб закрити очі на відносини дружини та царя, отримав швидке просування по кар’єрі. Крім того, подарунки, що були піднесені на весілля, були дійсно щедрі. Петро І подарував Румянцеву села, що були конфісковані у страченого Олександра Кініна. Проте, практично одразу після весілля в 1720 році Румянцев відбув в Персію на дипломатичну роботу, залишивши дружину під наглядом царя.

В 1725 році, коли Олександр Іванович знаходився в Константинополі, а потім на Персидському кордоні, його дружина народила сина, якого на честь царя назвали Петром. Хрещеною мамою стала сама імператриця Катерина І. 

В тому, що в хлопчику тече царська кров, не сумнівався й князь Микола Михайлович. В своїх працях він писав, що імператор любив Марію Андріївну до кінця свого життя, і що вона завжди посідала, перше місце в числі його коханок.

Вже в старості статс – дама графиня Марія Андріївна Румянцева полюбляла відверто розповідати про свої взаємовідносини з царем. Без зайвої скромності, вона зізнавалася, що в молоді роки не могла відмовити бажанням Петра Великого, даючи зрозуміти, хто справжній батько її сина.

Шалапут та забіяка

Навіть після смерті Петра Великого, перед хлопцем були відкриті всі двері. За тодішнім звичаєм дворянських родин у віці шести років він був записаний у лейб-гвардії Преображенський полк, але залишався в родині. До 14-ти років жив на території України та отримав домашню навчальну освіту. Вчителем малого Петра Рум'янцева був місцевий педагог Тимофій Сенютович.

Аби зробити хлопцеві добру кар'єру, батьки добилися відправлення сина у Берлін в штаті російського дипломатичної місії в 1739 році. Розповідають, що жвавому підлітку все було нудно, він сильно бешкетував, покидав місію тощо. У 1740 році його за непристойну поведінку відкликають до Петербургу та зараховують у Сухопутний шляхетський корпус. Військовий навчальний заклад на кшталт університету розміщався в Меншиковському палаці, палаці опального вельможі Петра І, мав власний театр, бібліотеку, розкішний регулярний сад, один з перших у Росії на зразок садів бароко Франції.

Румянцев також не втримався в Сухопутному корпусі і самовільно покинув його, вже через два місяці він втік, користуючись відсутністю батька. Важко уявити, що з такого пустотливого кадета в майбутньому виріс відомий військовий, який брав участь в Семирічній війні та в російсько – турецьких війнах 1768-1774 рр. (битви при Ларзі й Кагулі) та 1787-1792 рр. Наглядач за вельможною дитиною генерал-фельдмаршал Бурхард Мініх, користуючись відсутністю батька, відправив молодика в діючу армію, де той отримав чин підпоручика. Так в ході російсько – шведської війни (1741-1743рр.) молодий офіцер отримав свій перший досвід в бою під Вільманстрандом і Гельсінгфорсом. На полі бою молодий Румянцев відрізнявся відважністю і зневагою до смерті. Крім того, молодий офіцер домігся довіри від солдат своєї роти гарним до них ставленням. Він не цурався їсти з солдатського казанку, строго слідкував за спорядженням своїх підлеглих усім необхідним. Так загартовувався майбутній полководець. В 1743 році молодий капітан Румянцев доніс в Петербург звістку про заключення миру зі Швецією, за що отримав чин полковника і був назначений командиром воронізького піхотного полку. Запаморочлива кар’єра. Імператриця Єлизавета Петрівна, яка завжди прихильно ставилася до сім’ї Румянцевих, особливо до батька Петра Олександровича, в 1744 році пожалувала їхньому роду графський титул. Тоді ж в 23 роки Петро Румянцев одружився на Катерині, миловидній дочці генерал-фельдмаршала князя Михайла Голіцина. Щастя в цьому шлюбі тривало не більше шести років. З часом військова служба віддалила графа від його сім’ї. Він весь час був у відрядженнях, дружина з трьома дітьми жила в Москві. Дружина всіляко намагалася налагодити відносини, коли 1764 року Румянцев був призначений командиром Української армії, вона поїхала за ним, але йому було не до неї. В результаті він вмовив її повернутися до Москви. З 1767 року їх відносини підтримувало лише листування.

В 1748 році полковник Румянцев брав участь в поході російського експедиційного корпусу на Рейн, а через рік втратив батька. Смерть Олександра Івановича тяжко вразила сина. Молодий граф повністю віддався кар‘єрі, але довгоочікуваний чин генерала отримав лише в 1755 році.

Задунайський

В 1764 році Румянцев був призначений генерал – губернатором Малоросії, головнокомандуючим Малоросійських козацьких полків, запорізьких козаків та Української дивізії. На посаді генерал – губернатора Малоросії, не залишаючи військової діяльності, Петро Олександрович залишився до самої смерті. На цій посаді  він проявив себе талановитим адміністратором. Крім того, завдяки жалуванням та скуповуванням земельних володінь Румянцев став за роки губернаторства одним з найбагатших поміщиків.

Коли в 1768 році почалася російсько – турецька війна, Румянцев став головнокомандуючим 1-ю діючою армією. Не дивлячись на переважаючі сили ворога, полководець обрав наступальну тактику. В битві під Ларге в 1770 році його 25-тис. військо одержало перемогу над 80-тис. турецько – татарським корпусом. А під Кагулом він зміг розбити супротивника, який перевищував чисельність його війська в 10 разів.

В 1774 році йому вдалося посіяти паніку в турецькій армії, отримавши перемогу у Шумли. Результатом цього стало заключення Кючук – Кайнарджийського миру.

Після цього Катерина ІІ видала наказ, відповідно до якого наділила графа Румянцева титулом «Задунайський» - «дляпрославления опасного перехода его через Дунай». Також в подарунок він отримав фельдмаршальський жезл та 10 000 кріпосних селян. Імператриця навіть пропонувала йому «въехать в Москву на триумфальной колеснице сквозь торжественные ворота», але він відмовився. Імператриця все ж таки увіковічила перемоги Румянцева пам'ятниками-обелісками в Царському Селі і Санкт-Петербурзі. 

Варто зазначити, що друга російсько – турецька війна, що почалася в 1787 році, співпала  з закінченням кар’єри Петра Олександровича, після конфлікту з князем Потьомкіним він фактично відійшов від командування, безвиїзно знаходився в своєму маєтку в с. Ташань в Малоросії. Як писав історик Казимир Вишневський, в останні роки він не покидав свій палац, збудований у вигляді фортеці.

Відносини з рідними в кінці його життя не стали краще. Коли до нього приїздили його діти, він робив вигляд, що не впізнає їх. Помер Румянцев – Задунайський 8(19) грудня 1796 року. Над його могилою був встановлений постамент, напис на якому говорив: «Внимай, росс! Перед тобою гроб Задунайського».

Внесок Петра Олександровича в розвиток російського військового мистецтва неоціненний. Не випадково король Фрідріх II, колишній конкурент Румянцева на полі бою Семилітньої війни, під час перебування генерал-фельдмаршала в Берлині в 1776 році влаштував йому  таку зустріч, якої ніколи не удостоював жодну короновану особу. В честь героя Кунерсдорфа і Кагула полки прусської армії пройшли парадним маршем, до того ж на військовому огляді зобов’язаний був бути присутнім увесь німецький генералітет.

Між іншим, інший європейський монарх, австрійський імператор Йосиф II, за своїм столом в Хофбурзі завжди тримав запасний прибор - як він говорив, для Румянцева, уявляючи в думках, що він присутній за своєю трапезою…

Така пошана від німецького і австрійського монархів тим більш красномовна тому, що граф Петро Олександрович все життя був затятим противником німецької військової системи, розвиваючи самобутнє російське військове мистецтво, про що, певна річ, добре знали и Фрідріх II і Йосиф II.

Ось що з цього приводу пише Керсновський: «В эпоху господства во всей Европе бездушных прусских рационалистических теорий, формализма и автоматичной - «фухтельной» (то есть палочной) дрессировки, Румянцев первый выдвигает в основу воспитания войск моральные начала - нравственный элемент, причем воспитание, моральную подготовку, он отделяет от обучения, подготовки «физичной». Написаний Румянцевим в  1770 році «Обряд служб», а ще раніше - «Инструкция полковничья полку пехотному» (1764) і така ж для кінного полку (1766) стали стройовим та бойовим статутами переможної Єкатерининської армії.

Графа Петра Олександровича по праву вважають і основоположником російської військової доктрини. Крім того, принципів наступальної стратегії і тактики, викладених ним на папері і досить ярко продемонстрованих на полях бою Семилітньої і двох російсько-турецьких війн, він першим з військових теоретиків вказав на необхідність строго дотримуватись пропорційності військових витрат з іншими потребами нації. Достаток армії залежить від достатку народу, не втомлювався підкреслювати полководець.






Авторизація





У цей день

Українське ділове мовлення. Календар свят

Друзі