Приємної прогулянки, Шановні гості!!!

НОВИНИ

ВАЖЛИВО !!!

---

ВИПАДКОВЕ ФОТО

---



 «Меценатство та благодійна справа В. В. Тарновського - старшого»

Ст. науковий співробітник Клочко Л.І.
«Меценатство та благодійна справа В. В. Тарновського - старшого»
(до 210– річниці від дня народження В.В. Тарновського – старшого)
Прекрасна Качанівка багата своєю історією, шанована гостями садиби, возвеличена красою природи. До всього цього була прикладена рука господарів не одного покоління. Понад сімдесят років нею володіла славнозвісна родина Тарновських. Про одного з них і поговоримо сьогодні.
Нинішнього 2020 року виповнюється 210 років від дня народження Василя Васильовича Тарновського – старшого (1810 – 1866) – громадського діяча, сподвижника селянської реформи 1861 року в Російській імперії, мецената, господаря Качанівської дворянської садиби (1853 – 1866). Народився Василь Васильович 14 червня 1810 року в с. Антонівка Пирятинського повіту Полтавської губернії в бідній і багатодітній родині. Початкову освіту здобув під керівництвом свого батька. Потім його віддали до Гімназії вищих наук ім. Безбородька в м. Ніжині, яку він блискуче закінчив в 1826 році. Того ж таки року вступив до Московського університету на юридичний факультет, який закінчив кандидатом прав. За бажанням батьків, стиснутий матеріальним становищем, став до державної служби в Петербурзі по контрольному відомству, хоча його приваблювала наукова діяльність.
У столиці затримався не довго. Із задоволенням пристав на пропозицію посісти місце вчителя в Житомирі, що давало змогу розпочати займатися наукою і готуватися до професури з кафедри історії. Давній товариш по гімназії М.В. Гоголь був дуже засмучений тим, що приятель вчителює в Житомирі, бо знав його пристрасть до науки, тому 22 січня 1835 року надсилає лист до свого давнього приятеля Максимовича, ректора і професора словесності при Київському університеті, у якому зазначає: «Є такий мій товариш по навчанню, надзвичайно гарний хлопець і дуже відданий науці. Прізвище його Тарновський. Чи не можна його якось перетягти до Київського університету? Їй – право, шкода, що він кисне в Житомирі. А далі був у Московському університеті і здобув там кандидата. Познайомся з ним ближче. Ти ним будеш задоволений».
Йдучи назустріч побажанню свого друга, Максимович запрошує Тарновського ад’юнктом по кафедрі словесності в Київському університеті. Та не зважаючи на високий чин Максимовича та його прохання, попечитель Київського навчального округу Брадке не затвердив Тарновського. Так він і залишився вчителювати в Житомирі. 
Смерть батька зруйнувала всі задуми і змусила повернутися в Антонівку на допомогу матері. Як старший серед дітеймав опіковуватися трьома меншими братами і п'ятьма сестрами. Зовсім малі статки потребували особистих трудів і турбот. Василь Васильович поринає у господарські турботи, займається управлінням невеликого родинного маєтку. 
У 1835 році помирає мати Василя Васильовича – Ганна Феодосіївна Тарновська. Через рік, у 1836 році Тарновський одружується з Людмилою Володимирівною Юзефович. Вся велика залишаються під опікою зовсім молодого чоловіка (ще не мав і 30 років). Становище було вкрай важке. Григорій Степанович, двоюрідний дядько, пожалів свого племінника і запропонував місце управляючого у своєму маєтку у с. Потоки Київської губернії Канівського повіту. Довелося залишити своє рідне гніздо і перебратися родиною у Потоки. На новій посаді зарекомендував себе як розумного, виваженого і досить справедливого керуючого. Маючи юридичну освіту у вільний час починає писати статті на різні юридичні теми, зокрема, «Юридический быт Малороссии» (1843), «О делимости семейств в Малороссии» (1853), «Повесть украинского степняка». 
У 1854 році, після смерті свого дядька – Григорія Степановича, отримує величезний спадок, і розподіляє його між своїми братами та сестрами, також врегульовує конфлікт між родичами Почек – Горголями. Всіх спадкоємців вийшло близько двадцяти чоловік. Та не зважаючи на це, у Василя Васильовича залишилося достатньо добра, щоб бути багатою людиною. Гроші давали можливість для реалізації його планів та задумів, зокрема, на влаштування народних шкіл у Качанівці, Антонівці, Парафіївці та інших маєтках. У Качанівці він особисто навчав дітей грамоті, залучав до цієї справи і обох своїх синів. Фінансувалися періодичні видання (журнали «Сільський благоустрій» та «Основа»). Ідеї відкриття українських музеїв, публічних бібліотек належать також В.В.Тарновському – старшому. У родинному архіві Тарновських є подяка Синоду Російської імперії В.В.Тарновському за значну матеріальну допомогу Покровській церкві в с. Антонівка у 1842 році.
Ще перебуваючи  в Антонівці Василь Васильович багато спілкувався із своїми селянами і бачив усе жахіття кріпосного права. Це викликало відразу до гноблення народу і пробуджувало мрію присвятити своє життя поваленню рабства та захисту інтересів селян. Саме тоді починає розробляти документ «Інвентарне положення», щодо взаємин між селянами та їх власниками.У цьому питанні у нього були як однодумці так і ті, хто був проти. Зокрема, його другом і однодумцем став Г.П. Галаган, господар сусіднього помістя із с. Сокиринці. Коли була створена спеціальна комісія, обидва стали членами комітету. З губернського комітету Тарновського запросили до Редакційної комісії в Петербург. Забувши власні вигоди й інтереси, Василь Васильович відстоював свою думку з наполегливістю та усім запалом продиктованим його совістю. Пропрацював у Редакційній комісії до самого її закриття. Багато з його проектів було ухвалено. Та за весь час він жодного разу не зрадив завдання, покладеного на нього імператором – виключно захист інтересів селян.
«Усе життя його було бездоганне. Коли він і мав ворогів, то вони з'являлися не тому, що він когось скривдив, а через непоступливість і протидію їхній кривді. Його чесності й безкорисливості не могли похитнути іноді особисті інтереси, навіть там, де зовнішня справедливість була на їхньому боці. Він був скромний аж до потаємності в добрих справах, як і в усьому, що могло свідчити на його користь» - так писали в «Історії Гімназії вищих наук Безбородька в Ніжині» про Василя Васильовича Тарновського.
Після звільнення селян, у 1865 році Василю Васильовичу було запропоновано очолити Губернську земську управу в Чернігові. Та через свою надмірну скромність, Тарновський відмовляється від цієї посади, і віддає перевагу скромнішому кріслу – члена губернської земської управи, вважаючи, що тут він принесе більше користі своєю діяльністю. Планам не судилося збутися. Пропрацював на цій посаді лише рік. Під час засідання Земського губернського зібрання 4 грудня 1866 року,  один з так званих «близьких друзів» Василя Тарновського, висловлюючись з приводу однієї із його пропозицій, сказав: «Щоб говорити такі речі, треба мати на плечах не голову, а капусту!». Василь Васильович був вражений, адже він чекав підтримки та порозуміння від своїх колег. Повернувся у садибу дуже пригнічений. Вночі з ним стався нервовий удар, від якого він помер. На момент смерті мав 56 років. Так загинув, як про нього казали, «найкращий громадянин в Україні». Про похорон Тарновського в «Історії Гімназії вищих наук Безбородька в Ніжині» написано так: «На похороні його міщанство, що цікавилося всякими зовнішніми дрібницями, запитало в духівника, котрий його ховав: «А де ордени? Чому їх не несуть попереду домовини?» На це дурне питання той відповів, показуючи на вдів, сиріт і бідних чиновників, котрі йшли за домовиною: «Ось його ордени, а інших йому не треба». Та їх у нього й не було. Коли його представили до орденської нагороди за роботу по звільненню селян, він відмовився, пояснюючи, що робив це через власні переконання.
Та не тільки селянською реформою займався господар качанівської садиби. Багатство дало йому змогу працювати в культурно – просвітницькій справі в Україні. Справжнім благодійником був Василь Васильович Тарновський – старший для етнографа, історика, письменника і перекладача П.О. Куліша. Всі твори цього великого поборника української ідеї, опубліковані в журналах, видавалися коштом господаря Качанівки. Письменник був дуже високої думки про Тарновського, про що свідчать слова в одному з його листів: «…з усіх людей, яким довелося зблизитися зо мною останнім часом, ви – особа виняткова».Такі видання, як «Записки о Южной России» і «Чорна Рада», письменник міг здійснити тільки завдяки тим грошам, які Василь Васильович безвідплатно надавав Кулішеві. Уся тодішня літературна слава Куліша зобов'язана саме Тарновському. Надсилаючи йому у подарунок рукопис свого роману, Куліш пише: «Рукопис цей нехай зберігається у Вас пам'яткою того часу, коли мені найважче було боротися з життям за свою людську гідність».
Літо 1854 року в садибі провів Опанас Маркович з дружиною Марією Олександрівною (Марко Вовчок). Тут подружжя зібрало величезний фольклорний матеріал, пізніше частково використаний в творах письменниці. Ще раніше В. В. Тарновський – старший надавав Марковичам матеріальну допомогу.
Був знайомий Тарновський із Тарасом Григоровичем Шевченком. Останній познайомився з родиною Тарновських під час свого першого приїзду в Качанівку ще за Григорія Степановича. Вдруге поет завітав у с. Потоки, де познайомився із дружиною Василя Васильовича Людмилою Володимирівною. Прогостював там протягом двох тижнів, і це лягло в основу тієї дружби, що розвинулась між Тарасом Григоровичем і родиною Тарновських. Сприяло цій дружбі і знайомство з сестрою Василя Васильовича – Надією Василівною, з якою поет дружньо зблизився і яка стала згодом його кумою (вдвох вони хрестили дитину у місцевого дяка). Завдяки цьому знайомству народилися дві Шевченкові поезії «Кума моя і я» та «Великомученице кумо!». Під час цього двотижневого перебування Шевченко багато малюватиме і писатиме. Частину робіт він подарує Надії Василівні, зокрема, і автопортрет, писаний Тарасом Григоровичем у дзеркало, і малюнок «Сторож на Потокському кладовищі».
Взимку 1845 року сім’я Тарновських перебувала у Києві, тоді по суботах влаштовувались літературні вечори, на яких збиралися Костомаров, Білозерський, Галаган, Шевченко та інші друзі Тарновського. На одному із таких вечорів Шевченко прочитав своє «Посланіє» («До мертвих і живих…»), яке справило на всіх велике враження.
Коли Шевченка заарештували, родина Василя Васильовича не залишилася байдужою, цікавилася його долею, переховувала вірші, приймала участь у клопотанні щодо звільнення з неволі, підтримувала матеріально (хоча цьому й не має документального підтвердження). По звільненні із заслання, аби підтримати і допомогти, Василь Васильович разом з Галаганами купив сімнадцять малюнків Шевченка, тим самим поклавши початок колекціонування його творчої спадщини.
Це далеко не всі приклади, які підкреслюють роль Качанівки та її власників у культурно – мистецькому житті України. Завдяки діяльності таких меценатів були реалізовані численні проекти, як освіти так і культури. Це було не просто даниною моди, а справою честі. Та і саме поняття «благодійність» було своєрідним індикатором громадської зрілості суспільства, ступенем його моральності, духовності та інтелекту.




Авторизація





У цей день

Українське ділове мовлення. Календар свят

Друзі